Ми ніколи не зустрічалися, я не знаю цю жінку. Та щойно мені вдалося з нею познайомитися, багато разів я відхиляла телефон і переводила подих, щоб не збентежити її своїми слізьми – для мене розмова була нестерпно важкою…
Ірина Георгіївна Стрельченко народилася у селі Новотягинка, що входить сьогодні до складу Дар`ївської громади. З 1987 року проживає у Кізомисі. За освітою – педагог. У соціальній сфері жінка працює чотирнадцять років.
Сухі короткі дані з біографії. У телефоні голос із пекельного правого берега Дніпра…
Їй довелося взувати гумові чоботи, бо у Кізомисі розвелося дуже багато змій. Очевидно, покинуті людські помешкання для плазунів стали безпечнішими, ніж власні. Необхідно було зайти у два будинки, щоб забрати деякі важливі речі. Нещодавно Ірина Георгіївна, разом із чоловіком, відвезли господинь цих осель до рідні у Херсон.
Зараз підопічних у соцробітниці семеро. Двоє, на жаль, за час війни померли…
Завжди чепурна і привітна, Ірина Григорівна заряджала позитивом своїх підопічних, піднімала їм настрій, допомагала побороти недуги. З початком війни її характер залишився незмінним, лише частіше ховалася в собі, стала мовчазнішою та більш сконцентрованою. Після бомбардування села керованими авіабомбами, Ірина Григорівна, разом із чоловіком, виїхали до Надеждівки, трохи далі від активних бойових дій. Тепер через день треба їздити у Кізомис, там четверо літніх людей, яких вона доглядає, через день – до Миролюбівки, де живуть ще двоє підопічних, трохи рідше відвозить пенсію і субсидію у Херсон та Томину Балку.
Вагомою допомогою стали приїзди волонтерів, які щодня розвозять гарячі обіди у Кізомисі. Для Ірини Георгіївни це дуже велике полегшення. Та ще й городина вродила, на диво, гарно. Врожаєм помідорів щедро ділиться зі своїми підопічними.
Влітку Ірині Георгіївні вдалося забрати з Кізомису одну зі своїх бабусь. Це Ольга Василівна Дишун. На той час їй виповнилося 96 років. Жінка відома в селі своїми цілительськими здібностями. Врятувала від хвороб дуже багато людей і місцевих, і приїжджих. Так сталося, що у поважному віці бабуся лишилася самотньою. Ірина Григорівна стала для неї найближчою людиною. Ольга Василівна з початку війни була лежачою хворою. Соцробітниці було дуже важко за нею доглядати. Ситуацію ускладнювали постійні обстріли, відсутність світла, води та газу. Але, попри все, жінка встигала приділити увагу кожному зі своїх підопічних, які щодня її виглядали.
Ольгу Василівну евакуювали до Надеждівки, де їй надали будинок. Через два дні після зміни місця проживання, у будинок бабусі Олі влучив ворожий снаряд. Дивом врятувалася вона від жахливої смерті, своєчасно покинувши рідну домівку. Та довго прожити у селі, де не чутно вибухів, Ользі Василівні не довелося. На жаль, через тиждень після переїзду до Надеждівки, вона померла… З сумом Ірина згадує про цю жінку і жалкує, що не було змоги поховати бабусю в Кізомисі, на її батьківщині.
Дашун Ольга Василівна була учасницею Другої світової війни. Все своє життя провела у Кізомисі. Дуже допомагала людям. Коли почали падати авіаційні бомби, старенька з сумом зазначила, що прийшло лихо й до нас… До останнього дня вона була при повному розумі, навіть у зошиті розписала все, що має зробити Ірина після її смерті.
Ірина Георгіївна дуже вдячна старості Світлані Григорівні Письменній за її безцінний внесок у збереження Кізомиса, за сміливість при будь-яких обставинах допомагати односельцям. Окремі слова вдячності жінка адресує Василю Васильовичу Тищенко, який надав її родині прихисток у Надеждівці (на той момент він виконував обов’язки старости). Тепер у пані Ірини три рідних села: Новотягинка, де народилася, Кізомис, де жила все життя і Надеждівка, де знайшла прихисток від війни…
Коли б не приходило лихо на нашу землю, жінки завжди ставали на захист своїх домівок, родини, країни. Тягар обов’язків, величезне стресове навантаження не лякає і не спиняє їх у прийнятті рішень. Вони завжди на передовій: чи як бійці, чи як волонтери, лікарі чи медсестри, активісти, партизани, посадові особи, що опікуються своїми громадами та вимушеними переселенцями. Чи такі, як Ірина Георгіївна Стрельченко, – звичайні соціальні робітниці, непублічні люди, до яких вона себе відносить і просить писати про справжніх героїв. Але ми з вами точно знаємо, хто насправді ці люди, тож з великою повагою розповідаємо про них.
Олена Бутковська
Публікація підготовлена в рамках проєкту “Відновлення надання соціальних послуг у звільнених громадах Херсонської області”, що реалізується ГО “Білозерський центр регіонального розвитку” за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID “Зміцнення громадської довіри (UCBI)”. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» і не обов’язково відображає погляди партнерів