Троє пішли на війну. Відверта розмова з мамою загиблого захисника із Новодмитрівки

Вона живе в режимі цілодобового чекання. Попри офіційні документи, впізнання, повідомлення, дзвінки…

Світлана Олексіївна Корнієнко з Новодмитрівки вірить, що її сини та чоловік живі. Хоча 24 лютого 2026 року вона поховала 19-річного середнього сина – Олександра.

Захисника привезли в закритій труні, і вона так і не побачила його востаннє.

Її старший син Микола і чоловік Валерій зникли безвісти на війні. Попри це жінка щодня сподівається на звістку. Навіть від Сашка, до якого приходить на могилу.

“Я чекаю, що вони вийдуть на зв’язок”, – вперто каже вона, переглядаючи останні повідомлення від своїх хлопців.

Ця історія – про віру материнського серця, яке чекає будь за що і всупереч усьому.

Попри нестерпний душевний біль, Світлана погоджується на розмову. Адже сподівається: можливо, і ця публікація допоможе їй розшукати рідних.

Сашко

“У нас із чоловіком троє синів: старший Микола, середній Сашко і молодший Іван. Хороші хлопці – щирі, відкриті, добрі”, – починає нашу розмову Світлана Олексіївна.

Олександр Корнієнко – розвідник 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка – загинув 3 грудня 2025 року поблизу села Вербове Синельниківського району Дніпропетровської області.

Він народився і виріс у Новодмитрівці на Херсонщині, навчався у Томинобалківській школі, закінчив Херсонський професійний суднобудівний ліцей.

“Дуже непосидючою і допитливою дитиною був. Завжди поспішав: щось зробити, десь бути, усе встигнути… Але який же добрий!” – з ніжністю говорить мама.

Олександр рано почав працювати.

“Казав: «Гроші у вас просити не буду – сам зароблятиму». І справді – в 11 років пішов зі мною на поле. Потім із Колею працювали в садах: саджанці садили, троянди”, – розповідає Світлана.

Після навчання Саша поїхав до Києва. Там разом зі старшим братом, з яким були не розлий вода, влаштувався на роботу. Там же зустрів свою Домініку – дівчину, яку покохав і з якою мріяв одружитися.

Як війна забирала Світланиних чоловіків

“Усе почалося з племінника – він пішов служити й зник безвісти на фронті. Тоді Коля й вирішив іти до війська. А Сашко – за Колею, а батько – за синами”, – тихо каже Світлана.

Старший син Микола пішов служити у 2024 році. Тоді ж про армію заговорив й Олександр. Коля відмовляв його – вже знав, що таке війна, розповідав про важкі бої, казав, що Сашкові ще зарано.

Але 8 листопада 2024 року 23-річний Микола Корнієнко зник безвісти на Покровському напрямку, поблизу села Миколаївка. Востаннє виходив на зв’язок 24 жовтня – перед наступом у складі 38-ї окремої бригади морської піхоти.

Після звістки про зникнення старшого брата Олександра вже ніщо не могло зупинити. Улітку 2025 року, попри вмовляння батьків, 19-річний юнак підписав “Контракт 18-24”.

“Про те, що він у ЗСУ, повідомив нам уже з навчального центру. Просто прислав фото у формі. А згодом подзвонив і, сміючись, сказав: “Я щасливчик, зі мною нічого не буде!” – пригадує мама.

Після злагодження Олександр доєднався до 92-ї бригади, де служив розвідником. Серед побратимів мав позивний “Липа”.

 “Бо в липні народився”, – пояснює Світлана.

Через півтора місяці після нього до війська пішов і батько.

Перед тим Валерій Петрович вивіз дружину з молодшим сином Іваном, з Новодмитрівки до Волочиської громади на Хмельниччині – залишатися вдома вже було неможливо.

“Село постійно обстрілювали. Особливо діставалося крайні вулиці, де ми жили. Один наш будинок ще у 2023-му зруйнували, другий – пошкодило вибухами”, – розповідає Світлана.

Окупацію Корнієнки пережили вдома.

“Орки їздили селом, мародерили… але нас, слава Богу, не зачепили. Та все одно довелося виїхати з дому”, – каже жінка.

Так Світлана з молодшим сином опинилися на Хмельниччині, а чоловік пішов воювати. Сказав тоді: “Діти пішли, а я буду сидіти? Ні за що!”.

1 грудня 2025 року Валерій Корнієнко зник безвісти під селом Вербове. А 3 грудня Світлана отримала ще одну звістку – про зникнення Олександра.

Три виходи

На фронті Олександр встиг здійснити три бойові виходи.

“Після першого подзвонив у піднесеному настрої – усе вдалося. Навіть узяв у полон росіянина. Після другого я вже по голосу відчула, як йому важко… Вбивати. Але сказав: “Якби не я, то мене”. А після третього – він не повернувся…” – ділиться згорьована ненька.

Вона говорить тихо, ніби боїться договорити. Із сином спілкувалися майже щодня. Навіть на завданнях він знаходив можливість написати: “Добрий ранок” і “На добраніч”.

30 листопада 2025 року вони говорили востаннє.

“Бачила його по відеозв’язку. Сашко, звісно, нічого про себе не розповідав. Все як завжди – здоровий, не голодний, не змерз. Збирався приїхати у відпустку на Новий рік. Вони з батьком домовилися взяти відпустки разом”, – згадує жінка.

Після цього прийшло ще одне повідомлення.

А далі – тиша.

Похорон і віра

“20 лютого 2026 року мені повідомили, що тіло Сашка знайдено. А 24-го ми його поховали у селі Копачівка Волочиської громади”, – каже Світлана.

Труна була закрита.

“Я його не бачила… Тому досі чекаю. Як і Колю. Як і чоловіка”.

Особу Олександра підтвердили побратими. Обставини загибелі досі невідомі.

Дівчина Олександра Домініка приїжджала на похорон. Вона тримає постійний зв’язок зі Світланою. Разом вони зареєструвалися у різних групах із пошуку зниклих безвісти і полонених – і продовжують вірити й шукати.

Чекання

Світлана зберігає всі речі синів і чоловіка.

“Хотіла віддати. А Ваня каже: “Мамо, от ти пороздаєш, а наші повернуться!” Тоді я сказала – вірно, сину, ми чекаємо! Йому лише 12, та після пережитого він вже такий дорослий і мудрий…”, – розповідає жінка.

Вона бере участь в акціях, плете маскувальні сітки, відвідує церкву. І майже через день приходить на кладовище.

“Я з Сашком говорю. Про все… Питаю, навіщо він таким молодим пішов воювати, і навіщо так поспішав жити…”

Іноді хлопці їй сняться. А вона хоче, щоб це було частіше.

“Я дуже чекаю таких снів. Бо у них теж може бути звістка…” – з вірою каже мама загиблого.

Коли Світлана згадує Сашка маленьким, її очі наповнюються слізьми –і водночас світлішають.

“Щось у школі накоїть, а потім: “Мам, ну пробач!”. І одразу йде миритися – разом із Колею шоколадку мені несуть…»

Говорить, згадує і знову повертається до головного: “Ні, я вірю, мої хлопці повернуться!”.

Світлана тримається за ці слова, як за саме життя.

Бо в них – усе: любов, біль і надія.

Схиляємо голови перед подвигом Героїв.

Вічна слава кожному захиснику України.

Ірина Квітка