“Треба жити”. Історія Тетяни Буженко, яка не залишила свою Білозерку

Колись її Білозерка прокидалася зовсім інакше.

Люди поспішали на роботу до Херсона, на місцеві підприємства, у поля та виноградники. На подвір’ях цвіли троянди, достигали черешні, груші й виноград, а біля хвірток сусідки жваво обговорювали рецепти херсонських перців чи лечо.

Сьогодні це селище майже щодня згадують у зведеннях через російські обстріли.

Та навіть тепер день у фронтовій Білозерці починається зі звичних клопотів, турбот, розмов і маленьких радощів. Щоправда,  усе відбувається в реаліях війни: між вибухами, тривогами та руйнуваннями.

У будинку білозерчанки Тетяни Буженко будильник дзвонить о четвертій ранку. Вона прокидається і одразу йде на кухню варити кашу для своїх домашніх улюбленців. У господарстві Буженків – двадцять два коти.

– Вони нам як діти, – усміхається Тетяна.

Коли ми домовляємося про телефонну розмову, вона одразу попереджає:

– Я вам усе розкажу. Тільки не знаю, скільки триватиме наше спілкування. Тут зараз дрони.

Я перепитую, чи це їхній звук чути у слухавці.

– Так. І ще мотори. Хлопці переганяють машини подалі від небезпеки.

Попри це її голос дивує. У ньому немає паніки чи приреченості.

– До такого не звикають, – каже вона трохи згодом. – Просто скільки можна жити на одному адреналіні й у постійних хвилюваннях?

“Я ж білозерська!”

Тетяна Буженко не пригадує, щоб колись серйозно замислювалася над переїздом.

– Я ж білозерська!

І у цих трьох словах, здається, все її життя. Тут вона народилася, виросла, пішла до школи, закохалася, народила дітей – донечку Тетяну та сина Владислава, й пустила коріння у цю благодатну родючу землю.

Її батьки все життя працювали у Білозерській школі №1. Батько, Микола Григорович Нечай, викладав креслення, мама, Людмила Олександрівна, була лаборанткою кабінету хімії.

Після уроків Тетяна часто заходила до них. Шкільні коридори, запах крейди, дзвінки – усе це й досі живе в її пам’яті. Каже, працювати почала раніше, ніж багато її однолітків.

Директор школи Олександр Якович Печерський започаткував незвичний на той час експеримент – дозволив кільком старшокласникам офіційно працювати.

– Нас було четверо, всі дівчата. Хтось працював санітаркою у пологовому будинку, хтось – прачкою, а я в чотирнадцять років вже мила підлогу.

Перша офіційна зарплата – сімнадцять карбованців.

– Пам’ятаю, купила собі золоту каблучку. Вона й досі зі мною.

Відтоді, усміхається Тетяна, без роботи не була жодного дня.

Один бал, який змінив життя

Мало хто знає, що Тетяна могла стати музиканткою. Вона закінчила Білозерську школу мистецтв з відзнакою по класу фортепіано й поїхала вступати до музичного училища. Не вистачило одного бала.

– Було прикро. Але я не з тих людей, які довго шкодують.

Тетяна повернулася додому й вирішила не гаяти часу. Майже одразу пішла працювати фасовщицею ліків у місцеву аптеку. Потім прийшло кохання. Перший шлюб. Розлучення. І згодом – зустріч, яка змінила долю.

– Познайомилися на футболі. Валера грав у команді, а я прийшла на матч. Побачили одне одного – і вже тридцять років разом.

Її чоловік Валерій Володимирович грав у футбол. Це захоплення успадкував і син Владислав.

Життя будували своїми руками

Шість років поспіль подружжя займалося власною справою. Валерій возив овочі до Києва, а Тетяна їх продавала.

— Працювали багато. Зранку й до ночі. Але це було наше життя.

Згодом сімейну справу довелося покинути. У Валерія почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. Спочатку кілька років лікарі лікували серце. Потім відмовили нирки. Тепер він має інвалідність І групи й тричі на тиждень проходить гемодіаліз. Після цього Тетяна знайшла роботу на Білозерському оцтовому підприємстві. А далі влаштувалася на приватне підприємство.

– А зараз у нашій сім’ї працюю тільки я.

Про це вона говорить спокійно, без нарікань. Наче людина, яка давно прийняла життя таким, яким воно є, і щодня робить те, що повинна.

“Я не звикла сидіти вдома“

24 лютого 2022 року Тетяна прокинулася у тій самій Білозерці, яку знала все життя. Та вже за кілька годин життя селища змінилося. Люди поспіхом виїжджали, зачинялися підприємства. Зупинилося й виробництво, де працювала Тетяна. Але без роботи вона не залишилася.

– Я не звикла сидіти вдома, –каже жінка.

Під час окупації вона щодня сідала на мопед і їхала працювати на виноградники радгоспу. Дорога пролягала через російські блокпости.

– Перевіряли, звісно. Але жінок майже не чіпали. Вони чоловіків шукали…

Найбільше родина хвилювалася за сина Владислава. У нього татуювання, а російські військові ставилися до цього з особливою підозрою.

– Ми його переховували. І дуже чекали наших.

Чоловік тоді не знаходив собі місця. Через хворобу він і без того був ослаблений, а постійні переживання забирали останні сили.

– Дуже схуд… А я мусила триматися і продовжувала працювати. Допомагала по господарству людям, а після визволення пішла волонтером до Білозерського Центру Регіонального Розвитку.

Третій дім

Війна забрала у Тетяни не лише звичне життя. Вона вкрала її дім. Будинок на вулиці Кооперативній, де родина прожила багато років, кілька разів потрапляв під російські обстріли. Від нього майже нічого не залишилося.

Тепер Тетяна з чоловіком живуть на вулиці Героїв Бузкового парку. Та навіть після всього пережитого Тетяна не говорить про переїзд.

– Це вже третій дім, який ми змінили під час війни. Але й звідси я нікуди їхати не хочу. Якщо й його не стане… Знайду інший. Поїду на край села. Але недалеко. Все одно тут залишуся.

Жінка, яку знає вся вулиця

Квартальною Тетяна стала два з половиною роки тому. Попередня квартальна, Олена Щербина, після російського обстрілу, який зруйнував її будинок, була змушена виїхати й передала справи Тетяні.

Тепер вона щодня їздить електровелосипедом, розвозить людям хліб і гуманітарну допомогу, допомагає тим, хто залишився. І знає майже кожну історію на своїй вулиці. На дільниці – двадцять чотири мешканці. Більше половини будинків пошкоджені або зруйновані.

– Район у нас небезпечний. Поряд лікарня, по якій часто прилітає.

Тетяна допомагає людям оформлювати документи та соціальні виплати. А коробки з гуманітарною допомогою від благодійного фонду “Джем” нерідко допомагає перевозити свекор.

Будинки чекають своїх господарів

Окрім основної роботи, Тетяна доглядає кілька будинків, господарі яких виїхали через війну. Косить траву, прибирає подвір’я, дивиться, чи все гаразд.

Одного разу саме в одному з таких будинків вона вирішила заночувати. Тоді захворіла й боялася заразити чоловіка, адже через важку хворобу для нього будь-яка інфекція небезпечна. Уночі почався обстріл.

– Полетіли “Гради”. Пам’ятаю тільки, як прилетіло. Я впала й ледве доповзла до порога свого дому…

На кілька секунд Тетяна замовкає. І вперше за всю розмову тихо зізнається:

– От тоді було справді страшно.

Двадцять два коти і список, де записане кожне ім’я

Щоранку Тетяна прокидається о четвертій. Поки над Білозеркою лише починає світати, вона вже порається на кухні. Ставить на плиту каструлю, варить кашу, відкриває коробочки з паштетом.
Попереду – сніданок для двадцяти двох котів.

– Думаєте, я їх підібрала? Ні, – сміється. – У мене є одна киця Каспера, яка постійно приводить по шість-вісім кошенят. А ще забрала кицьку свекрухи. Тепер і вона народжує. Отак і стало їх двадцять два.

Для найменших Тетяна купує паштет і маленьких карасиків.

Якщо хтось захворіє, везе до ветеринарної клініки, яка, попри постійні обстріли, продовжує працювати у Білозерці. А буває, що й сама робить уколи.

– Вони ж теж хворіють. Як діти.

У Тетяни навіть є окремий зошит, де записані імена всіх її котів. Щоб нікого не забути. Коли до мисок збігаються її пухнасті підопічні, біля хвіртки вже чекають інші — покинуті сусідські коти.

– Ну а куди цих подіти? Теж годуємо.

Її чоловік Валерій лише усміхається. Тетяна каже, що він ніколи не нарікає через таке велике котяче господарство. Навпаки. Коли вона на роботі, сам годує котів, а найменшим кошенятам навіть дозволяє спати поруч.

Коти першими знають, коли небезпека

За роки війни Тетянині коти навчилися безпомилково відчувати небезпеку.

– Щойно ворожий виліт — усі миттю ховаються. Ніхто не бігає двором. Не грається. Не нявчить.

Лише коли загроза минає, обережно виходять зі своїх схованок.

– І знаєте… вони майже ніколи не помиляються.

Тетяна теж давно навчилася читати звуки війни. Розрізняє дрони, артилерію, “Гради”, КАБи… Каже, ніхто не хотів того уміти. Просто довелося.

Чотири місяці тому після одного з прильотів вона побачила на сусідньому подвір’ї чорний дим. Не роздумуючи, побігла до сусідки. І врятувала бабусю, якій уже вісімдесят один рік.

Життя триває між роботою і вибухами

О восьмій ранку Тетяна вже на роботі. Торік приватне підприємство, де вона пропрацювала сімнадцять років, відновило роботу після тривалої перерви. Вісім робочих днів. Три вихідних, та навіть у вихідні справ не меншає.

Потрібно розвезти людям хліб і гуманітарну допомогу, зайти до літніх сусідів, допомогти оформити документи, навідатися до пустих будинків, за якими доглядає.

А потім повернутися додому, де чекають чоловік і двадцять два коти.

– Для мене це не важко, – каже вона так, ніби йдеться про звичайний день.

“Ми рятуємо одне одного”

На запитання, що допомагає їй не зламатися, Тетяна відповідає одразу:

– Мій чоловік. Мої котики. Моя робота.

І на мить задумуючись, додає:

– Ми залишаємося тут заради таких самих людей. Виходить, рятуємо одне одного. І своє селище.

Вона часто згадує довоєнну Білозерку.

– Це було навіть не селище, а маленьке, охайне містечко поблизу Херсона. Зелене, квітуче, з неймовірними краєвидами.

Каже, найбільше болять зруйновані будинки. А найважче – те, що діти досі не можуть повернутися додому.

– Хочеться, щоб вони знову бігали нашими вулицями. Щоб тут знову було життя.

Найбільше Тетяна мріє зібрати всю родину разом: обійняти доньку Тетяну, яка на початку повномасштабної війни виїхала з сім’єю до Польщі, двох онучок – Софію і Єву, сина Владислава, який живе й працює у Києві.

– Хочу бачити, як ростуть онучата. Не через екран телефона, а поруч.

Попри все, Тетяна вірить у майбутнє.

– Закінчиться війна – і ми зробимо нашу Білозерку ще кращою. Відбудуємо все. Посадимо нові дерева, квіти. Я в це вірю.

Наша розмова добігає кінця. Раптом Тетяна замовкає.

– Знову по лікарні вдарили…

І за кілька секунд вже зовсім іншим, упевненим голосом каже:

– Світла немає. Але наші хлопці все зроблять. Нічого в кацапів не вийде!

А потім швидко прощається.

– Вибачте, мені треба бігти. Треба щось готувати. Треба щось робити…

Зв’язок обривається. А вже наступного дня Тетяна надсилає мені у Viber фотографії троянд.
Вони цвітуть біля її будинку, попри щоденні російські обстріли. Дивлюся на них і думаю: ось яка вона, наша Білозерка.

Поранена, але жива. Та, що чекає. Та, яку обов’язково відбудують. Та, де живуть такі справжні люди, як Тетяна Буженко.

Ірина Квітка