Торт, що пахне домом: Олена Рустамова та її «Чорнобаївський»

На кухні Олени Рустамової витає ніжний аромат ванілі, шоколаду та вишні. Ці пахощі — мов частинка її душі, що надихає творити нові солодкі дива. Бо саме так для неї пахне дім. Навіть тут, у тимчасовій одеській квартирі, де тепер разом з рідними мешкає творча жінка, це відчуття залишається незмінним.

Війна змусила її залишити рідну Чорнобаївку, та не змогла відібрати спогади й те тепло, які пронесла крізь блокпости й відтворила у кожній деталі нового життя.

Нещодавно Олена презентувала свій авторський торт під символічною назвою «Чорнобаївський». Новина миттєво облетіла херсонські пабліки.

А журналісти Білозерка.info вирішили почути історію не лише про кулінарний витвір і талант, а й про випробування, що принесла війна, і про жіночу силу, здатну будь-де зберегти відчуття рідного дому. Що з цього вийшло — читайте далі.

«У нашому домі завжди пахло випічкою»

Олена часто згадує дитинство: як стоїть навшпиньках біля притрушеного борошном столу, де мама вимішує тісто або готує макову й вишневу начинки для пирогів.

«Я завжди крутилася поруч. Те, що робила мама, здавалося мені, малій, справжньою магією. Ну як інакше після всього у неї виходили такі смачні пиріжки чи медовик?» — усміхаючись, каже Олена. — Якось знайомі замовили мамі 30 тортів на весілля! І вона, мов бджілка, трудилася над ними до пізньої ночі — пекла, складала, прикрашала. Але найбільше мені запам’ятався стійкий запах, що панував у батьківському домі: вишня, мед, горіхи, ваніль… Здається, ще тоді кондитерська справа запала мені у душу. Хоча довгий час вона залишалося просто домашнім хобі — щоб потішити рідних».

Після школи Олена закінчила Херсонський економіко-правовий фаховий коледж, здобувши спеціальність «товарно-комерційна діяльність». Працювала продавцем-консультантом у Херсоні, а згодом —менеджером з продажу на Чорнобаївській птахофабриці.

Вже працюючи, породовжила навчання і отримала вищу освіту, закінчивши Херсонську філію Полтавського інституту економіки і права.

 «Батько казав, що мої бісквіти особливі»

У святкові дні вона із задоволенням випікала торти й тістечка. Особливо вдавалися бісквіти, які її тато Олександр вважав особливими.

«Мій батько — дуже чесна людина. Він ніколи не приховував правду, якою б вона не була. Тому його оцінка мала для мене велике значення. Я знала: якщо тато сказав, що мої бісквіти смачні й не такі, як у всіх, — значить, це справді так», – говорить Олена.

Навіть випікаючи для рідних та друзів, молода жінка почала креативити. Їй хотілося дивувати, і не лише смаком.

Якось на день народження брата вона приготувала торт і, використовуючи солодку мастику, оздобила його у вигляді мішечка з грошима. А для чоловіка спекла «солодку бочечку з ікрою». Ікринки зробила з желе на основі соку — вийшло й справді ефектно!

Попри кондитерський хист, жінка не залишала основної роботи: до самого початку повномасштабного вторгнення Олена працювала менеджеркою з продажу курячих яєць. Останні роки — вже в міжнародній компанії, укладаючи угоди не лише в межах Херсонщини, а й по всій Україні та за кордоном.

Жінка виховувала двох синів — Дениса й Дмитра. А за місяць до вторгнення дізналася, що вагітна втретє. Розповіла про це чоловікові Джавату, і вони були такими щасливими! Але підтвердити новину у лікаря вона не змогла — замість очікуваного візиту опинилася в холодному підвалі.

«Я несла додому теплий бухінець і плакала!»

«Те, що ми пережили, я ніколи не забуду. Намагаюся витіснити ті спогади, але ні, не виходить… Вибухи, російські літаки, гвинтокрили в небі. У перші дні війни ми постійно сиділи в підвалі й не могли повірити, що все це відбувається насправді. Найстрашніше — це невідомість. Ми не знали, що буде завтра…

Потім прийшла окупація: життя перебіжками, страх, черги за продуктами, яких майже не завозили в Чорнобаївку.

“Якось я чотири години простояла в черзі за хлібом. А коли несла додому теплий буханець, згадала, як бабуся розповідала про цінність кожної скибки під час Другої світової, і розплакалася — бо не могла повірити, що подібне випало і на нашу долю», — із болем у голосі розповідає Олена.

Жінка згадує, як кілька разів прощалася з життям.

Одного разу, коли вони з чоловіком їхали по продукти до Херсона, їхню автівку ледь не переїхав російський БТР. Тоді вони дивом уникли зіткнення з окупантом, якому було байдуже до людського життя.

Іншого разу подружжя чекало автобуса на зупинці й потрапило під обстріл. Снаряд упав зовсім поряд. Чоловік накрив вагітну дружину своїм тілом, і, на щастя, вони вижили. У той день у Чорнобаївці загинули люди.

«Я розуміла, що потрібно виїжджати, але страх перед небезпечною дорогою зупиняв. Ми чули новини про евакуаційні машини, які підривалися на мінах, про колони, розстріляні росіянами. Та почалися обстріли біля самого дому, уламки пошкодили дах, вибили вікна в нашій хаті. Їжі й ліків бракувало. Але найголовніше — я зрозуміла, що не зможу народжувати в таких умовах. Тому, попри все, ми вирішили їхати.

Виїжджали через Василівку. З Чорнобаївки до Одеси добиралися п’ять днів. Це було нестерпно важко й небезпечно. Але все, що ми пережили, було того варте — в Одесі народився наш чудовий Тагір. Йому вже два з половиною роки. До речі, його жартома називають «чорнобаївський одесит»,  — з любов’ю в голосі каже жінка.

Батьки Олени залишилися в окупованому селі — приросли корінням до рідної землі та дому. А подружжя намагалося влаштувати життя на новому місці.

«Одеса — це ж близько до дому. Два-три місяці — і повернемось у Чорнобаївку!» — переконував Олену чоловік.

І справді, коли Херсонщину звільнили, він першим поїхав туди у складі волонтерської колони. Побував у Чорнобаївці, обійняв батьків. А Олена за два роки вимушеного переселення лише раз змогла побувати вдома.

«Приїхала, поспілкувалася з батьками, односельцями, побачила реалії життя й зрозуміла: на жаль, це не скоро закінчиться. В очах людей було стільки пригніченості, болю та відчаю! Але попри все в них була віра — і я повезла її у своєму серці назад, в Одесу», — каже Олена.

«Я бачу, як горять твої очі!»

Вона розповідає, як довго сумувала за домом і не могла вийти з депресії. Та якось в інтернеті побачила оголошення про професійні кондитерські курси — і захопилася ідеєю вдосконалити свої навички.

«Ти зможеш! Я ж бачу, як горять твої очі!» — підтримував чоловік Джават. І Олена, натхненна його словами, вирішила спробувати. На її новому шляху було чимало перепон і фінансових труднощів, але вона вже не збиралася звертати назад.

«Моє серце йокнуло! Здається, я все життя про це мріяла, але до війни постійно відкладала… Тепер зрозуміла: цінна кожна мить, потрібно жити тут і зараз!”

Розпочинала важко — моєму Тагіру тоді ще не було й року, а на новій кухні не мала навіть елементарної техніки. Та з часом ми придбали необхідне.

Згодом я створила сторінки в соціальних мережах, а знайомі переселенці з Херсонщини розповідали про мої кондитерські вироби одне одному. Але спершу я не ставила акцент на продажах. Довго навчалася, опановувала справу на практиці, просто дарувала випічку людям.

І, зрештою, почала отримувати перші замовлення. Як би важко не було, як би я не втомлювалася з маленькою дитиною, але коли мала замовлення —ніби оживала. Мені так хотілося подарувати людям емоції, тепло своєї душі, стати частинкою їхнього свята у такий складний час. І це, водночас, лікувало моє серце», — пригадує кондитерка.

«Дізнаючись назву торта, люди хочуть його замовити — на знак підтримки херсонців!»

Ще у 2023 році на кондитерських курсах вона отримала завдання створити авторський торт. Олена одразу зрозуміла, як його назве — «Чорнобаївський». У пам’яті сплив ніжний аромат рідного дому — вишня, мак, горіхи…

«Наче серце підказало, яким має бути цей торт: горіхово-макові бісквіти, ніжний крем-чіз, вишневе конфі та шовковисте білосніжне покриття — ганаш на основі білого шоколаду…» — розповідає жінка.

Першим замовленням якраз і був торт «Чорнобаївський». Його придбали волонтери з ГО «Місто сили», які приїхали в Одесу з Херсона. До речі, він і досі залишається одним із найулюбленіших серед клієнтів. Дізнаючись назву, люди вже хочуть його замовити — на знак підтримки херсонців.

З часом майстриня удосконалила дизайн торта. Спершу на ньому не було вишитого візерунка, який Олена навчилася створювати вручну — за допомогою спеціального гелю та бельгійського шоколаду. А ще вона прикрасила торт колосками, що асоціюються з врожайною Херсонщиною.

2 березня 2025 року Олена Рустамова презентувала «Чорнобаївський» торт на зустрічі, яку в Одесі організували Ольга Радишевська та Юлія Соченко. Про цю подію написали майже всі херсонські медіа.

Така увага надихнула майстриню ще більше. Як і схвальні відгуки, які отримувала від своїх замовників.

«Розкажіть мені про людину — і я спечу саме для неї!»

Тепер Олена — сертифікований кондитер. Створює на замовлення капкейки, трайфли (торти в стаканчиках), порційні тістечка, чізкейки, бенто-тортики й, звісно, бісквіти різної складності з різноманітними поєднаннями смаків і начинок.

«Найбільший торт, який я пекла, важив 6 кілограмів. Його замовив колектив стоматологічної клініки “Доктор Ватанов”, коли святкував рік із моменту переїзду в Одесу. То був ванільний бісквіт з крем-чізом на вершках з полунично-вишневим конфі. А для декору я виготовила елементи з мастики у вигляді зубів», — усміхається майстриня.

Для чоловіків найчастіше замовляють торт «Снікерс» — з горіхами та домашньою карамеллю. А «дівочий» варіант — ніжні бісквіти з полуницею або карамелізованим бананом. Утім, майже усі дуже люблять смачне поєднання шоколаду та вишні.

Буває, замовник не знає, який торт хоче. Тоді Олена просто каже: «Розкажіть мені про людину — і я спечу саме для неї!»

«Одного разу мені написала жінка з-за кордону. Замовила не лише торт для своєї куми, а й попросила купити іменинниці квіти, вітальну листівку та доставити все за адресою. У мене зовсім не було часу, але я дуже хотіла зробити приємне. На тому тортику було написано: “І навіть коли ми далеко, ми завжди поруч”. Я знаю силу цих слів. Я знаю, як це — бути в розлуці з рідними!» — з емоціями розповідає кондитерка.

Допомагають Олені її четверо хлопців. Чоловік — не часто, адже має свою відповідальну місію: багато волонтерить, допомагає війську. А от сини, буває, і посуд миють, і продукти доставляють. Щоправда, Олена не завжди делегує роботу. Сміючись, каже, що цього ще треба вчитися.

«Зізнаюся: мені нелегко. Але сьогодні я роблю те, що подобається. Війна прискорила плани, змусила не відкладати життя на завтра. А тепер я мрію про власну кондитерську — у Чорнобаївці. Ми дуже хочемо повернутися додому!» — відверто говорить жінка.

…Їй знову замовили «Чорнобаївський». Олена помішує начинку, вдихає знайомий аромат і телефонує мамі. Бо перед очима — найрідніша людина і затишний дім, що пахне щастям.

Ірина Квітка