Тетяна Корміленко: “Допомагати людям – свята справа”

0
471

Переглядаючи сімейний фотоальбом, Тетяна Дмитрівна Корміленко тепло посміхається. Кожна світлина пов’язана із незабутніми спогадами зі щасливого мирного життя.

Росія забрала усе, що дороге серцю

Народилася Тетяна у селі Надеждіне Приазовського району Запорізької області. Дівчинка була найменшою серед чотирьох дітей у родині. Коли підросла, пішла до Гірсовської школи, яка знаходилася за 10 кілометрів від дому. Після закінчення закладу навчалася на кухаря у місті Бердянськ.

У цей період життя Тетяна зустріла свого майбутнього чоловіка Євгена. Пару  познайомили батьки, які спілкувалися між собою. Історія їхнього сімейного щастя триває і досі. Всі мрії і турботи подружжя – про добробут двох своїх чудових донечок.

На початку 90-х Корміленки переїхали на Херсонщину через певні життєві обставини… Тетяна вимушена була піти працювати гектарницею у радгосп, бо місця кухаря у господарстві не було. Задля добробуту родини довелося переступити через себе, але з часом звикла та віддала цій професії більше двадцяти років…

Щира й привітна, з мудрим поглядом, Тетяна Дмитрівна Корміленко вправно порядкувала і на городі, і біля оселі. Всюди у неї красувалися квіти! Одні відцвітають, інші підхоплюються, щоб підтримати красу і так аж до самих приморозків. За парканом, що розділяв подвір’я і господарчий двір – чисті рядки городини, чепурний садочок. На затишному подвір’ї гарно доглянуті котики, собачки, яких вона, як і квіти, дуже любила. Приємно було дивитися на гармонію і порядок, тут відпочивала душа…

Повномасштабне вторгнення росії знищило всю красу, яку плекала ця невтомна жінка. Але теплі спогади гріють її серце. Сьогодні вона мріє про час, коли люди візьмуться за відновлення втраченого та зруйнованого.

 “В окупації у мами були емоційні гойдалки: то їй здавалося, що все, всі нас кинули, ми нікому не потрібні… То вірила, що все добре буде і чекала перемогу. Дуже сильно плакала після першої перевірки російськими військовими, коли вони ходили по будинкам. У неї почали тремтіти руки і все тіло до такої міри, що непрохані гості навіть не зайшли до оселі. Почали казати, що все добре і не варто так хвилюватись… Коли пішли, у мами почалася істерика”,- розповідає старша донька Тетяни Інна.
 “До того часу великої ворожої техніки я майже не бачила, бо Дніпровське знаходиться трохи осторонь бурхливого окупаційного життя, такого як у Білозерці, де військових було більше, ніж місцевого населення. Вдома було досить спокійно. Відволікалася роботою на городі, допомагала молодшій доньці Оксані, інколи навіть їздили з чоловіком на базар. У листопаді наше село звільнили і замість радощів, я ще більше почала плакати…”, – згадує про пережите жінка.

 

Осиротіле Дніпровське

Після деокупації у Дніпровському почалося справжнє пекло. Постійні обстріли з різних видів зброї не припинялися ні вдень, ні вночі. Нерви не витримали і жінка погодилася на якийсь час виїхати із сім’єю молодшої доньки на Вінниччину. Чоловік залишився вдома приглядати за будинками. В іншому регіоні України Тетяна знаходилася більше місяця, але душа рвалася додому. Коли повернулася, побачила, що жити в селі вже неможливо. Разом із чоловіком переїхали у сусідню Білозерку до старшої доньки. Родинний будинок залишився сиротою, без вікон, ніби з порожніми очима, без дверей, з понівеченим дахом. Після того ще багато разів його руйнували ворожі снаряди, але він вперто стоїть до цього часу.

Не зважаючи на постійні обстріли, Тетяна Дмитрівна з чоловіком через день намагалися хоч на годинку потрапити у Дніпровське, щоб підтримувати лад у обійсті. Брали з собою баняки з варивом та корм для всіх бездомних собак, які зграями зустрічали їх, очікуючи не тільки їжу, а й добре людське слово. Подружжя годувало тварин знайомих і друзів, які поїхали, покинувши їх напризволяще, рятуючи своє життя.

“Під час таких відвідин села, не раз потрапляли під обстріли ворога, після чого доводилося тижнями відновлюватися емоційно. Мама навіть отримала контузію, коли стояла в черзі за гуманітарною допомогою в селі. Вони тоді були  разом із сусідкою Валентиною. Тож разом потім і плакали тиждень після пережитого”, – розповідає донька Інна.

 

Нові сенси в реаліях війни

Війна порушила безпеку людей, звичне життя, мотивацію. Кожен реагує на ворожу агресію по-різному, кожен проходить етапи адаптації до обставин, які нав’язав нам ворог. Тетяна зі змінним успіхом бореться зі станом страху. Інколи молитви переходять у кардинально протилежні дії. Буває тремтять руки і несила витримувати звуки ворожих снарядів, здається, що життя її покидає. Тоді жінка їде у сусідню Надеждівку. Якось дуже символічно доля закинула її у те село. Назва схожа на рідне Надеждіне, де народилася жінка. Наче якийсь знак від вищих сил. Прихисток Тетяні запропонував знайомий. У Надеждівці жінка може повернутися до нормального стану і заспокоїтися. По декілька днів загоює душевні рани, набирається рівноваги і стимулу до життя. Сергій, так звати знайомого, має свою важливу місію, але зглянувся на муки цієї жінки і безкоштовно дозволив жити у будинку своєї родини будь-коли, якщо виникне потреба відіспатися, побути у тиші і спокої, не чути обстрілів ворога. Тетяна Дмитрівна потоваришувала зі своїм благодійником і активно допомагає йому у волонтерській справі. Це додає їй впевненості у собі, бо допомагати людям – це свята справа. І у цьому її сила – боїться, плаче, але не здається!

“Мама переконує тата поїхати на якийсь час до Сергія, щоб перебути посилення обстрілів Білозерки, але він проти. І вона його не кидає. Війна їх ще більше зблизила, вони просто не можуть один без одного. Так разом і борсаються з підтримкою та заспокоєнням. Та як тато не вмовляє, мама дуже часто плаче, тривожний стан зашкалює. Дуже хочеться, щоб її страждання якнайшвидше закінчилися, ми її неймовірно любимо!”, – хвилюється Інна.

“Я дуже сумую за мирним життям… У нас чудова дружня родина!  Діти та онуки щоразу створювали нам свята, ми разом готували, раділи успіхам , жартували, робили фотосесії і працювали завжди разом, допомагали один одному. Дуже багато щасливих моментів я згадую тепер і мрію, щоб ми знову були всі разом, щоб дитячий сміх лунав на подвір’ї, щоб із кухні доносилися смачні запахи і ми всі разом сиділи за святковим столом, в мирній країні, без згадки про війну”, – мріє пані Тетяна.

Війна кардинально змінила життя людей, продемонструвала кожному із нас, наскільки непередбачуваним може бути ранок наступного дня. Тому треба цінувати один одного, вміти прощати і любити. Немає нічого дорожчого у світі за мир на землі…

Олена Бутковська

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь