«Тепер я серед своїх — справжніх людей, які не зрадять» — історія захисника Андрія Голіка з Томиної Балки

Він із тих, хто не чекав на мобілізацію — що хтось покличе, чи доки настане призовний вік.

Шлях Андрія Голіка до війська був зовсім іншим — пролягав через вибухи, окупацію й фільтрацію на ворожих блокпостах.

Але, попри пережите й побачене, захисник упевнено каже: головне, що тепер знайшов своє місце.

Воно — в артилерійській бригаді морської піхоти, де служить оператором комплексу РЕБ.

Прямо з фронту, знайшовши час і місце для розмови, старший матрос Андрій Голік розповідає про бойову роботу, мрії та плани, які у воєнних реаліях так важко будувати.

Коли почалася повномасштабна війна, Андрію було лише дев’ятнадцять.

Після закінчення шостого херсонського професійного училища за спеціальністю «водій-автослюсар» він працював у приватній охороні в Херсоні.

Під час окупації залишався в Томиній Балці з мамою й вітчимом. Росіяни неодноразово приходили з перевірками додому. Деколи доходило до того, що хлопця роздягали на блокпостах через татуювання, які, втім, не мали жодного стосунку до армії.

А одного разу сталося те, що він інакше як провидінням не називає.

«Сидіти без діла мені було сумно. Завжди цікавився комп’ютерами, тож як міг допомагав ЗСУ. Словом, у  телефоні було багато інформації… Але одного вечора, коли орки перебили світло і робити було нічого, я вирішив почистити телефон — і щоб довго не гратися, скинув до заводських налаштувань, видаливши всі відео та фото.

І що ви думаєте? Наступного ранку, о сьомій, в наш дім прийшли росіяни. Перевірили телефон — а він чистий. Здається, лише це мене й урятувало. Але відчуття, що хтось навів, не полишало. Тоді й вирішив виїхати з села», — згадує Андрій.

Вирватися з окупації допоміг знайомий. Після численних блокпостів і перевірок вони нарешті виїхали на підконтрольну Україні територію, а згодом опинилися у Білій Церкві. Там Андрій, який не звик сидіти без діла, влаштувався на завод із виробництва сухпайків, а невдовзі пішов до військкомату.

Йому тоді було двадцять, і у ТЦК відповіли: «Чекай, поки що не можемо мобілізувати, бо не проходив строкову службу».

Після деокупації Херсонщини хлопець повернувся додому, і навіть знову влаштувався в охорону, та думки про службу вже не відпускали. Через знайомого, який служив в артилерійській бригаді, попросився у стрій і став добровольцем.

Злагодження проходив на Миколаївщині. Саме там познайомився з побратимом, який дав йому псевдо — Ірландець.

«У мене була густа руда борода й темне волосся, тож Ігор сказав, що я схожий на ірландця. На жаль, він загинув на Донеччині…» — тихо каже Андрій.

Після навчального центру, влітку 2024 року, він уже стояв на позиціях на Херсонському напрямку.

«Мені завжди були цікаві комп’ютери. Я навіть пробував писати сервери й прості ігри. Коли командир про це дізнався, сказав: «Служитимеш оператором РЕБу». А я зрадів, що зможу бути корисним», — говорить боєць.

Він пригадує, що РЕБи з’явилися у них не одразу. Тож коли нова техніка приходила, вчився працювати на ходу.

«День-два на освоєння — і вже до справи, бо треба прикривати артилерію та особовий склад. За цей час я навчив ще вісьмох операторів, показав хлопцям, як пеленгувати й глушити ворожі дрони. А далі – бойова практика!», — розповідає Андрій.

Захисник каже, що РЕБ — це їхній купол, справжній захисний щит.

«Коли працюємо, ворога не бачимо — лише його «пташки». Це, мабуть, єдиний мінус: не бачиш, як знищуєш ворога. Тільки чуєш: «Добре відпрацювали, ціль ліквідована».

Є два типи РЕБів — стаціонарні й пересувні. І саме пересувний, потужний Contra-drone, на якому Андрій із побратимами працювали шість місяців, згорів після ворожого обстрілу.

 Історія тієї пожежі звучить, як епізод із фільму.

«Це було за день до моєї відпустки. Я вже оформляв документи, але командир попросив перевезти РЕБ на нову позицію. Їхали на цивільній машині з причепом, щоб не засікли.

Я сидів позаду, командир — за кермом. Раптом — різке шипіння і спалах у дзеркалах. Причеп із РЕБом загорівся після удару дрона-«запальнички». Але зупинитися ми не могли — нас наздоганяли інші дрони. Так і їхали під обстрілами, з палаючим причепом ще сім кілометрів. Та головне — залишилися живі!».

А згодом трапився інший випадок — вже без вибухів, але теж напружений.

«На час відпустки начальника комплексу я тимчасово виконував його обов’язки. Один побратим, йому лише 18, переплутав частоти. Помилка не критична, але її помітили в моніторинговому центрі. Дзвінок — і відповідати мені. Думав, от «прилетить»! Але старший спокійно вислухав і сказав: «Усі ми люди, усі помиляємося. Але ж працюємо!». Ці слова я запам’ятав. Вони навіть стали підтримкою у найважчі моменти».

Коли Андрій служив на Херсонщині, неподалік рідного села, мама навідувалася до нього щомісяця — привозила смаколики, обіймала й плакала.

«Це найгірше — бачити, як плаче мама. Тому для неї у мене завжди все добре», — каже захисник.

Мама Андрія — Наталія Петрівна — живе в Томиній Балці. Під час війни почала займатися торгівлею, а до того багато років працювала медиком у ФОПі. Старша сестра Аліна — реабілітолог у Києві.

Сім’я залишається для Андрія головним центром тяжіння.

Поміж бойових буднів хлопець зустрів і своє кохання. З Юлією зі Львівщини вони познайомилися під час благодійного збору, який Андрій організував для бригади. Дівчина допомагала донатами й поширенням збору. Почалося спілкування, потім зустріч — узимку 2025 року. Відтоді вони разом, хоч і на відстані.

«Ми не будуємо далеких планів. Але я знаю одне — житиму в Херсоні. А Юля обов’язково до мене приїде. Це ж її мрія — побачити Херсонщину! А яка моя мрія? Та проста — виспатися!», — сміється Андрій і вже серйозно додає: «А я ні краплі не жалкую, що пішов у військо. Бо тільки тут зустрів справжніх людей — тих, які не зрадять».

_____

Зараз Андрій Голік разом із побратимами тримає фронт на Запоріжжі.

Молоді, вперті, спокійні — хлопці залізним щитом стоять перед артилерією: глушать ворожі дрони, закривають небо, рятують побратимів.

Нині вони збирають кошти на відновлення РЕБу Contra-drone 10М (300–1020, 1500–1700, 2000–2750, 5725–5850 МГц) + акумулятор 105Ah та інвертор. Після пожежі на Херсонському напрямку згоріло все обладнання.

Мета збору: 640 000 ₴

Номер картки: 4874 1000 2164 1330

«Кожна гривня = збережене життя», — каже Андрій. — «Тому малих донатів для нас не буває, і допомогти може кожен!»

Ірина Квітка