“Тепер лиман пахне найсильніше”. Історія старости Олександрівки Наталі Каменецької, яка разом із людьми тримає село

 “Я лише зараз настільки сильно відчула запах лиману. Коли виїжджаю і повертаюся – він пахне по-особливому. Яскравіше. Рідніше…”

Її Олександрівка – село на березі Дніпро-Бузького лиману, яке на початку великої війни опинилося на лінії вогню, тепер живе під постійними атаками російських дронів з окупованого лівобережжя Херсонщини. До повномасштабного вторгнення тут було понад дві тисячі людей. Тепер лише 178.

І все ж Наталя Каменецька говорить про село так, ніби воно не зруйноване, не під обстрілами, а його мешканці не розкидані по різних куточках країни.

Бо воно – є. Пахне лиманом і весняним різнотрав’ям. І буде. Бо живе у щоденних рішеннях, розмовах і вірі впертих, втомлених, але таких своїх людей.

Попри постійну зайнятість, а сьогодні робота старости прифронтового села триває без пауз – і в кабінеті, і в дорозі, і в телефоні 24/7 – нам вдається поговорити з Наталією Олександрівною.

Під час розмови вона щиро зізнається: за час великої війни й сама змінилася разом із селом. Каже про це стримано, але в голосі – досвід, який не обирають.

Та є і те, що залишається незмінним. Вона не перестала боротися. І не перестала тримати – свій старостат і своїх людей.

“Я — олександрівська!”

Її батьки переїхали сюди у 1979 році. Наталія народилася вже в Олександрівці – тут виросла, тут закінчила школу, звідси поїхала навчатися до Херсонського економіко-правового коледжу.

Після здобуття освіти почала працювати помічницею нотаріуса.

“Саме там я отримала величезний досвід – роботи з документами і з людьми”, – згадує вона.

У 2009 році Наталя Каменецька повернулася працювати в рідне село – до Олександрівської сільради. Тут пройшла весь професійний шлях: від інспектора військового обліку і діловода до секретаря.

Поєднуючи роботу з навчанням, вона здобула дві вищі освіти: педагогічну – у 2014 році закінчила Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського; та управлінську за спеціальністю “публічне управління та адміністрування” – у 2020 році в Херсонський національний технічний університет.

З 2020-го призначена старостою Олександрівки. Але вона не любить говорити про “лідерство”. Називає себе людиною команди.

Каже, без надійних співробітників, людей у селі, друзів і рідних не справилася б, а найважливішого навчилася у старших колег:

“Як знаходити баланс – між холодною головою для рішень і людяністю. Бо в будь-якій ситуації ми маємо залишатися людьми”.

Про роботу до війни вона згадує з легкою усмішкою. Каже, проблем й тоді вистачало: доводилося постійно балансувати між тарифами, зарплатами, енергоносіями — коштів не вистачало. Але сьогодні це згадується інакше.

“То була стабільна буденність. Ми навіть не думали про небезпеку”.

Сесії, комісії, щоденна робота з людьми, благоустрій.

В Олександрівці працювали школа і дитячий садок, бібліотека, будинок культури, ФАП, комунальне підприємство. На момент об’єднання зі Станіславською громадою вдалося забезпечити 100% вуличне освітлення.

І були плани. Вітрова електростанція, будівництво річкового порту…

Вона на мить замовкає, а тоді тихіше додає:

“Зараз відчуття розвитку і планів здається далеким. Війна це стирає… Але не зітре”.

 “Я прокинулася – у всіх сенсах цього слова“

“24 лютого 2022 року, о 4:30, мені подзвонила Світлана Гаврилів і сказала: “Прокинься, почалась війна». Я прокинулася – у всіх сенсах”.

Світлана – військова медикиня, мешканка сусіднього Станіслава. Наталія згадує той дзвінок до деталей – як точку, після якої життя вже не було колишнім.

“Вона неймовірна людина. І тепер, коли ми спілкуємося, я завжди кажу: “Світлано, чекаю Вашого дзвінка, коли повідомите про перемогу!”.

Втім, у перші дні, каже Наталя, в Олександрівці не було хаосу. Бо були люди. Її команда: керівник комунального підприємства Андрій Погос’ян, інспектор зі спорту Роман Курносик, фермер В’ячеслав Федищив, активіст Олександр Кондратенко, працівники дитячого садочку, підприємці та багато інших.  І, звісно, родина – чоловік Андрій та мама Світлана.

“Я розуміла: треба втримати людей. А вони розуміли мене”.

У 2022 році Олександрівка опинилася на лінії фронту. Було знищено близько 80% села – школа, садочок, бібліотека, людські будинки… Але староста залишалася на місці. Разом із командою вони змогли вивезти найважливіше – усі документи: погосподарські книги, військовий облік. Ворог не отримав нічого.

Люди виїжджали цілими сім’ями, та після звільнення Херсонщини почали повертатися. І разом із цим – з’явилась надія.

Садочок ДО і ПІСЛЯ

Школа ДО і ПІСЛЯ

“Ми вірили у відбудову“

У 2023 році громада взялася відновлювати втрачене. За підтримки благодійних фондів і організацій вдалося відремонтувати 114 будинків, запустити роботу пункту незламності, мобільну бібліотеку.

“Ми тоді дуже повірили у відбудову і почали активно працювати”, – говорить Наталя Олександрівна.

В Олександрівку приїжджали волонтери. З’явилися розмови про майбутнє, проєкти, розвиток. Але надія була крихкою. У 2024-му, а особливо у 2025 році, безпекова ситуація різко погіршилася. До артилерійських обстрілів додалися FPV-дрони – ті, що буквально “полюють” на людей.

“Зараз ми не можемо впустити в Олександрівку ні соціальні служби, ні волонтерів. Не тому, що не хочемо допомоги. А тому що життя – дорожче за все”, – з болем у голосі каже Наталя.

Евакуації і рішення, які не можна відкласти

У жовтні 2024 року, повертаючись з Олександрівки до Станіслава, куди подружжя Каменецьких тоді вимушено переїхало через небезпеку, вони потрапили під атаку FPV-дронів.

Наталія згадує про це стримано:

“Автомобіль втратили. Але головне – живі. Встигли вискочити”.

Вона взагалі каже, що навіть після пережитого не відчуває страху в душі.

“Розумію, що це неправильно. Розумію, що емоції ще повернуться. І знаю, що мені, як і багатьом нашим людям, потрібен психолог”, – пояснює жінка.

Але був момент, коли її таки накрило.

“Найбільший відчай я відчула, коли загинула наша медик Олена Вовк”.

ФАП після звільнення Херсонщини відновили в Олександрівці у 2023 році. Було навіть зворушливе відкриття. Але справа не в будівлі, яка знову зазнала пошкоджень.

“…І не в тому, що тепер у нас фактично немає медицини. Найстрашніше – що немає людини. Мами, доньки, бабусі”.

З болем в голосі староста розповідає проте, що найважче в її роботі – переконувати людей виїжджати. Особливо родини з дітьми.

“Це з одного боку розпач — вони залишають усе і їдуть у невідомість. А з іншого – безпека. І тут найголовніше – діти».

У січні 2026 року з Олександрівки вдалося вивезти усіх дітей.

“Для мене це дуже важливо”, – каже Наталя.

Тепер ці родини знайшли прихисток у більш безпечних громадах.

Ті, хто тримає село

“Улітку 2025 було таке, що за день згоріло 20 будинків. Люди гасили пожежі – під повторними атаками”.

Наразі удари по селу ще посилилися. Староста розповідає про своїх комунальників – тих, хто залишився працювати в селі:

“Вони везуть генератор, щоб подати людям воду – світла немає вже більше року. А потім ідуть пішки п’ять кілометрів назад. Під дронами. Без жодних гарантій”.

Говорить про пожежників, які вночі везуть людям продукти і допомагають евакуйовуватися. Про волонтерів, які броньованими авто доставляють найнеобхідніше.

“Вони всі тримають село”.

І в цей момент Наталя Каменецька згадує військових, які у 2022 році потрапили в оточення в Олександрівці. Після звільнення вони не раз приїжджали і говорили:

“Тут було пекло”.

І водночас – поверталися знову.

“Я так і не наважилась їх запитати, чому. Але думаю – тому що тут було справжнє братерство. Справжня підтримка, – додає :– Вони втримали наше село. Попри біль, небезпеку, власне життя. А тепер це – за нами”.

Село – це люди, навіть коли вони далеко

Коли мешканці Олександрівки роз’їхалися по різних куточках України, Наталя особливо гостро це відчула: село – це не географія і не назва на мапі. Це люди, які понад усе хочуть повернутися додому.

Значна частина життя громади сьогодні перемістилась. Найбільше олександрівців оселилися у Галицинівській громаді на Миколаївщині.

“Я з усіма тримаю зв’язок. І безмежно вдячна старості Лиманів та Лупаревого Наталії Федорівні Панашій – за те, що попри труднощі прийняла наших людей і в усьому допомагає”.

Саме там, у Лиманах, за підтримки місцевої влади, вдалося створити свій простір – частину громади на відстані.

“У приміщенні сільради ми облаштували хаб. Там ведемо прийоми, видаємо допомогу, зустрічаємось”.

Прийоми також проводять у Лупареве та Галицинове – там реєструють пошкоджене і знищене майно, приймають адміністратори ЦНАПу та представники соціального захисту. Представники сільської ради працюють і в приміщенні благодійного фонду “Щедрик” у Корабельному районі Миколаєва.

“Ми зустрічаємось, радіємо кожній можливості побачити одне одного. Це все – наша громада. Просто тепер вона в різних місцях”.

Сама Наталя разом із мамою і чоловіком зараз живе на Миколаївщині. Але зв’язок із селом не перериває. В Олександрівку вона їздить регулярно – раз на тиждень, разом із представниками військової адміністрації та ЦНАПу. Оформлюють субсидії, роблять прописки й виписки, вчиняють нотаріальні дії.

“До стареньких ходжу додому – щоб вони нікуди не йшли і не наражали себе на небезпеку”.

 Робота, яка не має вихідних

Сьогодні її робота без пауз.

“Я не можу дозволити собі відпочинок. Хлопці воюють. Вони не бачать, працюю я чи ні. Але сама перед собою я не маю права зупинятися”.

День старости – це постійний рух: телефон 24/7, координація допомоги, організація виїздів, рішення, які не можна відкласти. І поруч із цим – думки про майбутнє.

Наталя вже зараз бачить, із якими викликами доведеться зіткнутися громаді після війни.

“І владі, і людям доведеться багато до чого адаптуватися. Ми всі зараз вчимося – реагувати, приймати рішення, працювати по-іншому”.

Каже, інколи це болить:

“Люди можуть писати десятки коментарів про те, що комусь не вистачило допомоги. Але коли ми говоримо про стратегічний розвиток, про відбудову – на це часто немає відгуку”.

Вона наводить приклад:

“Знаю, наче й не на часі. Але маємо думати про це вже. Ми просили людей висловити думки, як будемо відбудовувати  громаду. А у відповідь – тиша”.

І додає ще одну складну правду:

“Люди звикли до гуманітарної допомоги. Але настане час, коли її не буде. І треба навчитися жити по-новому. А пенсії – невеликі… І з працевлаштуванням є проблеми.”

 «Завтра буде новий день. Ближчий до миру»

Попри втому і щоденні виклики, вона тримається за головне.

Мріє відновити ліцей – і створити там музей захисників, які боролися за Олександрівку і вистояли, мріє зайти у сільраду і прихилитися до стін рідного дому.

А коли стає особливо важко, згадує слова, які її завжди надихали: “Якщо життя стає важким – май сили не здатися”.

Власний дім Каменецьких чекає у Олександрівці. Кілька разів пошкоджений вибухами, але стоїть – ніби живий. Дивиться в далечінь і дихає лиманом. Зараз вона не може просто пройтися вулицями села. Не може вільно вийти до берега, як було колись, але цей шлях Наталя Каменецька покроково проходить щодня — у думках та мріях.

“Коли я добираюся до Олександрівки, вдихаю лиман і думаю: ось воно – своє”.

І після кожного робочого дня – важкого, непередбачуваного, з евакуаціями, допомогою, людськими бідами – Наталя повторює собі просту річ:

“Завтра буде новий день. Може не легший. Але ближчий до миру. До повернення додому”.

 “Мій дім – це рідні і друзі… в Олександрівці. Це спокійне життя у своєму селі, серед своїх людей. Я за це буду боротися – стільки, скільки буде потрібно”, – щиро каже староста.