В період окупації на території Чорнобаївської громади коїлися моторошні події. Російські військові відверто знущалися над мирним населенням – викрадали людей, катували полонених та грабували оселі місцевих мешканців. Одна з таких шокуючих історій сталася тут із херсонським таксистом Денисом Єпіфанцевим. Про пережиті випробування чоловік поділився зі спеціальним кореспондентом одеського видання «Думська» Дмитром Жоговим.
До війни Денис таксував на євроблясі – БМВ третьої серії. І то не своїй. Брав в оренду. Півтори тисячі на тиждень – хоч із нігтя виколупай, але дай. У службі таксі репутація була хороша. Працювалося тихо, спокійно. За графіком, який сам для себе розробив. З п’ятої до десятої ранку вивозив народ на роботу. Потім обід. З четвертої вечора розвозив назад по домівках.
Денис Єпіфанцев з родиною. Фото: dumskaya.net
– Замовлення коли приходить, ти ж не знаєш, кого везеш, – розповідає херсонець, – Кого й куди. І повернешся ти чи ні. Мені зателефонували, треба було дівчинку легкої поведінки забрати у ФСБшника в Чорнобаївці. Я поїхав. Гроші потрібні були, а виїзд на Чорнобаївку оплачується в подвійному тарифі. А вже дев’ята година вечора. У нас перший блокпост був на авторинку. Там стояла росгвардія. І як на будь-якому блокпості, виходиш із машини, показуєш документи, відкриваєш багажник…
Кажуть: «Дядя, ти в курсі, що скоро комендантська година? Ти встигнеш?» Я кажу: «Мені тільки треба забрати дівчинку й повернутися назад». – «Гаразд, їдь. Якщо встигнеш за 20 хвилин, то добре».
Там, біля пам’ятника літаку («Авіаторам на честь 40-річчя перемоги», – ред.), перед другим блокпостом я, як годиться, їду 20 кілометрів на годину й на аварійці. Багато хто розповідав, що ті блокпости, де стояли «ДНР», краще в їхню зміну не потрапляти. А я потрапив.
Я тільки розвертаюся, чую постріли. Зрозумів, що в повітря. Зупиняю. Б’ю по гальмах. До мене біжать. Я в бардачок за документами. Виходжу з машини, тикаю документи. У відповідь отримую прикладом Калашникова в дихалку. А потім уже погано пам’ятаю. Били куди попало. Єдине, що запам’яталося: «Це вам за 8 років Донбасу!» Усе уривками. Спалахами. Ось тягнуть за руки по землі, а потім кинули в яму. Начебто неглибоку – воронка була біля самого літака. Їх же обстрілювали в Чорнобаївці добре. Ось у неї мене й викинули. У мене була пробита голова, зламані ребра. Ключицю вибито. Зуби вибили. Вони думали, що мене вбили, і зверху землею присипали. А я, коли прокинувся, лежав тихенько. Думаю, зараз вони розійдуться, а я тихенько поповзу додому.
Забрали в мене телефон і гроші. І машину. І тут дзвонить цей ФСБшник на телефон мені. Я чув із ями. Вони метрів 10 стояли від мене. І почав їх ФСБшник крити матом. Вони одразу: «Так точно! Так точно!» І двоє до мене одразу підбігли. З ями витягли, від землі обтрусили. Лящів надавали. Запитують: «Живий?» – я відповідаю, що так. «Ти ж розумієш, що це для профілактики?» – «Так, хлопці, вибачте, будь ласка».
Сів у машину. У мене чотири ребра зламаних. Грудна клітка горить вогнем. Весь у крові. Пересувався в стані шоку. Я скотився, там спуск такий… Забрав дівчинку. Поїхав на перший блокпост, де росгвардія стояла. Вони запитують: «Що з тобою сталося? Ми ж пропускали тебе нормального». – «Невдало вийшов із машини. Спіткнувся, упав». А що я їм буду говорити? Вони всі заодно. Мені кажуть зі сміхом: «А там усі падають! Гаразд, проїжджай».
Приїхав Денис весь у крові. Ледве живий. Лікарів у місті майже не залишилося: більша частина роз’їхалася. Вирішив, що сам вибереться. Але не вийшло.
– У мене набряк голови почався, – згадує чоловік. – Температура під сорок підскочила. Я боюся за кермом свідомість втратити, поїхав у лікарню. Там сказали: треба різати, але ми зараз таким не займаємося. Я купив антибіотики. І мазі.
Така вона медицина в окупації… Проте Денису пощастило залишитися живим та виїхати з Херсона до родини, яка мешкає в Одесі. Сьогодні він із жахом згадує про пережиті випробування та сподівається на справедливе покарання військовослужбовців армії рф.