“Татові очі та носик”: Насті Черниш, що народилася через 3 роки після загибелі батька-воїна, виповнився місяць

Ольга Черниш народила доньку Анастасію 28 липня 2026 року – через 3 роки після загибелі чоловіка-воїна Сергія родом зі Станіслава. Сталося це диво завдяки ЕКЗ та його постмортальній заяві.

Як наразі справи у матусі та немовлятка – розповіло у своєму сюжеті ТСН.

Військовослужбовець Сергій Черниш понад усе мріяв про первістка. Ідучи на фронт, він сказав дружині, що його головне завдання – захищати Україну, а її ціль – завагітніти та народити йому дитину.

Перед цим Сергій зробив кріозаморозку свого генетичного матеріалу та залишив постмортальну заяву – офіційний заповіт на біологічний матеріал. Його дружина Ольга 2,5 роки невтомно намагалася завагітніти за допомогою сучасних репродуктивних технологій.

І на чергову річницю загибелі коханого Ольга принесла до його меморіалу тест із двома смужками. А на День пам’яті загиблих захисників України вона прийшла до портрета чоловіка вже разом із новонародженою донечкою Анастасією.

«Носик більше татів, очі теж… А підборіддя й губи – мої. Досі це для мене як сон: невже це відбувається зі мною, невже вона в мене точно є?» – каже Ольга.

У цей світ дівчинка прийшла через 3 роки та 2 місяці після смерті свого тата. Чоловік залишив для майбутньої дитини відеоповідомлення, записане ще тоді, коли не знав ані її статі, ані дати народження: «Матиму доньку чи сина – щаслива буде родина!».

Ольга проходила численні обстеження, виснажливу гормональну терапію та хірургічні втручання.

«Скільки разів ми починали підготовку? Я збилася десь на 12-му разі… Півтора десятка – це точно! Підготовка, підготовка… Ти вже розраховуєш, коли буде перенос ембріона, хто дитина буде за гороскопом. І тут знову кажуть: “Ні”. Психологічно це було надзвичайно важко щоразу», – ділиться жінка.

Оскільки Сергій постійно перебував на передовій, він вирішив заморозити свій біологічний матеріал. Для українських військовослужбовців ця процедура та подальше зберігання клітин є безкоштовними.

«Коли ми обговорювали це в кабінеті юристів, вони запитали: “Ви знаєте, що таке постмортальна заява?”. Я не знала. Вона пояснює – і ми з нею ридаємо! Це заява про те, що в разі смерті всі довіреності втрачають силу, а це ніби заповіт на біологічний матеріал, який дає повне право дружині ним розпоряджатися. За кілька днів Сергій вирвався з частини й зробив цю заяву. Ніхто й гадки не мав, що вона знадобиться, це була скоріше формальність», – розповідає вдова.

Про те, що Сергій загинув на фронті, Ольга дізналася 17 травня 2023 року. Одразу після похорону, наступного ж дня, Оля написала своєму репродуктологу.

«Сергія поховали 23 травня. Я повернулася в Умань, скинула лікарю копію постмортальної заяви і написала, що ми йдемо далі. І вже 25 травня ми вступили в новий протокол», – пригадує Ольга.

Вдалою виявилася спроба лише через 2 з половиною роки після смерті Сергія. Хоча й тоді стало відомо: усі 4 ембріони, які вдалося створити, мають генетичні дефекти, і жодного з них не можна підсаджувати в утробу.

Проте Ольга пішла на консультацію до відомого генетика, розповівши про останній заповіт Сергія та свою головну ціль.

«При інших обставинах я б сказав “ні” – вони всі непридатні. Але він показав на ембріон № 4: “Це дівчинка. Вона або взагалі не імплантується, або зможе скоригуватися в утробі”», – передає слова генетика Ольга.

Ембріон № 4 – це і є маленька Анастасія. Під час вагітності генетичні поламки не підтвердилися.

Настя народилася 28 липня повністю здоровою дівчинкою. «Ціль виконана!» — із полегшенням каже мама.

Мала ще зовсім крихітна, але вже схожа на обох батьків:

«Очі в неї 100% будуть сіро-зелені – і в мене, і в Сергія однакові очі».

Ольга обов’язково розповість донечці їхню дивовижну історію з татом: як сильно він чекав на неї та як із минулого відправляв зворушливі повідомлення в майбутнє.

Сергій похований у рідному Станіславі, проте потрапити туди на цвинтар наразі дуже небезпечно. Тому Оля попросила місцеву владу, аби портрет Сергія розмістили на Алеї героїв в Умані. На День Незалежності України вони з Настею вже приносили сюди два букети квітів:

«Вона клала два букети: маленький жовто-блакитний від себе, і великий із соняшниками – від мене».

Ще одне місце – меморіал загиблим біля ТЦК в Умані, звідки Сергій вирушав на війну. Коли серед сотень облич на меморіалі з’являється портрет коханого, Оля відхиляє конверт і тихо шепоче: «Це тато… Ціль виконана!».

Після смерті чоловіка Ольга залишилася зовсім одна: батьки давно померли, близьких родичів немає. Настя для неї – єдина рідна людина на всій землі. Тепер для них двох, за сотні кілометрів від рідного Херсона, треба збудувати нове життя та власну домівку. І це – її нова головна ціль.