Там, де світяться чужі вікна: Як перукарка з Білозерки знайшла себе у Польщі, та сумує за домом

– О, це дуже смішна історія, – перше, що каже Олена Дикун, коли прошу її розповісти, як вона стала перукаркою. – Я добре вчилася у школі, але потім почався перехідний вік…

Тоді вона ще не знала, що саме цей, здавалося б, випадковий вибір приведе її до Білозерки, подарує улюблену справу, друзів, чоловіка, доньку й одного дня допоможе почати життя вже в іншій країні.

Сьогодні Олена живе у польському Прущі-Гданському. Вона навчає колег по всій Польщі сучасним технікам фарбування волосся, проводить семінари у Варшаві, Любліні, Гдині та інших містах, але щодня повертається до улюбленої справи – зустрічає людей у перукарському кріслі.

– Я завжди кажу: найбільше у своїй роботі люблю людські емоції. Звісно, гроші теж важливі, але коли людина виходить від мене усміхненою і щасливою – це для мене найдорожче.

Вона говорить про це так легко, ніби все в її житті складалося саме так, як вона колись планувала. І лише згодом стає зрозуміло, що за цією усмішкою – довгий шлях від мирної Білозерки, через окупацію, евакуацію і життя, яке довелося будувати заново у Польщі.

“Я думала, що там не потрібно вчитися”

Олена народилася у селі Молочне неподалік Асканії-Нової. У школі навчалася добре і з такими оцінками могла вступити до будь-якого вишу. Але після одинадцятого ласу обрала Генічеське професійно-технічне училище, де навчали перукарської справи.

– Чому, запитаєте? У мене якраз почався перехідний вік. Чесно кажучи, думала, що там особливо й вчитися не треба, – сміється вона.

Перші пів року, зізнається, вона й справді більше байдикувала. А потім побачила, яких успіхів у перукарській справі досягла її найближча подруга.

– Мене це зачепило. З’явилося якесь відчуття конкуренції. А я по життю лідерка і не могла пасти задніх.

Саме тоді вона по-справжньому закохалася у свою професію. Батьки доньку лише підтримали.

– Тато про мій вибір сказав так, наче у воду дивився: “Хоч війна буде, а ти все одно при ділі. На хліб із маслом заробиш”.

До повномасштабного вторгнення батьки Олени займалися фермерством. Вирощували кавуни, помідори, перець, обробляли орендовану землю. Тепер вони залишаються в окупації.

Мій сенсей

У дев’ятнадцять років Олена приїхала до Білозерки. Причиною стала дитяча дружба. Із дванадцяти років вона товаришувала з Дар’єю, яка приїжджала до бабусі в те саме село, де жила Олена. Одного разу батьки подруги запропонували їй переїхати до Білозерки.

– Розповіли про більші можливості й перспективи. Казали, що Білозерка – мов маленьке містечко поблизу Херсона. А я так хотіла виїхати з села! І я помчала! – згадуючи, сміється перукарка.

Минуло багато років, а дружба Олени й Дар’ї залишилася.

– Моя дитяча подруга зараз живе на Вінниччині. Нещодавно приїжджала до мене в гості до Польщі.

Першим і єдиним місцем роботи Олени у Білозерці став салон краси “Німфа”. Саме там вона зустріла людину, яку й досі називає своїм сенсеєм.

– Валентина Майорова навчила мене всього. Вона стала для мене і наставницею, і подругою.

Згодом Валентина почала працювати технологом відомої косметичної компанії, і вони разом їздили навчатися до Херсона та Києва, відвідували професійні курси, освоювали нові техніки.

– Ми постійно навчалися. Мені це дуже подобалося.

У салоні Олена пропрацювала з 2009 року і до початку повномасштабної війни. За цей час у неї з’явилися сотні постійних клієнток, а багато хто з них став для неї подругами.

Саме у Білозерці вона зустріла й своє кохання. Ігоря вона спочатку знала лише заочно – колись він зустрічався з її приятелькою. Згодом написав їй у соцмережах. А ще до їхнього знайомства Олена вже знала його маму Галину – вона приходила до салону, а одного разу вони опинилися в одному автобусі маршрутом на море.

“У Білозерці я мала все“

Весілля зіграли у 2014 році. Невдовзі народилася донька Єлизавета. До війни сім’я жила у будинку свекрухи. Сама Галина ще задовго до повномасштабного вторгнення поїхала на заробітки до Польщі, де знайшла друзів, роботу і вдруге вийшла заміж.

Олена ж про переїзд навіть не думала.

– До війни я мала все. Гарних знайомих, хорошу роботу. Постійно навчалася, розвивалася. У мене навіть не було думки відкривати власний салон. Мене все влаштовувало.

У салоні “Німфа” працювали понад десять майстрів. Ще один салон був у Херсоні. Робочі дні були розписані похвилинно, а клієнтів ставало дедалі більше. І здавалося, що так буде завжди.

“Я не думала, що їдемо надовго”

24 лютого 2022 року її кольоровий світ зник.

– Було страшно. Найбільше – за дитину. У голові пульсувала лише одна думка: як врятувати Лізу?!

Єлизаветі тоді було лише чотири роки. Дівчинка дуже швидко зрозуміла, що таке війна.

– Коли починалися вибухи, вона одразу хапалася за свій рюкзачок і казала, що треба йти у підвал. Серце просто стискалося від болю.

Попри страх, сім’я ще два місяці залишалася у Білозерці.

– Ми не знали, що робити. Боялися виїжджати. Колони розстрілювали. У сусідніх селах – Станіславі, Олександрівці – було дуже гаряче.

Зрештою, Олена наважилася виїжджати разом зі своєю наставницею Валентиною Майоровою.

– Ми, як то кажуть, встигли застрибнути в останній вагон. Виїжджали через Станіслав, а вже ввечері того дня дорогу закрили через бої.

Разом із ними евакуювалися внучка і невістка Валентини, а також свекруха Галина, яка лише за тиждень до початку повномасштабної війни приїхала з Польщі додому. Чоловік Олени, кухар за професією, ще певний час залишався у Білозерці.

– Він працював волонтером. Готував їжу для людей.

Збираючись у дорогу, Олена взяла лише найнеобхідніше.

– Було таке відчуття, ніби складаєш усе своє життя в одну валізу. Але я тоді ні за чим не шкодувала, бо життя дитини було найдорожчим.

У валізах майже не було одягу.

– Я поклала ножиці, машинку, фен… Думала, що їдемо ненадовго. Ми ж усі тоді так думали…

“Ми привезли із собою сервіс”

Польща зустріла Олену не чужими людьми. Свекруха вже давно жила там, тож перші місяці родина провела разом. Але навіть поруч із близькими починати все спочатку було непросто.

– Через два тижні я вже пішла шукати роботу. Польської мови не знала. Багато хто відмовляв. Було страшно.

Шанс їй дала власниця одного із салонів Агнешка.

– Вона дуже хвилювалася, але все ж прийняла мене на роботу.

Олена одразу записалася на курси польської мови. Двічі на тиждень по чотири-п’ять годин вивчала нову мову, а решту часу вдосконалювала її під час спілкування з колегами та клієнтами.

– Потрапити в польський колектив спочатку було стресово. Але я відразу показала, на що здатна.

Каже, українські майстри давно звикли постійно навчатися, тому багато її професійних навичок польських колег щиро дивували.

– У наших перукарів рівень досить високий. Зараз уже не так це відчуваю, бо мені здається, що поляки ростуть разом із нами. Ми багато чого принесли й у сервіс. Навіть у дрібницях.

Наприклад, одразу запитала: “Як це – не запропонувати клієнту каву чи цукерки?”. У нас це звично. Людина приходить, чекає своєї черги. Треба ж допомогти їй розслабитися, створити атмосферу… Олена усміхається й зізнається, що досі не звикла до деяких польських особливостей.

– У Білозерці можна було на кожному кроці знайти маленьку кав’ярню. А тут ще треба пошукати. Навіть у кафе дочекатися офіціанта – це іноді цілий квест.

Український бренд у Європі

Через два роки життя у Польщі Олену знову покликав у команду її сенсей. Валентина Майорова, яка після евакуації спочатку жила в Одесі, а потім переїхала до Вроцлава, почала працювати в українській компанії UNIC.

Сьогодні Олена працює тренером українського бренду, який має виробництво у Європі і виготовляє професійні фарби та засоби догляду за волоссям. Вона навчає перукарів сучасним технікам фарбування та професійним секретам роботи з кольором.

Семінари проводить у Варшаві, Любліні, Гдині та інших польських містах.

– Для мене це дуже цікаво. Приємно бачити, що український бренд виходить на європейський рівень.

Водночас улюблену професію вона не залишила. Працює у салоні “Linia Włosa”, де спеціалізується переважно на фарбуванні волосся. Щодня приймає п’ять і більше клієнтів. І переконана: люди по обидва боки кордону майже однакові.

– Чим відрізняються українські клієнти від польських? Нічим. Моє покликання залишилося таким самим – робити людей хоч трішки щасливішими.

Та за красивими зачісками часто приховуються непрості людські історії.

– До мене приходить багато українок. У кожної свій біль. Але я не люблю його розносити. Люди довіряють мені. Ми поговоримо, я вислухаю, а коли зачиняю двері салону, залишаю ці історії там.

Каже, перукарі дуже швидко навчаються читати людей.

– Ми одразу бачимо, який у людини настрій. Чи хоче вона говорити, чи їй потрібна тиша. Знаєте, іноді підтримка набагато важливіша, ніж нова зачіска.

“Бабусині сережки”

За понад чотири роки життя у Польщі змінилося багато. Тепер родина орендує окрему квартиру. Донька швидко освоїлася. Спочатку пішла до дитячого садка, потім – до школи. Та війна надовго залишила свій слід у дитячій пам’яті.

– Лізу довелося водити до психолога. Вона дуже боялася, що прийдуть росіяни і будуть нас бити.

Цей страх мав свої причини.

– Вони ж справді до нас приходили. Під час так званих зачисток. Я сиділа з Лізою в іншій кімнаті, і ми все чули…

Олена замовкає лише на мить, а потім знову усміхається. Здається, саме так вона проживає свої спогади – не дозволяючи їм забрати у неї сьогоднішній день. Олена багато працює, бере участь у волонтерських акціях, та її серце досі залишається вдома.

Будинок у Білозерці стоїть порожній.

– Нікого не прошу за ним доглядати. Не хочу наражати людей на небезпеку.

Найважче переживає розлуку з батьками, які залишаються в окупації.

– Дуже рідко вдається зв’язатися через Messenger. Я страшенно за ними скучила.

Сумує вона і за бабусею Олександрою, коли сестра Олени змогла вибратися з окупації і приїхала до неї у Польщу, вона привезла маленький згорток. У ньому були бабусині сережки.

– Тепер це мій талісман. Я ношу їх із задоволенням.

Каже це і, замислюючись, додає:

– Дуже шкодую, що вдома залишилися бабусині пір’яні подушки. На інших мені досі незручно спати. І ще її велика строката хустка…

“Я сумую навіть за нашою спекою”

Олена каже, що інколи сумує за тим, що колись здавалося зовсім буденним. За нічним небом над Херсонщиною.

– У нас такі великі, яскраві зорі. Тут вони теж є, але зовсім інші…

За спекою.

– Тут я увесь час мерзну.

За соковитими овочами, які вирощували батьки. За морем. За вечорами, коли всією родиною ходили один до одного в гості. За посиденьками з подругами. І навіть за гліцинією, яку висадила біля будинку ще до війни.

– Кажуть, вона зараз так розрослася!..

Олена часто ловить себе на думці, що того життя вже не повернути.

– Я розумію, що вже не побачу тієї Білозерки, яка була. І це мені дуже болить.

Сьогодні вона інакше відповідає на запитання, що таке дім.

– Це там, де моя сім’я, моя дитина… Але це ще й місце, де я виросла, де провела найкращі роки свого життя.

Вона зізнається, що більше не будує далеких планів.

– Я часто кажу собі, що нічого не планую. Не знаю, чи повернуся. Але якщо повернуся, то тільки у Білозерку!

“За кожним вікном – чиєсь життя”

Попри все пережите, Олена не втратила віри в людей.

– Мене рятує те, що Бог завжди посилає мені хороших людей.

Війна навчила її ще більше цінувати сім’ю, близьких і кожен спокійний день.

– Я стала сильнішою. І тепер дивлюся на життя з подякою.

Коли вона говорить про майбутнє, то це про кар’єрні вершини. Найбільше бажання сьогодні зовсім інше.

– Я мрію про мир. Мрію, щоб діти росли без війни. Дуже шкода наших людей, які живуть під бомбами. Росія витрачає мільйони на ракети, руйнує життя… А могла б зробити щасливішими принаймні своїх людей.

Ввечері, повертаючись додому польськими вулицями, Олена часто дивиться на освітлені вікна будинків.

– Вікна світяться, а я йду і думаю: за кожним із них – чиясь історія. Люди живуть, вечеряють, сміються, планують завтрашній день. І ти теж ніби маєш дім. Навіть якщо він орендований. Але тебе в цих стінах наче немає…

Бо її історія залишилася на Херсонщині: у Білозерці, де закохалася, народила донечку, знайшла справу, яку любить усім серцем. І ще трохи далі – у батьківському домі біля Асканії-Нової, де минуло щасливе дитинство, достигали кавуни й перець, а біля порога завжди чекали мама, тато і добрі очі бабусі Олександри.

І, мабуть, саме тому, дивлячись на світло у чужих вікнах, вона щоразу подумки повертається додому…

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Ірина Квітка