“Світ неможливо змінити, але його можна зцілити”. Творчий шлях та сенси письменниці з Білозерки Любові Єремічевої

Колись маленька дівчинка босоніж ступала по теплих травах херсонських степів. Палке південне сонце стало для майбутньої письменниці та мисткині провідником до творчості.

Любов Єремічева, або Любов ЄВА (новий творчий псевдонім), народилася й виросла у Білозерці. Сьогодні вона — авторка кількох книг, громадська діячка та бібліотекарка, і мешкає у Києві. Та завдяки її творчості — віршам, прозі, перформансам — можна побачити, як світло Херсонщини, навіть затемнене війною, не перестає горіти.

Любов ЄВА знайшла час, аби поспілкуватися з журналістками Білозерка.info. Натхненну історію про письменництво крізь призму війни, волонтерство через творчість та сенси життя читайте далі.

Те, що збудило слово

“Я виросла на краю селища. Перед очима досі — безкрайні поля, палке сонце, блакитний горизонт. Йдеш по траві, а в голові вже народжуються вірші, ідеї”, — яскравим спогадом дитинства починає розмову Любов.

Саме у Білозерці були люди, які формували її світогляд: директор ліцею №1 ім. О. Я. Печерського (колишньої першої школи) Антон Власюк, керівник МАНУ Григорій Задніпряний та редакторка районки Любов Лагутенко. І, звісно ж, Надія Врищ — керівниця літературної студії “Біле озеро”, наймолодшою членкинею якої свого часу була Любов Єремічева.

Саме мама Люби Ольга, філологиня, учителька української мови та літератури, і Надія Семенівна Врищ стали її першими слухачками. Вони й побачили у юних віршах не просто захоплення, а шлях.

“Надія Семенівна впливала на мою творчість та впевненість у тому, що я пишу, мабуть, найбільше, — усміхається Любов. — Вона давала поради, рецензії й головне — вірила”.

У шкільні роки Любов мала ще одне захоплення — історію. Вона брала участь у МАН, їздила на олімпіади, досліджувала історичну спадщину Благовіщенського монастиря. Але поезія гармонійно поєднувалася з усім і жила в дівчині, тихо закладаючи свої мрії та сенси.

Першу поетичну збірку “Пісня надії” Любов видала ще школяркою. Досі пам’ятає ту важливу презентацію в районній бібліотеці, коли читала свої вірші на широкий загал — для студійців з “Білого озера”, бібліотекарів, та всіх, хто прийшов підтримати.

Після школи вона вступила на історичний факультет Херсонського державного університету. Щоправда, перед тим ще встигла попрацювати кореспонденткою в районній газеті “Придніпровська зірка”, оскільки мріяла про журналістику і письменництво з дитинства.

Шлях до Києва

Але творчість не відпускала. Найдовшою перервою в писанні для Любові став період після Помаранчевої революції, коли вона поринула в громадське життя.

Навчаючись на другому курсі університету, дівчина переїхала до Києва. Це було рішення, підкріплене активною позицією. Вона працювала в громадських організаціях, а згодом створювала і власні неформальні ініціативи та об’єднання.

Зокрема, у Києві вона заснувала Неформальну групу міжрегіонального миру — середовище діалогу вірян різних конфесій, простір духовних пошуків і внутрішнього зростання. Тут, у неформальній та дружній атмосфері, представники різноманітних релігій розповідали про те, у що вірять, ділилися тим, що для них важливо, відвідували храми одне одного, мечеті, духовні центри… Усе це – аби показати, що між нами більше спільного, ніж здається.

“Бог любить нас, ми любимо Бога, чому б нам не любити один одного? Так сказав один із учасників нашої групи, і це стало девізом. Мені кортіло створити простір, де можна долати стереотипи, внутрішні бар’єри, і пізнавати одне одного. Адже подолати упередження чи навіть страхи до когось відмінного від тебе можна тільки через щире знайомство”, — розповідає Любов.

Любов стала співавторкою сценарію та продюсеркою короткометражного фільму «Щире серце», що в художній формі показує приклад дружби між людьми різних культур та релігій.  

А згодом вона, натхненна досвідом білозерської літстудії “Біле озеро”, заснувала і власну літературну спільноту “Екзистенц_і_я”, у межах якої впорядкувала збірки короткої прози різних авторів, серед яких були і її власні тексти. За словами Любові, організовуючи спільноту, вона часто згадувала дорогу її серцю білозерчанку, поетесу Надію Семенівну Врищ, яка керувала “Білим озером” з великою любов’ю.

“Ми організовували квартирники, видавали спільні книги, виступали», — розповідає Любов про досвід “Екзистенц_і_ї”.

Паралельно вона працювала журналісткою та редакторкою, видавала художні філофські книжки про найважливіші сенси та ключові питання, які людина має поставити собі за життя – “Химерна книжка про хмари” та “Ліла. Неісторія від ворона-монаха”, яка вийшла незадовго до великої війни. 

Життя текло своїм руслом, поки не настав той темний день, який украв в українців світло.

Ти дивишся на годинник, на ньому – лютий…

“22 лютого о п’ятій ранку, як і багато українців, я прокинулася від вибухів. Ці вибухи сповіщали про найгірше – настала велика війна. Пригадую перші дні. Сірий прохолодний підвал, страх за рідних. Вони там, на Херсонщині! Ворог наближається. Згодом, коли на мої землі прийшла окупація, це стало найскладнішим випробуванням. Адже в окупації опинилися всі рідні мені люди. І найважче було в цьому те, що я ніяк не могла допомогти, крім як словами підтримки чи молитвою. Болючим було усвідомлення, що по знайомим місцям тепер ходять окупантські чоботи…” — згадує письменниця.

 У цей час Київ був у небезпеці окупації. Але Любов залишалася вдома.

“Тоді думалося: доки ми тут — тримаємо спільний дах”, — щиро говорить мисткиня.

У цей час народжувалися її нові вірші — з болю за Україну, з тривоги за тих, хто залишився на окупованій землі. Вона записувала їх до щоденника війни, в якому розповідала про себе, своїх рідних та інших людей навколо себе.

Ти дивишся на годинник, на ньому — лютий

Ішов колись без упину, тепер — прикутий.

І знаєш ти ціну миті і новим ранкам,

І знаєш ти, як тужити, на серці — ранка.

Боляче переживаючи захоплення свого краю чужинцями, ускладнення зв’язку з рідними, стан несвободи, викликаний окупацією, вона написала у вірші “Гравітація окупації”:

Ти кажеш:

“Це пусте — зв’язок же є.

Люди вгодовані.

Собаки ситі.

Небо, хоч і гуде, але не щоразу.

І так щоразу.

Міст то є, то його немає.

Надія то є, то її немає.

І хай третина людей —

але все ж вдома.

Собаки неситі і самотні?

Але не всі, є й ситі.

А небо… Про небо не забудь –

Воно, хоч і гуде,

Але не щоразу.

І так щоразу”.

А я скажу:

“А якже свобода?

Без неї – як без крил

Без неї, як без О-два,

Бо хліб без свободи – як душа без Бога”.

Батьки Любові пережили весь період окупації. Дочекалися звільнення і побачили, як у центрі селища знову замайорів жовто-блакитний прапор.

А вже за місяць вона сама примчала до Білозерки — обійняти рідних і свої степи.

“Звільнення Херсона, Білозерки, правобережжя, відчувався як катарсис. Либонь, у просвітлення подібний смак”, — розповідає про те, як зі слізьми на очах дивилася відео звільненого Херсона.

Але в Києві в той час тривали важкі блекаути. Будинок, де вона жила, повністю залежав від електрики. Було холодно і темно. Крім того, після всього пережитого, потрібно було перезавантажитися, аби знову мати сили жити й творити.

Індія. Ашрам. Духовний шлях, що привів додому

У новорічну ніч 2023 року Любов вирушила до Індії.

В ашрамі “Мірамбіка” при освітньому центрі Божественного життя Шрі Ауробіндо та його поплічниці Матері її зустріли діти і дорослі з вітальним вінком квітів, який одягли на шию. Їй відразу показали український жовто-блакитний прапор, пошитий індійськими жінками, що висів біля вхідних воріт. Як з’ясувалося, такі прапори тут розвішані в різних локаціях освітнього центру.

“Я багато говорила про новини з України з тутешніми людьми, які щиро цікавилися нашою ситуацією, співчували і підтримували. Можливо, на державному рівні позиція Індії не завжди чітка і не завжди за нас, але на рівні простих людей я бачила багато любові і бажання знати правду. Засновник освітнього центру – Дададжі – палкий прихильник України. Він говорив, що боротьба України і росії – це боротьба світла з темрявою, в ній Україна безумовно є світлом. Дададжі вірить у Перемогу України і вважає, що весь цивілізований світ має прийти нам на поміч. Він щоразу бідкався, коли так не ставалося. Бо вважає, що Україна бореться за всіх і якщо вона програє, то в цілого людства немає шансу. Але він справді щиро вірить, що ми переможемо”, — розповідає письменниця.  

Коли Любов прибула до штату Раджастан, у перші дні тут саме тривав фестиваль повітряних зміїв.

“Було багато феєрверків. А мені здавалося, що це обстріли, вибухи… Гадаю, на все містечко тільки я переживала те, що переживала, маючи український досвід”, — розповідає Любов.

Вона тішиться, що мала нагоду дати декілька уроків розмовної української мови тутешнім дітям та навіть дорослим.

“Я навчила їх основному, зокрема казати “Слава Україні — Героям слава!” — сміється мисткиня. Вона говорить, що й сама запам’ятала від дітлахів декілька слів на гінді.

Любов зізнається, що саме підтримка і співчуття індійців, несподіване викладання у далекій країні допомогло їй відчути себе іншою. Зокрема, їй завжди кортіло спробувати себе у ролі педагога. Тож зраділа, що цей експеримент виявився вдалим.

“Тут я збагнула, що сенс життя – у любові. Ми часто є скупими на любов. Але якщо від однієї свічки запалити тисячі інших, її вогонь не зменшиться. Здається, так говорив Будда. Натомість ми звикли економити любов. Для чого? Що більше віддаємо, то більше наповнюємося зсередини. Моє ключове життєве кредо: віддаючи любов, стаєш сонцем! Війна, як суворий вчитель, навчила нас бути у тут і тепер. Бо ми не знаємо, чи буде завтра. То чи є сенс заощаджувати любов на потім?” — говорить Любов про свої усвідомлення в індійському ашрамі.

“Війна — це велика криза.  Як і в будь-якій іншій кризі, у ній можна або захлинутися, або випірнути у нову якість, трансформуватися. Я усвідомила, що варто жити палко, на повну, ризикуючи. Так я вирішила щось змінити у своєму житті і прийшла працювати в геть іншу для себе сферу – стала бібліотекаркою в бібліотеці імені Героїв Небесної Сотні для дітей”, — розповідає Любов.

Тут, на київській Оболоні, вона працює з дітьми і молоддю, таким чином продовжуючи утверджувати свій намір вчителювати.

За якийсь час роботи в бібліотеці Любов заснувала Клуб юних філософів, куди входить молодь та школярі різного віку.

“Тут ми міркуємо на найважливіші екзистенційні теми, над якими мали би замислювати й дорослі, а проте не завжди це роблять. Приміром, хто я, у чому моє призначення, у чому сенс життя, що таке людина та багато інших”, — розповідає новоспечена бібліотекарка.

Порятунок малюванням

Малювати Любов Єремічева почала ще до повномасштабної війни — її скетчі влучно ілюстрували поезію та прозу, підсилюючи філософський зміст власних творів.

Із початком великої війни, коли треба було зашторювати вікна, і згодом, коли ворог занурив країну в блекаути, вона вмикала ліхтар або запалювала свічку і створювала свої скетчі – спершу як ілюстрації до щоденника, а затим і просто як абстракції. Пізніше, сидячи на даху індійського ашраму, вона робила свої замальовки, даючи рукам волю, аби бути в моменті тут і тепер, і бодай на якийсь час стишити тривоги за Україну і рідних.

“Це була своєрідна арт-терапія. Цей дах індійського ашраму в такий спосіб рятував мій власний “дах”, дозволяючи розслабитися і поринути в теперішній момент у спогляданні красивих горизонтів з горами, екзотичних пташок, химерних дерев. Тут я дозволяла собі малювати так, як поведе рука”, — говорить Любов.  

Ще в ашрамі вона мріяла про виставку — хотіла поділитися своїм баченням із людьми.

Після повернення до України, прийшовши працювати в київську бібліотеку, Любов побачила тутешню галерею і якоїсь миті відчула: “Це буде ось тут!”.

Так народилася її виставка-книга “На даху Мірамбіки: війна крізь людину”, що складається зі скетчів і фрагментів щоденника — правдивих зрізів різних періодів війни, пропущених крізь душу.

Перформанс-відкриття відбувся 6 листопада у виставковій залі “OBOLON-ART” бібліотеки імені Героїв Небесної Сотні для дітей.

При свічках, під музичний супровід музиканта Володимира Нечипорука, Любов ЄВА читала поезію й прозу.

Це була щира розповідь про Херсон і херсонців, про Київ, про біль за всю Україну, про свою поїздку до Індії. Адже щоденник Любові — це правда однієї людини, вписана в історію цілого регіону. Перформанс-відкриття виставки на три дії відбувся також 11 листопада, у третю річницю визволення Херсона.

У Херсоні птахи —

зліва, справа, всередині.

Українські птахи.

Вони летять усюди з вістями,

що Херсон загоїть рани

і невдовзі запросить до столу

Святкувати і плакати.

Приходьте.

Культура як волонтерство

“На початку війни я намагалася збирати кошти для допомоги землякам. Люди жертвували, я пересилала. Але коли зв’язок з Херсонщиною обірвався, я зупинилася, адже боялася, аби моя зовнішня діяльність якимось чином не нашкодила рідним, які тоді перебували в окупації”, — згадує Любов.

Повернувшись з Індії, вона вирішила продовжити волонтерську справу — але вже інакше. Через культуру.

Разом із подругою Анною Дерев’янко та іншими митцями заснувала неформальну волонтерську ініціативу “Культ_о_Во” (культура і волонтерство).

Команда організовує камерні, креативні події — літературні читання, воркшопи й творчі зустрічі, щоб підсилювати донатами важливі збори на ЗСУ і водночас допомагати людям отримати трішки спокою та втіхи під час війни.

“Любов є!”

Сьогодні в творчому доробку Любові ЄВИ є дві поетичні збірки та декілька художніх книг у стилі філософських романів-притч. Серед них – написана під час війни “Сплячого будди сни”, в якій авторка розмірковує на теми природи добра і зла та питанням, чому люди починають війни. А ще — три томи щоденника війни, які вона мріє видати.

“Моя особливість у тому, що я пишу філософські романи — прозу з вкрапленнями поезії”, — говорить Любов.

Один із таких — “Бог із птахів”. Це роман-щоденник, який нещодавно вийшов друком в ЛА “Піраміда”. У ньому на тлі війни людина усвідомлює найголовніше.

Книги авторки сьогодні можна знайти й придбати в інтернет-книгарнях. Але Любов мріє про більше:

“Я хочу, щоб мої твори стали популярними у світі. Щоб вони говорили від імені України, розповідали про трансформації та глибинні уроки, які людина може здобути під час такого випробування, як війна”.

Втім, у письменниці є ще одна дуже проста, але важлива місія — приїхати до рідної Білозерки, до Херсона, і подарувати тутешнім бібліотекам свої книги. Нині вона розповідає про Херсон та правобережжя, закликаючи пам’ятати про становище, в якому перебуває рідне місто, зазнаючи жорстких обстрілів та “дронових сафарі”, а також не забувати про окуповане лівобережжя області.

Завершуючи розмову, Любов говорить:

“Сенс мого життя — у любові. Я вірю, що світ неможливо змінити, але його можна зцілити. Людям бракує любові. Ми всі – якоюсь мірою недолюблені, і просто потребуємо любові”.

“Моє коло людей нині — активістів, музикантів, митців – дуже світле. Це люди, які щодня творять для перемоги”, — додає письменниця.

Коли слухаєш Любов ЄВУ, розумієш: вона сама — як та свічка. Тиха, вперта, тепла. Та, що не згасає. Та, від якої хочеться запалювати інших. Адже весь її шлях і вся її творчість говорять про одне: любов — є! Любов — не здолати! Як написано в її вірші-посланні до України:

Я обіймаю тебе, Маріуполю, рідний Херсоне мій, Харкове, Бучо,
Києве, Криме — моя Україно. 
Все переможе любов. Неминуче.  

Ірина Квітка