“Стіни можна відбудувати, а сина вже не повернути!” – історія Наталі Глазової з Микільського

Миловидна жінка у спортивному костюмі сідає в автобус. Їй здається, що вирушає в нікуди. Ще кілька годин тому вона тулилася до холодної могили на Херсонському кладовищі. Прощалася з сином, просила у нього вибачення за те, що прийде вже не скоро…

Її дорога буде довгою. Спочатку до Чернівців, де у зооготелі вже чекають синові тваринки – дві собаки та кішка, а далі з ними – через кордон, до Словенії, де мешкають рідні – донька з онучкою. Та хіба таким уявляла своє життя мешканка села Микільське Дар’ївської громади, підприємиця Наталя Анатоліївна Глазова? Хіба думала, що у 68 років їй доведеться покидати Україну з легкою валізою і важким тягарем на душі?

Велика війна зруйнувала її дім, який після підриву Каховської ГЕС безжально змила вода… Та найстрашнішою бідою вона вдарила у жовтні 2024 року, коли під час обстрілу загинув її 38-річний син Олександр.

Дім у Микільському Наталія з сином придбали у 2016 році. До того проживали у квартирі в Херсоні, де до війни мали бізнес – дві торгівельні точки на ринку, що на Белінського.

На подвір’ї сільського будиночка не було навіть огорожі, та й сам він потребував значного ремонту. Золоті руки Олександра швидко навели у новій оселі лад. Молодий чоловік обладнав у домі водопостачання, каналізацію, облаштував туалет та ванну.

Тож Наталія з сином, який ще не мав своєї сім’ї, продовжували вести у Херсоні бізнес та обживалися на новому місці. Сашко добре розбирався у техніці, автомобілях, комп’ютерах. У свій час він навчався у дорожньо-транспортному інституті в Києві, де проживав його батько і колишній чоловік Наталі. А коли там не склалося, приїхав на Херсонщину й зайнявся з мамою бізнесом.

“У Ми мали дві торгові точки, де продавали одяг для школярів – спортивні костюми, штани, сорочечки. Я й початок війни застала в Херсоні, а Сашко був у Микільському. Тоді ворог перекрив дорогу, понад місяць син із собаками потерпали від голоду. Я навіть передавала йому їжу людьми, які добиралися додому човнами. А потім ту дорогу таки відкрили. І я почала автобусами перевозити у Микільське увесь товар. Їздила в Херсон і назад багато разів, доки ми не вивантажили речі в одній із кімнат нашого будинку”, – розповідає свою історію жінка.

У пам’яті жінки навіки закарбувалися перші дні окупації, багато ворожої техніки, що заходить в село, росіяни, які щось кричать, їдучи зверху на бронетранспортерах, переховування синової техніки, яку закопали у сараї, обшуки…

“Вони хотіли забрати у Саші авто. Але син завчасно зняв акумулятор, розібрав деякі деталі, а росіянам сказав, що автівка потрапила в аварію й не на ходу. Поряд з Сашком завжди була його вірна вівчарка Кіра, тому окупанти боялися підійти ближче…”, – каже Наталія.

Пригадує вона, як перед відступом російські терористи підірвали високовольтні вежі, а потім – Дар’ївський міст, як згодом усім селом вони раділи звільненню від окупації, як Сашу взяли на роботу в сауну, де він спілкувався з нашими захисниками, і як син із захопленням розповідав про свою мрію – вивчитися на дронера. Та попереду родину чекало страшне випробовування великою водою.

“Ми живемо в низовині, а сусіди, за 150 метрів, вже на підйомі. Як ми між собою кажемо – на скелі. 6 червня я вийшла на вулицю зварити кави. Ми готували усю їжу на вогнищі – в селі не було ні світла, ні газу. Почула крики сусідки: “Каховську ГЕС підірвали, ваш город вже у воді!” Глянула – а вода вже на подвір’ї, на порозі! Почався хаос. Сашко намагався завести автівку, яку ми в результаті штовхали до скелі пішки, ми кинули кішку на дерево, а собаки плавали у воді. Син намагався врятувати якісь речі, електротехніку, а я дуже боялася, що вхідні залізні двері зачиняться і ми опинимося у власному домі, мов у акваріумі. Нам майже нічого не вдалося врятувати. Увесь наш товар, наш бізнес, наше життя змила і знищила дніпровська вода!” – з болем пригадує ті події Наталія Анатоліївна.

Вони поселилися у чужій хаті. То була оселя бабусі доброго Сашкового знайомого, який сам мешкав у Таврійському. Стіни Наталиного дому за два тижні осипалися. Ззовні хата наче збереглася, а всередині все світилося до камінчиків.

За словами Наталії Глазової, фахівці комісії, яка фіксувала пошкодження, заявили про те, що не можуть брати на себе відповідальність і давати висновок про те, що хату можна відновити. У будь-який момент фундамент міг просто рухнути. Тоді сім’я почала оформлення документів.

“Саша не хотів отримувати житловий сертифікат, він бажав побудувати у селі новий будинок. Але хто ж знав, яка біда чекала на нас далі?..” – крізь сльози говорить жінка.

Олександр загинув 30 жовтня 2024 року. Він працював у бригаді будівельників, разом з хлопцями облаштовував підземну школу…

“Напередодні Сашко довго говорив із друзями телефоном. Я не розуміла, навіщо було всіх обдзвонювати? А тепер думаю – наче відчував. Вранці бадьоро заявив про те, що повернеться у обід. Мовляв, майже усю роботу зробити, чекають лише на цеглу, щоб замурувати пройми. Краще б він затримався! В обід почався обстріл. Наче нічого дивного, бо так у нас було щодня… О 16-й Саші все ще не було, і о 17-й теж. Потім зателефонувала моя знайома, що працювала в лікарні. “Анатоліївно, де Саша?” – запитала в мене. Кажу, з роботи нема. “У їхній бригаді один убитий і один поранений!” – сказала. Серце тьохнуло, я зателефонувала у сільраду. “Наші співчуття”, – лише відповіли там. Далі я ще телефонувала на гарячу лінію у поліцію, і врешті дізналася – тіло забрали до Херсонського моргу… Там, у Херсоні, я Сашу і поховала. У Микільському такі обстріли, що зробити це було нереально. Але я досі не вірю, що його – життєрадісного, компанійського, милого мого синочка – немає. Він так любив життя, так любив людей, обожнював своїх тварин. І йому ж всього 38…” – говорить згорьована матір.

Невдовзі жінка довідалася, її син Олександр Глазов загинув від важкого осколкового поранення. Саша лише вийшов з підвалу, і уламок потрапив йому у голову.

Після втрати найдорожчої людини Наталі потрібно було вирішувати, як жити далі. Допомогли рідні – донька покликала до себе, за кордон.

“Я одразу Олі сказала, що без Сашиних собак – вівчарки Кіри, маленької собачки Герди та кішечки Снєжки нікуди не поїду. Кіра й кроку без Сашка не робила. Всюди поруч! А як рятувала нас від вибухів! Вона відчувала кожен ворожий вихід. Одразу ховалася під ліжко. І ми знали – треба рятуватися!” – ридаючи, розповідає Наталя.

Волонтери допомогли жінці перевести тварин до Чернівців. Там для них підготували усі потрібні документи для перетину кордону. А сама Наталя Анатоліївна їде з дому із речами сина.

«Коли я збиралася, то й не помітила, що зібрала у валізу не свої, а Сашкові речі – його футболки, костюми. А для себе нічого не взяла… Ось тримаю його ліхтарик, одягнута у його спортивний костюм і раз за разом дивлюся на його фото. Стрункий, красивий, обіймається з вівчаркою, і наче усміхається до мене… Я їду з дому, але пообіцяла сину повернутися!” – крізь сльози, каже мати загиблого.

 Серед болю і втрат Наталія Анатоліївна намагається жити далі. Без стін, які можна відбудувати, і без сина, якого не повернути. Тепер кожен її день – це боротьба за спокій у душі та за надію, що колись цей жах таки закінчиться.

Ірина Квітка

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network