Стікати кров’ю в пошуках мережі: крик про допомогу від мешканців Білозерки

Білозерка на межі…

Тиждень без світла. Майже без мобільного зв’язку. З розрядженими павербанками, зіпсованими продуктами в холодильниках, водою за графіком від генераторів і постійним відчуттям небезпеки.
Про це нашому виданню повідомляють місцеві мешканці.
Але найстрашніше не темрява.
Найстрашніше – це усвідомлення, що коли поруч із тобою стається біда, ти можеш залишитися з нею сам на сам.
Коли пораненій людині потрібна допомога, а ти не можеш додзвонитися до екстрених служб. Коли дорогоцінні хвилини минають у пошуках зв’язку. Коли люди зриваються з місця, біжать рятувати сусідів, знайомих, незнайомих, тому що розуміють: якщо не вони, то, можливо, ніхто.
Саме так сьогодні тримається Білозерка – на людях.
На тих, хто кидається на допомогу без роздумів. На тих, хто везе поранених під загрозою нових ударів. На тих, хто ділиться останнім зарядом телефону, пальним для генератора, пляшкою води чи просто підтримкою.
Мешканці громади вже звикли не чекати дива. Вони навчилися виживати.
Але не повинно бути нормою, що людина не знає, як викликати допомогу. Не повинно бути нормою, що поранені чекають порятунку під відкритим небом, стікаючи кров’ю. Не повинно бути нормою, що ціла громада тижнями живе без світла і зв’язку, відрізана від звичного світу.
Сьогодні Білозерці потрібні не лише співчуття та слова підтримки. Потрібні генератори, павербанки, аптечки, турнікети, засоби зв’язку, паливо. Потрібна увага держави, медіа, благодійників. Потрібні зрозумілі відповіді: як людям отримати допомогу, коли не працює зв’язок? Куди звертатися? Які рішення ухвалюються для громади просто зараз?
Просимо кожного, хто читає ці рядки, поширте. Запитайте про Білозерку. Підтримайте тих, хто допомагає людям на місці. Докладіть зусиль, щоб про цю громаду не згадували лише тоді, коли стається чергова трагедія.
Бо за сухими зведеннями стоять живі люди.
Люди, які прокидаються під звуки вибухів. Люди, які щодня борються не за комфорт, а за життя. Люди, які попри все залишаються вдома, підтримують одне одного і продовжують вірити, що про них не забудуть…