Станіслав у серці: як українка в Іспанії тримає тил для фронту

Три з половиною роки тому, трохи більше як за місяць до початку повномасштабної війни, вона стояла на березі Лиману. Не чула його холодного січневого подиху, не думала про завтра, яке розірве серце. Просто дивилася на рідні Станіславські скелі й ковтала щастя, на яке чекала довгі роки.

Тоді вона повернулася в Україну після 11 років розлуки з домом. Не могла намилуватися Херсоном, обходила кожен куточок рідного села, цілувала маму, обіймала брата, зустрічалася з родиною та друзями… А за кілька днів до того, як разом із донечкою мала повертатися назад, в Іспанію, почула від одного знайомого поліцейського шокуючу фразу: “Херсон здадуть без бою”. Це вже потім дізналася, що він виявився одним із тих, хто одразу перейшов на темний бік окупантів. А кілька десятків Героїв Бузкового парку будуть билися за свій Херсон так, що з коктейлями Молотова кидатимуться на російські танки!

…Це все буде згодом. А тоді вона їхала в країну, де мешкала вже понад два десятки років, окрилена мрією: неодмінно повернутися у Станіслав  і прожити свої найкращі роки біля Лиману.

Ця історія про Людмилу Пшеничну, яку крихітним немовлям привезли до Станіслава батьки – переселенці з Вінничини, і яка вже 25 років живе в іспанській Сарагосі. Про жінку, що, переживши безліч викликів далеко від дому, не втратила себе та серце, яке б’ється за Україну. Про волонтерку, яка від початку війни допомагає переселенцям, підтримує бійців і передає допомогу людям на рідній землі.

Я й не думала залишатися в Європі назавжди!

Її звуть Людмила, і це ім’я назавжди пов’язане зі Станіславом на Херсонщині. Саме там — її дитинство, найтепліші спогади й коріння. Але вже чверть століття вона мешкає в іспанській Сарагосі, де всі знають її як Валерію.

“Для іспанців це ім’я звичніше, і мені подобається, – пояснює жінка. – Але коли чую “Люда”, одразу згадую Станіслав — і в душі все спалахує! Тугою, світлими спогадами і болем. Моє рідне село майже знищене. У серці — відчай, ненависть і жага помсти!”

Маму Людмили — Марію Радіонівну Пшеничну — у Станіславі знав чи не кожен. Вона все життя пропрацювала у сфері торгівлі, у центральному гастрономі села. А сама Людмила, навчаючись у Станіславському ліцеї, мріяла стати вчителькою. Та не склалося: замість педагогічного вступила до торговельного училищі, пробувала працювати в Херсоні, згодом поїхала з подругою на рік до Німеччини. Повернувшись, ще встигла попрацювати менеджеркою у фірмі із продажу продуктів. А далі…

Їй було 28, коли залишала Україну.

“Я подалася на заробітки. Таких у 2000-них було чимало… І не думала затримуватися жити десь назавжди. Хотіла заробити грошей й відкрити свою справу вдома. Мріяла вступити на педагогічний факультет університету… Так я опинилася в Іспанії. Спершу мені тут не подобалося: інший ритм життя, шум і гамір. Я звикла робити все швидко, а тут будь-яка справа відкладалася на завтра-післязавтра, панувала якась тотальна розслабленість… Але згодом я навчилася жити серед цього всього і прийняла нову реальність”, — розповідає Людмила.

Змалку вона любила куховарити. Їй легко вдавалися навіть складні страви.

“Мама давала мені вибір: допомагати на городі чи приготувати їжу і накрити стіл. Я завжди обирала друге. Кулінарія була моєю віддушиною, моїм хобі, яке стало основною роботою”.

В Іспанії вона пройшла всі щаблі ресторанної справи — від миття посуду до адміністратора.

“Була і офіціанткою, і барменом, і кухаркою, навіть їздила до Франції, щоб поділитися досвідом приготування страв іспанської кухні. «Тепер можу сказати: цей досвід мене загартував”, — усміхається Людмила.

Іспанці прийняли її щиро, полюбили, а господарі ресторану не хотіли відпускати навіть тоді, коли вона завагітніла й народила донечку Анастасію.

“Я українка. І в мене паспорт моєї держави!“

Саме в цій країні, яка ще вчора здавалася чужою, Людмила зустріла свою долю — іспанця Серхіо. Коли народилася Настя, їм із чоловіком доводилося працювати позмінно: декретна відпустка в Іспанії недовга, не більше 36 тижнів.

Уперше вона привезла донечку в Станіслав, коли тій було лише сім місяців. Потім — у чотири й у сім років, а далі цілих одинадцять років Людмила не була на Батьківщині.

Після важкого розлучення поїздки зупинилися надовго — не могла привести до ладу документи.

“Розлучення було дуже болісним. Я залишилася сама, ще й із боргами чоловіка. Без грошей, без житла. Але ми вистояли. Доньку я віддала у приватний садок, а сама працювала за трьох”, — пригадує жінка.

За ці роки вона могла б спростити собі життя, взявши громадянство Іспанії. Але відмовилася:

“Я українка. І в мене паспорт моєї держави!”

З особливим хвилюванням Людмила згадує останню поїздку в Україну перед війною. У грудні 2021-го вона нарешті змогла приїхати з Настею додому.

“Святкували Різдво, показувала доньці Херсон… Я ще встигла надихатися домом… І намріяла, що скоро повернуся назавжди. А коли приїхала в Іспанію, новини вже були тільки про Україну, на яку сунула чорна хмара москальської навали…”.

“Валерія! Герра! Людо, війна!”

24 лютого 2022 року Валерія зустріла в Сарагосі.

“На світанку подзвонив знайомий іспанець і крикнув у слухавку: “Валерія, герра, герра!” Тобто —війна. А моя мама в цей час лежала з ковідом у Херсонській лікарні… Потім мама бачила, як у Станіслав заходять танки. Це було страшно. У березні 2022-го брат вивіз її у Тульчин, що на Вінниччині. Це наша батьківщина, але там уже немає родинного дому, тому мама живе у хаті племінника, який тепер воює”, — розповідає Людмила.

Для українців у Сарагосі новини про війну стали таким самим шоком, як і для всіх. Але вже на четвертий день вони зібралися на мітингу, куди пришла з друзями і Валерія.  Згодом у трьох пунктах міста вони почали збирати допомогу.

“Іспанці приносили стільки, що ми плакали від їхньої солідарності й людяності!”

Згодом волонтери дізналася, що в одному з готелів на околиці Сарагоси розмістили українських біженців. Ними опікувався Червоний Хрест.

“Я так хотіла побачити своїх, почути українську мову, — згадує Валерія — Тож попросилася до Червоного Хреста. Але офіційно стати волонтеркою організації було непросто: потрібно проходити спеціальні курси, а часу не було. Тоді я сказала: працюватиму безкоштовно, все одно війна через місяць-два закінчиться. Хто ж тоді так не думав?..”

“Білозерка — Станіслав — Херсон”

Людмила написала таблички на пунктах збору допомоги: “Білозерка — Станіслав — Херсон”.

“Так я знайшла своїх. Як же ми тоді обіймалися, як ридали разом!” — каже жінка, і в її голосі досі чути той біль і тугу.

У Червоному Хресті вона перекладала, шукала житло для родин, займалася з дітьми. Паралельно — збирала допомогу, яку разом із друзями тоннами передавали в одну з волонтерських асоціацій. Та згодом з’ясувалося: організатори виявилися нечистими на руку.

“Мені стало боляче й соромно перед людьми, які довіряли. Тоді ми з однодумцями створили власну організацію, назвали її “Лелека”. Але й там довго працювати нам не дали. Здавалося б, хіба буває багато допомоги? Та, на жаль, навіть у волонтерстві з’явилися ті, кому ми стали конкурентами…”, — зітхає жінка.

Зрештою Валерія з друзями пішли своїм шляхом: почали відправляти адресну допомогу — лікарням, військовим, херсонським волонтерам.

Мої Котики

У липні 2022 року до шпиталю Сарагоси привезли перших важкопоранених бійців.

“Ми з дівчатами прийшли до приміщення шпиталю з кавуном та цукерками. Усередину військового об’єкта нас, звісно, не пустили, тож ми чекали, доки хлопці вийдуть на прогулянку. Так і почалося наше спілкування… Зранені фізично й душевно, вони спершу неохоче йшли на контакт, але згодом відчинили серце. Такого я наслухалася, що серце здригалося від болю. За що їм такі страждання? Чому така несправедливість?” — розповідає жінка.

Відтоді волонтерки стали для них своїми.

Згодом асоціація “Лелека” запросила українських воїнів на патріотичну ходу. Людмила разом з іншими жінками-волонтерками опікувалася пораненими до травня 2025 року, доки програму не зупинили.

“У лютому цього року я отримала дозвіл на відвідини хлопців у шпиталі. В одного з них, Сашка, був день народження, і ми разом із його сестрою прийшли привітати іменинника. У холі шпиталю я помітила на стінах картини з українськими краєвидами: Київ, Львів, Кам’янець-Подільський, Одеса, море… і раптом — Станіславські скелі! “Я тут живу, це моє село!” — вигукнула тоді, звертаючись до хлопців. Мої Котики, — так я їх називаю. Дмитро, Сашко, Юра, Петро… У кожного своя трагедія, є дуже важкі — без рук, без ніг. Я намагалася їх розсмішити, розрадити. Всі вони вже повернулися в Україну: хтось лікуватися далі, а хтось — знову на фронт. І всі вони мені пишуть. А знаєте, що питають? “Люда, чим тобі допомогти?!” Мені, в Іспанії?! Хіба я можу їх покинути, забути й жити своїм життям?” — емоційно каже жінка і додає: тепер вони чекають на відновлення програми, щоб підтримувати воїнів далі.

Щотижня разом із друзями-волонтерами Валерія-Людмила відправляє в Україну ліки, медичні матеріали, продукти, засоби гігієни, грілки, постільну білизну та багато іншого. Влаштовує заходи для дітей переселенців, благодійні концерти, щоб зібрати кошти на найнеобхідніше.

“Я дізнаюся у хлопців потреби, а далі ми працюємо по ланцюжку: де взяти, куди поїхати, як передати. Ми не надсилаємо дронів, не купуємо машин, але з перших днів війни допомагаємо так, як можемо. І робитимемо це доти, доки Україна боронитиме свою землю”.

 “На 34 році незалежності Україна б’ється за свою волю так, як ніколи!“

Донька Анастасія завжди поруч із мамою.

“Вона народилася в Іспанії, але в ній тече українська кров. І вона це знає. Разом зі мною ходить на маніфестації і волонтерить. Навчається в університеті, і, знаєте, вона реалізувала мою мрію — стане вчителькою молодших класів”, — посміхаючись, розповідає Валерія.

Її серце щохвилини б’ється за Україну. І тоді, коли вона готує вишукані страви у ресторані, і тоді, коли виступає на мітингу зі словами:

“На 34 році незалежності Україна б’ється за свою волю так, як ніколи!”

Ця любов до рідної землі виросла з переживань і туги. Людмила пригадує, як ще до війни її мама передавала для онучки Анастасії власноруч вишите українське вбрання.

Щороку дівчинка брала участь у ході на честь Дня покровительки Сарагоси Святої Пілар, коли кожен регіон краю виходив на вулицю у національних костюмах.

“У 2012-му я захотіла піти на ходу разом із донечкою. Але в мене не було українського костюма. Тоді брат поїхав до Одеси, придбав і встиг передати мені національне вбрання. У Сарагосі я купила червоні чобітки, а от жовто-блакитного прапора не було в жодному магазині. Але я не розгубилася: придбала прапор Румунії, відрізала червоний колір, і вийшов український стяг!”, — сміється вона.

Тоді Валерія гордо йшла площею Сарагоси в маминій хустці, а на маленьку Настю у барвистому віночку та вишиванці озиралися перехожі.

Тепер на святі Богородиці Пілар українських прапорів багато. Але, за словами Людмили, не всі українці активно беруть участь у патріотичних зібраннях. І гірко, коли на останній мітинг із 20 тисяч українців, які мешкають у Сарагосі, прийшли лише 300.

Її слова прості й рішучі:

“Європа переключається на інші країни та війни. Газа, палестина… Але якщо ми самі за себе не стоятимемо — ніхто за нас не стане!”.

Валерія відверто говорить про корупційні процеси та несправедливість, які є сьогодні в Україні, але твердо знає: за хлопців, які йдуть у бій, не озираючись, за людей, які втратили рідних і домівки, треба продовжувати боротися. Кожен — на своєму фронті.

“Ти — наш тил!, — пишуть мені хлопці з фронту. І я розумію: буду робити все, щоб допомагати далі”, — каже вона.

“Мій місток додому“

У домі Людмили зберігаються обереги зі Станіслава: три вишиті мамою для онучки костюми, мамині хустки, українські книжки…

“Є хустка, якій майже стільки ж років, скільки й мамі… Та коли накидаю її на плечі — відчуваю свою землю під ногами…”, — ділиться Людмила-Валерія.

Тепер завзята патріотка стоїть на порозі нового дня. У її домі в Сарагосі пахне свіжими стравами, донька поспішає на заняття, а листи від бійців із фронту та переселенці й дружини поранених військових, які часто тут гостюють, нагадують: війна усе триває.

І подумки вона знову у розбитому Станіславі, серед рідних скель, у мріях про відбудовані домівки та світле майбутнє України.

“Я знаю, що не можу повернутися туди сьогодні, — каже вона, — але кожна посилка, кожна година допомоги, кожне слово підтримки — це мій місток додому. Ми обов’язково повернемо мир на наші береги. І коли знову пройдуся Лиманом, я буду знати: моє серце ніколи не зрадило рідну землю”.

Ірина Квітка