“Мамо, ну що ж ти робиш! Вони ж тебе розстріляють, а мене – на підвал!” Спогади з окупації

Неймовірною історією мужності у період окупації правобережної частини Херсонщини ділиться мешканка одного із деокупованих сіл на ім’я Світлана.

Ми почули постріли в Козачому, там мешкали наші рідні… Мій чоловік, який воював в Афганістані, відразу зрозумів, що це почалася війна.
Згодом у групі територіальної оборони побачили повідомлення: “не виходьте на двір, йде колона кацапів”.
А ми ж знаємо – наші недалеко, тож одразу телефоную своєму “другові”, мовляв, 100 машинок у ваш бік. Було сто – стало 50! Працюємо далі!
Їздили сільськими дорогами: очі в посадку, а син вдома вчиться скидати точки й передавати координати, “гуглить” як по звуку визначити місце “виходу” і все розрахувати. Словом, інтернет – сила.
Та й чоловік лазить на дах хати і видивляється: що, куди і звідки летить.
А у мене своя місія! Сварюся з руськими, відганяю їх від двору, щоб не копали окопи, вимагаю аби годували старих людей, їду з ними по харчі. Словом, спілкуюся. А вони дорогою все один одному розповідають: скільки чого і куди везуть, ще й зі мною діляться. Я кажу їм: “Та навіщо воно мені потрібне, краще їсти людям дайте, окупували, то нагодуйте”, а сама запам’ятовую. І за кілька годин вибухають їхні боєприпаси, аж до села видно! Сусіди починають дивитися на мене косо: кажуть, продалася Свєтка за російський сир та ковбасу. Звісно, мене криє, я ж насправді на тих кацапів дивитися не можу, але ж справу комусь робити потрібно. Передаємо координати аж за кордон, куди виїхали наші родичі, а звідти до СБУ.
Якось до нас прилетіла їхня ракета “Точка У”, у селі самоліквідувалася, людям добряче хліви попалило, а нам літню кухню знесло.
А було таке, що мій чоловік на городі якраз картоплю підгортав, а у небі свист. Москалі кажуть: “Дядя Вова, не бойся, ето наш БУК!” А через два дні – зарево, і немає бука!
Почали вони щось підозрювати, о 6 ранку прийшла їхня розвідка. “Покажи, – кажуть, – телефон”. А у мене кнопковий. Той, яким я в “іграшки” граю, звісно, схований. Ну що з мене взяти?
Згодом почала передавати інформацію через місцевого активіста, а якщо з ним не було зв’язку, то телефонувала старості й просила, аби вона йому телефонувала. Один раз передали, де САУ стоїть. Наші поцілили, день минає, а вони знову на те саме місце САУ ставлять. Передаємо точки, а хлопці сміються: “У вас що там, друга Чорнобаївка?”
Повезла продукти людям в Козаче – там розвідала, передали точки! Навіть моя вагітна невістка по дорозі до Херсона вичислила місце їхньої дислокації. Добре їм тоді прилетіло.
Чи ще випадок: хлопці пасуть корів на ставку і бачать: розгорнули москалі недалечко ціле наметове містечко з установками С-400. Син передав точки, а наші кажуть: “Виходьте у двір, зараз почнеться”.
Багато чого було. Якось двоє дагестанців підійшли до нашого дому і, звичайно, засікли вайфай. Почали просити пароль, бо хотіли зателефонувати додому. Я розкричалася, почала їх гнати з подвір’я, а потім почула тихий голос сина: “Мамо, ну що ж ти робиш! Вони ж тебе розстріляють, а мене – на підвал!”.
Швидко тоді взяла я себе в руки, хоч так від них трусило! У чоловіка сестра в росії, ми з ними перестали спілкуватися ще задовго до повномасштабної війни, коли дізналися, як родичі возвеличують свого путіна.
Не було тоді у мене страху, ні, все на якомусь адреналіні! Кажуть москалі : “Водички дай”, а я відповідаю: “У мене не совєтський союз, вода платна, давай солярку!”
Ні одна людина в нашому селі не взяла у них їхніх грошей і не перейшла на їхню пенсію.
Мій онук народився в окупації, якраз перед тим їхнім “референдумом”. Ми невістку з пологового за один день виписали, аби її не примусили голосувати!
Знаю, що мене могли розстріляти, сама дивуюся, як тоді так ризикувала.

А от дійсно коли було страшно, то це перед визволенням. 8 листопада до нас на подвір’я їхня ДРГ заїхала. Такі мурмила! Почали вимагати автівку, аби виїхати. Щоб не забрали наш транспорт, кажу: “А давайте, ми вас самі повеземо”. Сіли з сином і розуміємо, що це може бути дорога в один кінець. Веземо окупантів куди кажуть, а дорогою встигаємо збирати дані, де в москалів стоять “гради” та “урагани”. Приїхали, вони вийшли. Думаю, аби лише живими залишили. А москалі кажуть: скільки з нас, вам рублями чи гривнями? Видихнула. Кажу: “Ваші рублі у нас не ходять”. А самі гайда!
Наші заїхали 10 листопада, ми їм показали єдину дорогу, яка не була замінована. Син передав точки, де стояли ті ворожі “гради”. І хлопці відпрацювали так, що мама не горюй!
Після визволення мій син із чоловіком почали збирати по полях трофеї, звозили у гараж снаряди 152-го калібру, мінометні – 120-го, більше сотні з РПЗ, а через три місяці – навчилися розміновувати міни. На одну чоловік ледве не став, але Бог милував – живий.
Назбирали мої хлопці близько 700 мін. Не раз до нас військові за тими боєприпасами їздили,– і з Бахмута, і з інших місць. Скільки зброї ми їм здали, вантажили те добро причепами!
А десь через три місяці після деокупації сільські люди дізналися про нашу роботу. Дуже вони мені дивувалися. А я що? Ось мої хлопці – це герої! Чоловік із сином щодня життям ризикували, навіть після визволення, коли поля розміновували та міни розбирали! Вони – моя гордість!

Катерина всю окупацію прожила з сім’єю в окупованому селі Херсонщини. Жінка розповіла, як це – дивитися в очі ворогу.

Вони заїхали у наше село першого травня, а перед тим понаривали окопів. Було їх мов мурах. Танки їхали – хати трусилися. Ми тоді до мами у хату перебралися, там підвал хороший, було де сховатися.
Кацапи постійно пили. Ще як тверезі, то нічого, а як понапиваються – краще на очі не попадатися!
Посередині села у них був штаб. Влаштували його у великій пустій хаті з добрим льохом. Згодом туди й прилетіло. Десять орків одразу накрило! Досі там під плитами їхня кацапська могила. Навесні такий сморід стояв! Вони ж своїх “не бросают”!
Три їхні ротації в нашому селі побували. Треті вже зовсім оскаженілі заходили, якісь агресивні чурки, видно, з фронту. Все кричали: “Інтернет, вайфай”… Усім їм був потрібен інтернет. Та як не даси, коли в росіян зброя в руках, а вдома – діти малі?
Коли нападали на старих людей, старалася захищати. Кричала, щоб не чіпали. Возила людям хліб у село. Добиралися по мостах підтоплених, по переправах. Кожен раз їду попід тими ворожими танками, і думаю: а чи побачу я сина з донечкою? Чи залишуся живою?
7 листопада 2022 року в нас вже не було ні світла, ні інтернету.
Москалі “віджимали” у людей із сусідніх сіл автівки, переодягалися в цивільне і втікали. А потім ми їхали з чоловіком по хліб і зустріли наших. Зупинили нас хлопці та й питають: “А чого це ви іще з тими білими москальськими стрічками їздите? Ми вже тут, свої, знімайте! А ми стали мов вкопані, – не віримо. Ну а далі вже й у селі хлопці з’явилися. Їдуть, сигналять, дівчата сільські гайда корів доїти, треба ж нашим молочка, та побільше! По черзі їсти варимо, печемо смаколики і возимо на трасу. То таке свято було, така перемога! Дай Боже, щоб скоро ми всі в Україні те відчули! Здається, ці дні були найкращими у моєму житті!

Ірина Квітка