13.4 C
Kherson
Середа, 25 Травня, 2022

Останні новини

Спогади про другу світову війну: “Ховалися від окупантів в очереті”

Спогади про другу світову війну

Друга світова війна – непросте випробування, через яке довелося пройти українцям, зокрема, і нашій родині. Щось з тих років пам’ятаю сама, а дещо мені розповіла моя мама Марія Йосипівна Бугайова-Рябоконь.

Ненька народилась у Кіровоградській області в 1915 році, її мама Ярина померла у 1933 р., в часи голодомору, батько – ще раніше. У 1936 році вербували тамтешніх сиріт на роботу в Інгулець. Там вона познайомилась зі своїм чоловіком Миколою Івановичем Рябоконем, теж сиротою із Одеси.

Мама працювала в Інгульці дояркою, тато – конюхом. У 1938 році народилась я, а 1 грудня 1939 року тата забрали в армію в Херсон, потім – у Москву. 15 грудня 1939 року на світ з’явилася моя сестричка Діна, а 8 березня 1940 року тато загинув у Фінській війні.

Мама була в Інгульці першою красноармійкою, яка отримувала пайки на двох дітей. По сусідству з нами жив росіянин з німецьким корінням, в якого було багато дітей, він працював тваринником, його дружина – дояркою. Моя мама ділилась з ними пайком, так як діти були ще малі і не все могли з’їсти. Коли почалась війна і німці увійшли до Інгульця, сусіда поставили старостою. Моя мама разом із сусідкою Марією Плохотнік пекли хліб для партизанів, який вони забирали вночі.

Одного разу німці піймали в очереті дезертира, почали бити його і кричати: «Партизан!». На що дезертир сказав: «Я не партизан, але я скажу, хто знає». І він назвав мою маму і сусідку. Староста прибіг до мами і тітки Марії і попередив, що їх повинні заарештувати. Вночі мама з сусідкою пішли до партизан, нас із сестрою мама залишила у сусідів, які за нами доглядали, а у тітки Марії дітей не було і вона залишилась у партизан.

Через 10 днів мама повернулась додому. В хаті була повістка, в якій йшлося, що вона повинна прийти в комендатуру, яка знаходилась у Федорівці. Через річку був перевізник, який доправляв людей з одного берега на інший. Мама прийшла в комендатуру і комендант спитав її де вона була. На що вона відповіла, що ходила міняти одяг на харчі. Він сказав їй вийти і почекати у дворі. Через деякий час прибули троє жандармів на конях, які почали випитувати її про партизан. Вона відповіла, що нічого про них не знає. Жандарми завели її в іншу кімнату, кинули на якісь мішки і почали бити нагайками, зупинялись тільки спитати де партизани. Мама нічого не розповідала. Коли її били, вона спочатку кричала, а потім тільки вила від болю. Нічого не дізнавшись, жандарми відпустили її, але сказали якщо прийдуть партизани, щоб вона попередила комендатуру. Матуся насилу дійшла до річки і знепритомніла на березі. Перевізник доправив її на інший берег, односельці допомогли дійти до хати і потім доглядали за нею.

Щодня ненька відмічалась у комендатурі, задля підтвердження того, що не втекла. Пам’ятаю як мама лежала, а ми із сестрою біля неї, було темно, забігли два партизани і питають: «Марія, як ти?». Вона каже: «Хлопці, тікайте, бо за мною і хатою слідкують. Якщо дізнаються, що ви приходили – уб’ють і мене, і моїх дітей». На що вони відповіли: «Не переживай, на вулиці стоять наші хлопці». Після того візиту була якась стрілянина. Я в мами питаю: «А дядів убили німці?» Вона сказала, щоб я нікому не казала про цей нічний візит, бо за це німці нас уб’ють. І я мовчала.

Ще пам’ятаю, коли з Інгульця погнали німців, то партизани зайшли до нас. Вони були дуже веселі, виклали продукти на стіл, хотіли перекусити перед дорогою. Один з партизанів сів на стілець і упав, бо зломилась ніжка. Товариші засміялися з нього і називали його Йоська.

Ще пам’ятаю, що ми жили в будинку на дві половини, в одній частині мешкали ми з мамою, в іншій – дід з бабою і двоє доньок. Мама боялась залишатися в хаті і ходила ночувати до подруги у гуртожиток. Вона теж була солдатка, виховувала двох дітей, мала батька та матір. Однієї ночі почулися крики. Згодом з’ясувалося, що то мародерствували, чи то румуни, чи то австрійці. Непрохані гості постукали в двері до подруги і її батько відчинив. На порозі стояло четверо чоловіків, один з них підійшов до мами, яка тримала мене з сестрою і автоматом показав на двері. Ненька похитала головою, він встромив дуло автомата в рот і знову кивнув на двері. Молодша сестра Діна рукою відвела зброю. За це мародер вихватив сестру з маминих рук, кинув під ноги і почав бити. В цей час до нього підійшов другий мародер і щось сказав, після цього він відійшов від сестри. Поки вони розмовляли, мама з нами тихенько вийшла в темний коридор і напівроздягнена по дощу побігла додому. Але виявилось, що забула ключі у гуртожитку. Ненька постукала до сусідів, дід забрав тільки нас із сестрою, а мамі сказав ховатись до ранку в очереті. Що вона і зробила. Через декілька годин мародери прийшли і до нашої хати. Вони побили діда з бабою, які нас прихистили, одну їхню доньку зґвалтували, іншу вбили. Через дві години почулися постріли і гул танків, то прийшли наші.

Коли мені було 13 років, ми повернулись у Кіровоградську область. Одного разу сусідка спитала, чому діти не отримують пайки? Мама сказала, що писали в Херсон до райвійськкомату, але там просять вказати номер частини, в якій служив батько, проте мама не могла надати документи, адже похоронку забрали німці. Тоді сусідка порадила написати до Москви. Я звернулася особисто до Ворошилова. Коли прийшла відповідь, мене викликали до райвійськкомату і спитали: «Ти писала Ворошилову?» Я сказала, що так. «Ну добре», – сказав воєнком і відпустив додому. Через деякий час нам заплатили 1200 рублів. Я отримувала ці виплати до 16 років, сестрі теж платили до цього віку.

Лариса Терещенко, с. Надеждівка

 

останні новини

spot_imgspot_img

Інші новини

Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал «Білозерка.Інфо» – незалежного та впливового інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас щомісячним внеском від 25 гривень. За ціною лише однієї чашечки кави, ви підтримаєте роботу усієї редакції і допоможете зробити наші громади ще більше відкритими, читачів – більш обізнаними, а діяльність влади – прозорішою.

З повагою, Редакція bilozerka.info