“Сплетене життя”: унікальне поєднання мистецтва, психології та соціальної взаємодії

Я щодня, протягом трьох років (не рахуючи періоду окупації) їжджу по селах Херсонщини у складі мобільної бригади. Працюю психологинею.
Щодня бачу одне і те саме: у приватних будинках та інших просторах збираються люди різного віку та з різними долями, щоб плести сітки для фронту.
Війна на Херсонщині торкається кожного. Вона заходить у двори, в новини, у сни. Вона забирає. Розлучає. Ламає. Несе смерть. А тут народжується щось неймовірне. Це сплетене життя.
Це ж не просто плетіння сіток для фронту, не просто волонтерська робота. Це вже масове явище. Воно поєднує мистецтво, психологічну терапію і соціальну взаємодію.
Кожна сітка одночасно і практичний предмет і арт-об’єкт, що транслює особисту і колективну історію.
Я їхала у автобусі в інше місто. Дорога була тривалою, попутниця розповідала мені про своє життя. Особливо жваво описувала ситуацію, де вона “сітки плете”. Все її тіло немов ожило і включилося у розповідь. Навіть очі по іншому стали блищати, коли вона говорила про подяку “…від хлопців”, про неймовірну і незгасаючу потребу від ЗСУ і так далі…
Раптом, вона з радісно-здивованим обличчям, показуючи пальцем кудись і вікно майже прокричала :

“Ой, то ж наші сітки! Ви ж бачили, бачили, оті, що паворуч!”

Я дивилася на безліч споруд і техніки, яка була окутана кілометрами сіток. Мені вони всі були однаково маскувальні. Я не розуміла, як можна в цьому впізнати свою.

“У нас одних є свій, певний орнамент. Його ні з чим не сплутаєш. Це наша візитівка. Я свої сітки впізнаю серед тисяч…”, – сказала жінка.

І я зрозуміла, що для неї це не просто тканина. Це підпис, оберіг, маленька історія, зашифрована у вузлах. А ще, гордість і власна сила.
Я поділилася цією історією з племінником. Він озвучив думку, що це вже не просто про порятунок. Це ж ціле культурне явище і сітки – як вид мистецтва.
Засинаючи, я думала, що можна писати наукову роботу про народження нового культурного феномену – “сплетене життя”.
У кожному прифронтовому селі, де залишилося хоч з десяток людей, формуються групи жінок і чоловіків, які збираються разом і плетуть сітки. Як павучки. Тут працюють не просто руками. Люди сплітають у вузли власні історії, надії, переживання.
У цих групах – всі разом:

• ті, у кого безвісти пропали рідні;
• ті, хто поховав когось від війни;
• жінки, які випікають пироги для військових;
• одинокі, які давно ні з ким не живуть;
• багатодітні, що взяли перерву від хатніх турбот;
• люди з вищою освітою, і ті, хто все життя працював, збираючи томати…

Одна принесла трав’яний чай і пиріжки, усіх пригостити. Інша – плете цілих 15 хвилин, поки колежанка гойдає на руках її карапуза. Молоко у грудях стікаючи струмками підказує, що пора годувати. І майже одразу голос подає малюк, наче приєднаний до материнських грудей вайфаєм.
Хтось приходить із своїм стільцем і плете тільки низи, через хвору спину і неможливість стояти. А інша – працює мовчки, не розмовляючи і не приймаючи участі у обговореннях. Спочатку всі сторонилися іі. Тепер звикли. Вона просто є. Руки порхають як метелики, заплітаючи пусті “соти” стрічками.
Абсолютно різні, індивідуальні – тут вони стають одним організмом. Живим і плодотворним.
До речі, вчені доводять, що участь у спільній діяльності зміцнює почуття приналежності, підвищує соціальну підтримку і формує установку “ми-ідентичність”. Люди відчувають, що вони частина чогось більшого.
Я забігла “на вогник”, зупинилася на вході, притулилася спиною до стіни, склавши руки перед собою. Спостерігаю. По дві сторони від полотна відбувається якесь чародійство. Це заворожує і схоже на медитацію. Через руки випускається напруга, тривога, страх. Це стало способом віднайти спокій серед хаосу війни.
У такому місці завжди є життя. Тут обговорюють проблеми, сміються, п’ють чай, діляться щастям і тривогами, плачуть і моляться… І одночасно з цим з-під їхніх рук народжуються кілометри сіток, що захищають життя.
То може маскувальні сітки – і справді новий вид мистецтва? Мистецтво військове, мистецтво спільнот, мистецтво душі.
Кожне село вже має свій стиль, дехто випрацював неповторний візерунок.
Кожна сітка точно має свою історію. От хоч би ота, на яку гроші принесли діти, які заробили влітку на полі. Або ота, готова до відправки, що народилася завдяки скринькам у магазинах. І ще трохи довелося “скинутися” самим: хто з пенсії, хто з зарплати, а хто – з відкладених “на чорний день”. Зараз пакують їх з відчуттям успіху, маленької перемоги. Такий собі корисний дофамін від результату роботи. Відправили “передачку” на фронт – і настрій підвищився і мотивація виросла.

Сітки – як вишиванки, в яких закодовані символи, емоції, переживання.
У цьому є щось від мистецтва: кольорові рішення, композиція, вибір форм. Для людей в Україні це не просто робота – це спосіб висловити себе, передати тепло своєї душі крізь кожну нитку.
І процес плетіння не менш важливий за результат: повторювані рухи рук, моторна активність, увага до вузлів і переплетень – це медитація для мозку, зниження стресу, стабілізація емоцій. У групі спрацьовують соціальні нейрони, народжується безпека, підтримка, взаєморозуміння. Кожен готовий вузол дарує маленьку перемогу, відчуття сенсу і значущості.
Для одних це зобов’язання, яке взяли на себе, для інших – сенс життя.
Я спостерігаю за атмосферою в таких групах. І люди діляться, що не можуть відірватися від спільноти.

“День-два дома посиджу – і вже “ломка”, треба бігти до дівчат/чоловіків”

Тут відновлюються, тут знаходять підтримку, тут відчувають свою значущість і цінність. І тоді стає зрозуміло: сплетене життя – це феномен, унікальне явище війни, де мистецтво, психологія і соціальна взаємодія зливаються в одне ціле.

“Сплетене життя” – нове мистецтво, нова культура, сплетена з рук, сердець, емоцій і подій. Це життя, сплетене війною і людяністю одночасно.