Софія Біла стала другою мамою для трьох українських захисників

Боялася, плакала, здригалася від вибухів, але не здавалася! Можливо, вона воліла б розчинитися між світами, проте обставини тримали у тонусі і спонукали до раціональних, рішучих вчинків.
Майже два місяці Софія Біла грала роль звичайної мешканки Правдиного. Ця вистава була для окупантів, які заполонили рідне село. Її мозок заблокував інстинкт самозбереження, бо виникло дещо важливіше…
Спочатку був шок. За декілька днів цього стану змінилося бачення того, що відбулося та як діяти далі. Вибір був: чинити спротив, тікати чи залишитися і причаїтися. На той момент вирішила сидіти на місці і не висовуватися. Чинити опір довелося пізніше…
Село Правдине було окуповане протягом 8 місяців. З 1 березня 2022 року місцеве населення знаходилося під загрозами пограбувань, розстрілів і катувань. Правдинцям доводилося виживати на лінії зіткнення. Після штурмів з обох боків було багато поранених. Проте, не зважаючи на погрози окупантів, місцеві допомагали українським бійцям.
Софія Біла ні на мить не засумнівалася у вірності своїх дій. Врятувати трьох поранених солдат ЗСУ було для неї материнським інстинктом.

«Під час одного зі штурмів, ми забрали додому пораненого бійця. Наступного дня ще двох. Ховали у підвалі місяць і три неділі. Ворожі військові ходили від хати до хати, допитувалися, чи є чужі. Відповідь була одна – «Немає!». Стріляли у вікно, двері, шукали «укропів», – розповіла пані Софія.

Поранені бійці потребували особливого догляду. Попри всі страхи, жінка регулярно готувала їм свіжу їжу, знаходила ліки, піклувалася про них, хвилювалася, як за власних дітей.
Окупація спричинила велику гуманітарну кризу: не працювали магазини, ніхто не завозив продукти харчування, ліки, побутові речі. У селі постійно проживали російські військові. На все життя люди запам’ятають випадок, коли окупанти розстріляли сімох осіб, а потім спалили будинок, в якому стався жорстокий злочин. Тіла убитих місяць не дозволили ховати, погрожуючи місцевим новими розстрілами.
Неможливо передати психологічний стан людей, які знаходилися у цьому пеклі… Єдине, що рятувало – ненависть до ворога та надія на звільнення.
Розгубленість швидко минулася, Софія чітко орієнтувалася та розуміла, що відбувається, що треба робити, чого очікувати. І хоч жінка була морально і фізично виснажена, все ж змогла адаптуватися до умов окупаційного життя. Дивно, але більше страхів з’являлося, коли обстріли стихали. Насправді, так спрацьовує психіка.

Жінка звикла розрізняти відстань до вибухів і визначати їх безпечність, зосередилася на збереженні життів бійців, за яких волею долі вона стала відповідати.
Правдинці стали більш зібраними, сухішими, вже не так різко реагували на події, бо ніякого серця не вистачить все це пережити. Реакцію регулював розум, який просто втомився протестувати проти тої біди, яку вчиняли окупанти.
Чи то молитви до Бога, чи випадковість врятували Софію від візиту орків до її підвалу. Вхід до сховища закривала стара ганчірка. Вороги не звертали на це уваги, підозри у них не виникало. Коли непрохані гості приходили до оселі, у серці Софії закипала кров.

Все село жило, наче в тумані: обмежений простір і ти у ньому постійно, звертаєш увагу лише на те, що відбувається цієї хвилини…
Одного разу загарбники прийшли з вимогою звільнити будинок для них. Софія запанікувала: як вивезти поранених бійців? Рішення приймалося швидко. Одного пораненого видали за батька, посадивши його поряд із собою в автомобілі. Він був неголений, виснажений пораненням, тож не привернув уваги окупантів. Іншого поклали у нішу дивана, який вивозили разом з іншим майном на причепі. А наймолодшому знайшли свідоцтво про народження сина Софії, таким чином сказавши, що це їхня дитина. Постійно очікувалася небезпека, нерви були, як натягнута струна…
Півтора місяці врятовані бійці знаходилися під наглядом Софії в Білозерці. Жінці знову доводилося їх переховувала у підвалі. Після звільнення громади, хлопців забрали військові та відправили на лікування.
Ворог пішов із Правдиного у листопаді минулого року. Але до цього часу про надважкий період окупації тут нагадують потрощені будинки, спалена ворожа техніка та вирви. Відступаючи, росіяни закидали селище мінами та артснарядами.
Софія Біла до цього часу молиться і просить Бога, щоб захистив бійців, яких вона врятувала від загарбників. Зараз Артем, Сергій та Євген служать на передовій, але знаходять можливість зателефонувати Софії. У розмові вони називають її мамою…
Олена Бутковська