Шлях до Херсона: спогади визволителів півдня України

Вони йшли вперед — крізь обстріли, розбиті мости й зруйновані села. На Google-картах — назви колись квітучих населених пунктів Херсонщини, а на землі — чорні руїни. Але для них це була найважливіша дорога — шлях до Херсона.

Три роки тому ЗСУ повернули життя на правобережну Херсонщину. Земля тоді горіла під ногами, оскаженілий ворог, тікаючи, сипав снарядами, а люди, залишаючись у своїх будинках без світла і води, зустрічали визволителів зі сльозами, обіймами, хлібом і відчуттям перемоги.

Білозерка.info знову повертається до тих листопадових днів — цього разу очима захисників.

Ми поспілкувалися з визволителями сіл правобережної Херсонщини, які повернули їм український прапор.

“А тут могли б досі гратись діти!” — сержант Павло Кладов

Сержант Павло Кладов, нині військовослужбовець 34-ї бригади берегової охорони, у 2022 році служив у 61-й окремій механізованій бригаді. Сам родом із Кіровоградщини, воював пліч-о-пліч з побратимами- херсонцями, які собливо поспішали визволити свій рідний дім.

“Коли почалася війна, я одразу почав списуватись із друзями-військовими, атошниками. І вже о п’ятій ранку ми стояли біля військкомату. Мені пощастило протиснутися! Я ж служив строкову у Національній гвардії, в Павлограді, тому мобілізували досить швидко”, — розповідає захисник.

Павло Кладов (позивний “Хвост”) згадує, як  хлопці з Херсонщини розповідали, що в перші дні війни виїжджали з міста та прибережних сіл по полях, уночі, з вимкненими фарами — аби не потрапити в полон до ворога. І як російські колони заходили через Антонівський міст…

“Після мобілізації я потрапив у 61-шу бригаду. Спочатку ми боронили Миколаїв, стояли під Вознесенськом, де ЗСУ вдалося зупинити ворога. Пам’ятаю, як тоді було холодно, усе в снігу. Бувало, не вистачало найнеобхіднішого, але ми робили свою справу” — пригадує Павло.

Контрнаступ розпочався в серпні. Йшли у напрямку Херсона, від села до села.

“Звільнення Херсонщини у нас викликало двояке відчуття — дорогою бачили знищені села. Дивилися на Google-карти й розуміли: тут стояв будинок, тут школа, а тепер — тільки руїни. Обговорювали це між собою, збиралися на хвилину кави попити, покурити — і знову вперед”, — згадує Павло.

20 вересня у його підрозділі була перша втрата.

“Це сталося під Березнегуватим, на Миколаївщині. Ми стояли на елеваторі. Майже щодня ворог накривав нашу позицію. Потім прилетів “Іскандер” — дах елеватора обвалився. Ми встигли сховатися, а от побратима привалило камінням, один камінь влучив просто в голову. Ми думали, що він не виживе. Але поруч був медик, ми евакуювали його до Березнегуватого. Думали, що “двохсотий”, а згодом з’ясувалося — живий. Та залишився інвалідом на все життя…”, — говорить військовий.

“З даху елеватора ми спостерігали, як криють наші села. І давали відповідь. Я тоді був в комендантському взводі,  спочатку йшли штурмовики, а ми — за ними. Найбільше вразила Снігурівка — суцільні руїни, спалені танки, БТРи обабіч дороги. Села просто немає!”, — каже він.

У Благодатному хлопці ночували в школі.

“Нам сказали, що в сусідній кімнаті — двохсоті русаки. Добре, що була осінь і не смерділи. Хлопці, які йшли перед нами, загнали їх у підвал і знищили”, — пригадує тихо.

Далі був Інгулець.

“Там місцеві зустріли нас, мов рідних. Виносили все, що мали, навіть організували їдальню. Ми віддячували — облаштовували точки Starlink, допомагали вирішити побутові питання. З деякими з них я досі спілкуюся”, — каже Павло.

Та в селах вони довго не затримувались — дві-три доби, і знову в дорогу.

Найважчий емоційний момент, зізнається, пережив у Лиманці.

“Там орки вбили жінку, закатували її, розстріляли дитину. Селяни поховали тіла під час окупації, а потім попросили нас викопати останки, щоб відправити на ексгумацію. Це було дуже важко. Люди розповідали, що чоловік тієї жінки втік за кордон, залишивши рідних в окупації. Як таке забути?” — емоційно говорить воїн.

Він каже, що війна навчила його відчувати життя:

“Просто жити тут і зараз. Нічого не відкладати. Треба подзвонити — подзвоніть. Треба зустрітись — не переносьте. Бо ми не знаємо, що буде завтра!”, — щиро радить Павло.

Його мама живе на Кіровоградщині, чекає сина, хвилюється. 32-річний військовий відверто говорить, що має родичів у росії, але на зв’язок із ними не виходить — і не збирається.

“На початку війни вони телефонували до мами, вибачалися… але хіба є тому прощення?” — запитує він.

“Триматися мені допомагають рідні люди — побратими, які стали ближчими за братів. І ще те, за що я воюю. Коли ми заходили в села Херсонщини, бачили пусті дитячі майданчики. Я не маю дітей, але серце краялося від болю: а тут могли б досі гратись діти. Де вони? Що з ними? А тепер буває навпаки — у прифронтових селах діти бігають, навіть чуючи вибухи. Їм весело, вони наче звикли й нічого не помічають. Дивишся й думаєш: тільки б вони були живі, тільки б виросли й мали майбутнє!” — говорить воїн.

“Війну закінчити важко, — каже Павло. — Потрібна свідомість кожного. Бо це не війна окремих людей — це війна всіх. Дехто каже: “Я їх туди не посилав!”. Але коли прилітає у твій дім, коли трапляється біда — все швидко стає на свої місця. Та навіщо чекати біди? Краще допомагати армії, щоб хлопці не збирали на потреби самі. Є змога — кинь 50 гривень замість кави на заправці чи обійдися без зайвого. Якщо цього не буде — війну не виграти”, — впевнений захисник.

Сьогодні військовослужбовець 34-ї бригади берегової охорони постійно тримає зв’язок із побратимами з 61-ї — вони не втрачають один одного з поля зору.

А в мирному житті Павло — електрозварювальник.

“Що буде після війни — не загадую. Головне — відвоювати країну. А там побачимо!” — завершує він.

“Я ще воюватиму за Крим!” — історія артилериста Руслана Сисоєва, який брав участь у звільненні Херсона

24 лютого херсонець Руслан Сисоєв прокинувся від вибуху. На годиннику було 5:30. Перший удар — такий, що затрусилися вікна в хаті. А далі вибухи йшли один за одним. Ворог цілеспрямовано бив по Чорнобаївці, і з кожним пострілом у його рідному Херсоні щось невидимо змінювалось.

Руслан поїхав на роботу. На прохідній комбайнового заводу, де він працював стропальником, зібралися люди — ніхто не знав, що буде далі.

Чи думав він, що почнеться війна? До кінця не вірив. Хоча на заводі казали: “русня вже під Каланчаком”.

“Та ми були мов у тумані… Перед війною я не раз бачив у Херсоні якихось чужаків — говорили російською, одягнені дивно, наче не з нашого часу. Ввічливо відкривали двері в магазинах, намагались бути “своїми32. Згодом зрозумів, що то були так звані “сплячі групи”, за допомогою яких росія намагалася взяти Херсон без бою”, — згадує він.

“25-го лютого ми ще працювали, — продовжує Руслан. — А вже наступного дня я не витримав і пішов до військкомату. Моя донька Марія тоді навчалася в Херсонському коледжі, у ті дні ночувала у подружки на Таврійському, мама мешкала через дві хати від мого дому. Але я не хотів їх лякати”.

Військкомат у Херсоні вже був пустий — лише біля приміщення стояло чимало охочих боронити місто. В автобуси, які вирушали в бік підконтрольної Україні території, набивалося все більше чоловіків. На зупинці в Білозерці їх мали зустріти місцеві мисливці, але надійшла звістка про засідку. За автобусами влаштували погоню. Пізніше з’ясувалося, що серед пасажирів був зрадник.

У військовій частині Кіровоградщини, куди згодом дісталися, прибулим сказали, що можуть відправити на Донбас. Але всі хлопці з Херсона хотіли лише одного — повернути своє місто. Згодом їх привезли під Одесу, у Котовський: розмістили в профтехучилищі, де було стільки людей, що доводилося спати навіть на сходах.

Вже там Руслана мобілізували, і він  опинився в 61-й механізованій бригаді. Оскільки служив строкову в артилерії, призначили до артилерійського дивізіону.

“Дали техніку після консервації — і ми почали працювати”, — каже захисник Руслан Сисоєв (позивний Русь).

Перші бої були під Вознесенськом. Саме там ЗСУ зупинили ворога.

“Стояли біля Вознесенська, далі – Баштанка, заповідник “Червоний Яр”, Чайкіне… Працювати вчилися на ходу. Я тоді був у підрозділі радіотелефоністом, але доводилося робити все — і заряджати, і наводити”, — згадує Руслан.

Над позиціями постійно літали ворожі “Орлани”.

“Бували ночі, коли нас накривали касетними боєприпасами. Тоді сиділи в окопах з вечора до світанку, притуляючись один до одного, аби не замерзнути й вижити”, — розповідає він.

Мало не щодня по них працював ворожий танк. Але пильних очей у ворога ще не було.

“Вони працювали за старою радянською системою — випалювали квадратами. А ми креативили, як могли: швидко переміщалися і насипали ворогу”, — каже захисник.

Руслан завжди просився на складні завдання.

“Ворог зробив з мене, російськомовного херсонця, запеклого патріота і пошановувача української мови”, — усміхаючись, каже він.

Слава Богу, втрат у дивізіоні було небагато — один побратим загинув, кілька поранених, але кожен момент залишився рубцем в його пам’яті.

Коли ворог відходив, залишав боєкомплекти. Командир поставив завдання — забрати й розмінувати 180 ящиків зі російськими снарядами.

“Я не мінер, але допомагав. Довелося освоїти й таку справу”, — каже захисник.

У контрнаступі ЗСУ йшли трьома напрямками — а Руслан з побратимами-артилеристами зайшов у Чорнобаївку лише 1 грудня. Люди зустрічали їх зі сльозами, несли їжу, обіймали і дякували.

“Пам’ятаю, як 5 грудня, у свій день народження, я приїхав до Херсона. Після звільнення нас, місцевих, відпустили додому на три дні. Мама залишалася в місті, а донька вже виїхала до Києва”, — згадує Руслан.

Після визволення Херсонщини він пройшов ще багато напрямків: Донеччину (де боронив Авдіївку на коксохімі), Бахмут, потім Сумщина і район Суджі, прикордоння на Чернігівщині.

За відмінну службу та мужність старший солдат Руслан Сисоєв отримав відзнаку Міністерства Оборони “Залізний Хрест”. Має нагороду і за визволення рідної Херсонщини — пам’ятну відзнаку “Захисник півдня України” від товариства офіцерів України.

Особисте життя 45-річного чоловіка за час великої війни теж кардинально змінилося. Дочка закінчила навчання, живе в Києві. Руслан, який до війни був розлучений, вдруге одружився.

 “Мене найбільше болить, коли бачу, як вбивають дітей і мирних людей, — каже воїн. — Щоб не з’їхати з розуму, читаю, дивлюсь смішні відео, займаюсь спортом. Війна старить — на фронті ми морально подорослішали на кілька десятків років”.

На питання, що потрібно, аби це лихо закінчилося, відповідає просто:

“Бажання людей і влади. Бо зрадників у нас ще чимало.”

Наостанок згадує момент із початку війни, весни 2022 року:

“Я вже воював у 61-й бригаді… Якось зателефонувала сусідка мами, наша колишня квартальна. Запитала, де я. Я не сказав правду: відповів, що виїхав на Одещину й працюю на полі. А вона мені: повертайся. У вас усе добре, у нас вже росія. Я зрозумів, до чого ця мова, та не втримався. Кажу: “Ні, ЗСУ звільнить Херсон обов’язково!”. І тут чую у слухавці крики: “росія тут навіки. Ми у тебе вдома пулемет поставимо, а їх не пустимо!”. А тепер вона під слідством, а ті зрадники, що кричали у телефон, давно втекли на росію”.

Нині 45-річний воїн служить у артилерійському дивізіоні 61-ї бригади, в підрозділі безпілотних систем. Постійно вчиться, освоює нове на вишколах і полігонах.

Під час розмови він не раз повертається до того спогаду-відчуття, коли його місто стало вільним.

“Я тоді повернувся додому, у вільний Херсон! Радів разом з усіма. Думав, мине трохи часу — і підемо на Крим. Але знаєте, мене і досі не покидає ця думка. Я вірю, що буду воювати за Крим! Вірю у нашу силу, яка таки здолає москальську навалу!” — каже Руслан.

Ірина Квітка