Шість днів народження. Історія Олега Долголуцького із Посад-Покровського

Після чотирьох років заробітків у Німеччині, за місяць до повномасштабного вторгнення, він приїхав додому. Думав, обійме рідних, надихається рідним селом і знову повернеться до роботи.

Але війна змінила не лише маршрут.

Коли летіли ракети, він ховав родину в підвалі, а згодом на вцілілому авто вивозив сім’ю, благаючи Господньої допомоги. Та сам покинути село так і не зміг. Сім місяців під обстрілами возив допомогу, не раз дивлячись смерті в очі. А після деокупації правобережної Херсонщини повернув родину додому й залишився відбудовувати Посад-Покровське, яке війна майже стерла з лиця землі.

Волонтер, громадський активіст, директор благодійного фонду “Менше слів – більше дій” Олег Долголуцький у розмові з журналістами сайту “Білозерка.Інфо” одразу зізнається, що втомився, виснажився і, можливо, вже зупинився б, якби не пройдений шлях, люди, які потребують допомоги, і воїни, з якими він ділив окраєць хліба тоді, коли його рідне село опинилося на лінії зіткнення.

Вже з перших відповідей стає зрозуміло: ця розповідь буде такою ж болючою й відвертою, як і все, що відбувається з нами під час розв’язаної Росією війни.

Але саме з таких особистих свідчень складається жива історія Херсонщини – землі, яка щодня платить занадто високу ціну за право бути українською.

Дім

– Куди б життя мене не заводило, я завжди повертався додому.

Ці прості слова Олег Долголуцький вимовляє з особливим теплом у голосі. До повномасштабного вторгнення у Посад-Покровському жили понад дві тисячі людей. Село було одним із найбільших і найзаможніших у Чорнобаївській громаді: родючі поля, фермерські господарства… Люди будували будинки, народжували дітей і планували майбутнє на роки вперед.

Та навесні 2022 року Посад-Покровське опинилося на шляху російського наступу. Саме тут проходила лінія фронту. Місяцями село накривали ворожа артилерія й авіація. Після звільнення правобережної Херсонщини воно стало одним із символів відбудови. Та згодом російські обстріли принесли нові руйнування.

Згадуючи довоєнне життя, Олег усміхається. Пригадує дитинство та юність: як бігав купатися до ставу, допомагав батькам і навіть не уявляв, що колись про його рідне село говоритимуть через війну. Мама Ольга працювала інженером на державному підприємстві, згодом була сільською головою, а нині працює на тому ж державному підприємстві начальницею. Батько Григорій усе життя був фермером і трактористом. Його не стало, коли Олегу було 12 років.

Після школи Олег вступив до Херсонського машинобудівного коледжу, де провчився три роки. А потім, каже, довго шукав себе й за цей час змінив чимало професій. Ще навчаючись, працював оператором на автозаправній станції у Посад-Покровському. Згодом був вантажником у річковому порту в Херсоні, працював у ковбасному цеху, у полі, кур’єром у китайському ресторані і на складі в Одесі, оператором у цеху з переробки грецьких горіхів…

Був час, коли прийшов працювати до Управління каналів Інгулецької зрошувальної системи. Саме там по-справжньому захопився новою справою. Вступив до Херсонського державного аграрного університету, закінчив бакалаврат за спеціальністю “гідротехнік–технолог”, а згодом і магістратуру – за спеціальністю інженера-будівельника. Паралельно вісім років займався трейдингом і торгував акціями на біржі.

– А потім в один момент втратив увесь депозит. Мене рубануло… Я зрозумів, що треба починати все заново.

Наприкінці 2017 року він поїхав на заробітки до Німеччини.

– Я знав, що буде нелегко. Спочатку влаштувався помічником кухаря в ресторан, потім монтував каналізацію, прибирав офіси, працював на будівництві, оператором промислової пральні, перевозив речі з адреси на адресу… Працював багато, зате отримав крутезний досвід. Наприклад, навчився за п’ять хвилин робити троянду з помідора, – усміхаючись, згадує Олег.

В Україні на нього чекала кохана дружина Катерина. Вона навчалася і жила в селищі Промінь, а до бабусі й дідуся в Посад-Покровське приїжджала на літні канікули. Саме тут вони й познайомилися.

Те літнє знайомство переросло у міцні відносини. Згодом створили сім’ю, а у 2009 році в них народився син Владислав.

В Україні на нього чекала кохана дружина Катерина. Вона навчалася й жила в селищі Промінь, а до бабусі й дідуся в Посад-Покровське приїжджала на літні канікули. Саме тут вони й познайомилися.

Те літнє знайомство переросло в міцні стосунки. Згодом вони створили сім’ю, а у 2009 році в них народився син Владислав.

Катерина працювала агрономом у Миколаєві. Та коли Олег вирішив перебратися до Одеси, залишила роботу й разом із сином поїхала за ним.

– Дружина підтримувала всі мої шалені ідеї, – каже він.

У вересні 2020 року в родині народився молодший син Арсен. 27 грудня 2021 року Олег укотре повернувся з Німеччини додому. Планував побути з рідними, підлікуватися і знову їхати на заробітки. Але здоров’я підвело.

Втім, як і більшість українців, він будував плани на майбутнє. Не знав лише одного: будувати плани неможливо, коли скажений сусід вирішив зруйнувати твій дім.

Помаранчева сумка

24 лютого 2022 року о п’ятій ранку його розбудив телефонний дзвінок.

“Добрий ранок, синочку. Якщо він добрий… Ти ще спиш, а вже війна почалася”, – почув мамин голос.

Далі – шок. Ракети полетіли в бік Миколаєва. Від вибухів земля здригнулася…

Невдовзі гучно стало й у Посад-Покровському. Разом із дружиною Катериною, однорічним сином Арсеном, старшим Владиславом, мамою та бабусею дружини вони поїхали до молодшого брата В’ячеслава, де перебралися до підвалу. Будинок брата знаходився подалі від дороги, тому на перших порах саме тут було безпечніше. Згодом Олег із сім’єю повернувся до свого будинку й перебрався до підвалу маминого дому.

– До 14 березня ми звідти майже не виходили. Було дуже гучно. Почали з’являтися перші пошкодження будинків у селі. Небо й земля трусилися та палали від вибухів.

Посад-Покровське стало точкою зіткнення. Вулиці, якими ще недавно їздили трактори й шкільні автобуси, перетворилися на поле бою. Більшість будинків були пошкоджені або зруйновані.

Та час від часу Олег усе ж прибігав до своєї оселі.

– Були такі прильоти, що бетонний паркан дрижав. У будь-яку мить могло накрити з міномета чи танка.

Найбільше він хвилювався за дітей.

– Ми були наче заблоковані й не знали, чого чекати далі. Я обклав машину дошками й листами металу. Думав: якщо з’явиться хоча б найменший шанс, повинні виїхати. І автівку вдалося зберегти. 14 березня військові сказали, що більше чекати не можна – буде авіаналіт. І ми вирушили в дорогу… Виїжджали останніми в колоні. По людях і машинах тоді дуже сильно стріляли. Але Бог нас милував – їхали спокійно, хоча й із внутрішньою напругою. Уже ввечері були в Миколаєві. Заночували в дитячому садочку, куди тоді привозили багатьох людей.

Звідти родина поїхала на Вінниччину. Спочатку винайняли квартиру, в якій прожили кілька днів, а потім знайшлася оселя у селі Балки Барської громади. Здавалося, найстрашніше вже позаду. Дорогою з’ясувалося: у підвалі маминого будинку залишилася помаранчева сумка.

– Катя питає: “Ти ж помаранчеву сумку забрав?” Кажу: “Ні, я машиною займався”. А вона: “У мене Арсен був на руках. Я думала, що її взяв ти!”

У сумці лежали всі документи і гроші.

– Там були всі наші заощадження. Ми залишилися без нічого.

На Вінниччині Олег не знаходив собі місця. Майже безперервно стежив за новинами в Telegram.

– Усі говорили: два-три тижні – і все закінчиться. Але час ішов, а нічого не змінювалося. Я від того просто божеволів.

Наприкінці березня він вирішив повернутися. Сам.

– Дружина відмовляла. Питала: “Ти впевнений, що зможеш?” Я відповів: “Ні. Але я маю це зробити”.

Спочатку дістався Миколаєва, переночував у знайомих, а зранку вирушив у Посад-Покровське. Проїхав українські блокпости й звернув на знайому вулицю, та знайомою вона вже не була. Побачив, що двір уже пошкоджений. У хаті з боку подвір’я вилетіли вікна. А у підвалі розмістилися наші військові.

– Вам щось потрібно? – запитали вони. – Це ж ваш дім. Беріть усе, що є.

Олег спустився до підвалу. Помаранчевої сумки не було.

– Питаю хлопців: “Ви сумку не бачили?” І один каже: “Я її в хаті сховав. Подумав, що вам знадобиться”. Він показав, де вона лежить. Я відкрив сумку. Усе було на місці: документи, гроші. Ніхто нічого не взяв. Мене це тоді дуже вразило.

Здавалося б, можна було розвернутися й їхати назад. Але цього не сталося.

На вулиці залишалися сусіди. Вони не виїхали й потребували допомоги. Саме ці люди назавжди змінили його життя.

“Ти робиш – і ми біля тебе”

Олег допомагав військовим, які тримали оборону. Привозив воїнам ЗСУ та людям, що залишалися в селі, продукти харчування й усе найнеобхідніше. З логістикою у перші місяці війни були відчутні проблеми.

– Я мотався між Миколаєвом, а потім і Одесою, куди згодом переїхала моя сім’я. Привозив продукти, засоби гігієни, генератори, павербанки. Віддав свій генератор на позицію. Так само вчинили мій брат і сусід.

Поступово поруч із ним почали допомагати інші: друзі та знайомі з Німеччини, волонтери з Одеси, військовослужбовці.

– Вони казали: “Ти робиш – і ми біля тебе”.

Олег усміхається, коли згадує ті слова. Зізнається, що саме тоді зрозумів: одна людина не здатна зробити все. Але поруч завжди знаходяться ті, хто готовий підставити плече. Серед десятків його поїздок були такі, які й сьогодні згадує з хвилюванням.

Одного разу військові знайшли літню жінку. Після інфаркту частину її тіла паралізувало, і вона сім днів одна пролежала в підвалі.

– Я вивіз її до Миколаєва. Потім почав допомагати з евакуацією й іншим людям.

Він привозив допомогу дідусеві, який залишався в селі. Завжди охайний, привітний, готовий віддячити й пригостити. А якось приїхав – а чоловіка ховають у дворі… Його вбив російський снаряд. Одного разу зателефонували військові. Кажуть: “Ми вже третій день на позиції. Їжа закінчилася. Привези”.Скинули координати. Олег одразу виїхав.

– Уже смеркало. З’їхав із траси. Навколо вирви, обірвані дроти. Доїхав майже до самого краю села, а нікого немає. Попереду – верби, а за ними – силуети російських військових…

На мить усе всередині похололо.

– Я зрозумів, що наступної хвилини мене може вже не бути. Гукаю: “Хлопці, де ви?” А вони у відповідь: “Та куди ж ти заїхав? Розвертайся!”

Він почав здавати назад. Заїхав у двір, а хлопці допомогли виштовхати автомобіль, щоб не вмикати габаритні вогні.

– До речі, відчуття вибухів на нулі зовсім інші, ніж у тиловій частині села, де ми перебували частіше, – каже Олег. – Коли після прильотів розсіювався пил, здавалося, що вирви попереду і позаду були такі, що хоч басейни копай.

Він зізнається: за час війни мав щонайменше шість таких “днів народження”. Кожного разу розумів: міг не повернутися. Але наступного дня знову сідав за кермо.

– Якщо людям потрібна допомога, значить, треба їхати. Я бачив у цьому сенс і радів, коли все виходило.

Без овацій

За сім місяців поруч із військовими Олег встиг із багатьма потоваришувати. Разом вечеряли. Жартували. Говорили про життя.

– Пам’ятаю, як ми сиділи з хлопцями й раділи за одного побратима. Він повернувся з відпустки, під час якої встиг одружитися, повінчатися, відсвяткувати свій день народження. Ми всі щиро за нього тішилися…

Через кілька днів Олег поїхав до Миколаєва, а потім до Одеси по гуманітарну допомогу. Коли повернувся, того військового вже не було серед живих.

Тоді вся країна раділа новинам про звільнення Херсонщини. Олег теж знав, наскільки це важливо, та його пам’ять зберегла зовсім іншу картину.

– Я бачив, як шість бойових машин піхоти пішли на Мирне. Назад повернулися лише два екіпажі. Хлопці згоріли… Усі раділи. А я не міг. Для мене деокупація пройшла без овацій.

Коли після звільнення Херсона українські військові залишили Посад-Покровське й рушили далі – на Херсон, а потім на Донеччину, село раптом стало іншим.

– Поки вони були тут, навіть розбитий Посад жив! А коли поїхали… залишилася пустка.

Олег пригадує: тоді хотів їхати разом із бійцями ЗСУ, але вдома на нього чекала інша розмова.

– Я сказав про це дружині. А вона подивилася на мене й запитала: “А ми?”

Він добре пам’ятає той момент. Розбита хата. Зруйноване село. Діти. І дружина, яка чекала лише однієї відповіді.

– Я подивився їй в очі… і зрозумів, що маю залишитися.

Того ж дня він зателефонував сусідові.

– Кажу: “Саша, повертайся. Військові вже вийшли із села. Будемо щось робити. Скоро зима”.

Спочатку ремонтували власні дахи. Потім – сусідські.

Згодом допомагали всім, хто звертався. Разом із волонтерами, Червоним Хрестом та міжнародними організаціями вони почали повертати людям хоча б мінімальне відчуття дому.

– За рік – із 2023-го до 2024-го – ми відремонтували 86 будинків. Міняли дахи, накривали брезентом, перекривали шифером, забезпечували людей будівельними матеріалами.

Саме тоді Олег зрозумів, що волонтерство непомітно стало його життям.

“Менше слів – більше дій“

Після деокупації роботи ставало дедалі більше. Самотужки впоратися було вже неможливо. Наприкінці 2022 – на початку 2023 року Олег познайомився з волонтером Ігорем Катихіним. Його рідна Донеччина залишилася в окупації, а сам він перебрався до Одеси. До Посад-Покровського Ігор приїхав як волонтер.

– Думаю створити громадську організацію, щоб допомагати людям. Бо один у полі не воїн, – поділився Олег своїми думками.

– Йди до нас, – запропонував Ігор.

Так Олег став співзасновником благодійного фонду “Менше слів – більше дій”. Спочатку працювали невеликою командою. Після того, як Ігор відійшов від роботи фонду, Олег очолив організацію. У 2024 році він запросив до команди нових людей.

– Команда в нас дуже різна. Є переселенці, люди з інвалідністю, є місцеві. Але всіх об’єднує бажання бути корисними.

З часом гуманітарна допомога перестала бути єдиним напрямком роботи. Фонд почав займатися тим, що людям було потрібно найбільше, – відновленням. Спочатку ремонтували дахи. Потім узялися за відновлення водопостачання, доставку питної води та облаштування парку.

– Ми виграли грант і відновили парк. І до війни він був не надто доглянутий, а під час бойових дій його майже повністю знищили. Ми прибрали територію, встановили лавочки, гойдалки, альтанки. Тепер там щодня збираються діти й молодь.

Сьогодні у Посад-Покровському проживає близько 800 мешканців. Попри небезпеку, люди повернулися. І хочуть бачити, що село живе.

– Після визволення відбудова почалася дуже активно. Зараз темпи вже не такі, бо безпекова ситуація погіршилася. Але ми все одно працюємо. Просто тепер усе значно складніше, – розповідає волонтер.

Окрім ремонтів, фонд поступово відкривав нові напрямки. З’явився мобільний кінотеатр для дітей. Завдяки гранту команда придбала обладнання для мобільної ремонтної майстерні.

– Це автомобіль із повним комплектом інструментів. Коли є фінансування проєкту, ми безкоштовно ремонтуємо людям транспортні засоби, генератори, мотоблоки та іншу техніку. Зараз майстерню частіше використовуємо для ремонту власного транспорту, інколи допомагаємо колегам.

Разом із міжнародними партнерами вдалося реалізувати ще кілька важливих проєктів: відновили свердловину, встановили станцію очищення води, допомагали людям із дровами. У 2025 році забезпечували домогосподарства газовими балонами.

У фонді продовжують видавати адресну гуманітарну допомогу. Працюють не лише у Посад-Покровському. Допомогу надавали мешканцям Одеси, Миколаєва, Шевченкового, Зеленого Гаю, Клапаїв, Мирного, Миролюбівки, Киселівки, Котляревого, Прибузького, Степової Долини, Велетенського, Комишан, Білозерки, Надіївки, Бобрового Кута, Зеленівки, Правдиного та Херсона.

– Маємо два буси, легковий автомобіль, причіп, траншейний копач, будівельне обладнання. Ремонтували й консервували пошкоджені будинки, допомагали людям там, де могли. Зараз ремонтні роботи – це вже більше координація, ніж безпосереднє виконання.

Олег говорить про це все буденно, без бажання справити враження. Натомість тепло усміхається, коли згадує про людей.

– Найцінніше – коли привозиш допомогу, а тобі усміхається літня людина. Пригощає чаєм чи яблуком, хоча в самої майже нічого немає. Або коли після дитячого заходу малеча не хоче розходитися додому. Тоді розумієш, що все це недаремно.

“Я вірю в наступний тиждень”

За роки війни Олег навчився розрізняти звуки прильотів, вимірювати час між обстрілами, коли є кілька хвилин, щоб доїхати до людей. Навчився жити без довгих планів. А ще – не приховувати правду.

– Після того, як хлопці поїхали з Посад-Покровського, у мене була апатія. Я довго жив на адреналіні. Працював на ризику. А коли все трохи стихло, відчув, що наче нікому не потрібний.

Про свій стан він розповів знайомому. Той порадив звернутися до знайомої психологині. Каже, саме вона разом із сім’єю допомогла йому повернутися до життя.

– А потім з’явилася робота. Потрібно було ремонтувати, відновлювати водопровід, возити воду, допомагати людям. І я знову відчув, що можу бути корисним.

За час війни він не раз плакав. І не соромиться про це говорити.

– Найважче було, коли втрачав друзів. Але були й інші сльози. Коли когось вдавалося врятувати. Коли завершував важливу справу. Їдеш дорогою, згадуєш усе, що сталося, і просто на емоціях плачеш.

Він щиро говорить, що іноді дуже втомлюється. Бувають дні, коли не хочеться нікуди їхати й нічого вирішувати. Та щоразу знаходиться нова причина продовжувати.

– Люди звертаються: “Олеже, а хто це привезе? Хто це відремонтує? Хто допоможе?” І я знову їду.

Про майбутнє Херсонщини він говорить без зайвих ілюзій.

– Я не хочу плекати марні надії. Не знаю, коли настане мир. Може, це буде ще довго. А може, все зміниться одного дня. Тому зараз просто робимо свою справу.

Він не вірить у гучні обіцянки. Зате вірить у людей. У тих, хто повертається додому попри небезпеку, у тих, хто приходить допомагати. І коли наприкінці розмови я обережно запитую про плани, Олег усміхається.

– До війни я планував життя на роки вперед. Коли Посад-Покровське опинилося на нулі, я їздив до хлопців під вибухами, ночував із ними на позиціях і жив одним днем. А тепер у моєму записнику вже є записи на тиждень. І це, мабуть, прогрес!

Ірина Квітка