Сергій Щербина з Посад-Покровського. Боєць, який дивом вижив у Бузковому парку, та загинув під Миколаєвом

1 березня 2022 року він дивом вижив у Бузковому парку. Херсонці з “коктейлями Молотова” виходили проти російських танків. Це був нерівний кривавий бій, у якому загинули близько трьох десятків оборонців.

Тероборонець Сергій Щербина тоді пішки дістався рідного Посад-Покровського, але вдома не залишився. Він поїхав до Миколаєва, аби знову стати у стрій.

У ніч із 17 на 18 березня 2022 року ворожа ракета влучила у військову частину. Захисник Сергій Володимирович Щербина разом із побратимами загинув під завалами. Йому було лише 44…

Сергій народився у Посад-Покровському. Мріяв служити у війську ще змолоду, але через стан здоров’я не пройшов строкову — отримав так званий “білий білет”.

У 2014 році, коли почалася війна на Донбасі, знову намагався потрапити до війська. Попри суперечки в родині, таки підписав контракт із 36-ю бригадою. Три роки провів на ротаціях у зоні АТО. Саме в ті роки він одружився з Іриною, а невдовзі у них народилася донечка Аня.

“Ми познайомилися на роботі. Працювали в одній фірмі: я — кухарем, Сергій — фасувальником, працював на тісторозкатній машині. Він любив пробувати різні спеціальності, мав жагу до пізнання нового, але найбільше марив військом”, — розповідає Ірина.

Після закінчення контракту Сергій рік був удома, а потім за пропозицією товариша знову повернувся у ЗСУ. Той його друг дитинства з Посад-Покровського, теж Сергій загинув у полоні в Оленівці, коли росіяни обстріляли бараки з нашими воїнами.

До повномасштабної війни Сергій Щербина служив у складі “Азову”, воював під Маріуполем. А повернувшись у 2019 році до цивільного життя, знову працював на підприємстві у Херсоні й займався тим, що любив: садив дерева, допомагав матері з господарством, вирощував полуницю та смородину.

“Усе, що він садив, завжди приймалося”, — згадує Ірина.

Згодом подружжя розлучилося.

“Якби можна було повернути час назад, не ламали б мости. Ми б розібралися в усьому, пробачили одне одному…” — зізнається жінка.

Але їхні шляхи не розійшлися остаточно.

“Ми й далі працювали на одній фірмі, бачилися щодня. У якусь мить мені навіть здалося, що ми можемо знову бути разом. Але війна…” — каже Ірина.

Вона пригадує, як він любив доньок — старшу Карину, яку прийняв як рідну, і молодшу Аню.

“Ніколи не розрізняв: своя чи не своя. Для нього вони обидві були його дівчатками. Аню готував до школи, грався з нею, вони складали пазли й конструктори. Називав її не інакше, як Принцесою. І для нас усіх вона й досі Принцеса, бо так казав Сергій”, — говорить Ірина.

У спогадах залишилися їхні сімейні чаювання,  поїздки на море, відпочинок у Залізному Порту чи Лазурному, візити до рідних на лівобережжі.

“У нас було так багато щасливих моментів, але цього виявилося так замало”, — каже жінка.

Останні місяці перед повномасштабним вторгненням Сергій і Ірина бачилися майже щодня. Він мешкав у гуртожитку, вона — з дітьми та мамою в квартирі.

У перші дні після 24 лютого 2022 року в Херсоні панував хаос. Ірина планувала виїхати разом із кумами, але, коли росіяни почали розстрілювати колони цивільних, вирішила залишитися заради безпеки доньки. У тих клопотах вона навіть не відразу подумала, чому Сергій не телефонує. А він уже був у Бузковому парку, серед тих, хто боронив місто.

“Востаннє ми говорили за кілька днів до початку війни, перед його черговою зміною. Сергій питав про Аню. Більше я його не бачила”, — з сумом каже Ірина.

Після бою в Бузковому парку він знову вирішив іти до війська. Родичі розповідали, як його мама падала на коліна й благала залишитися вдома. Але Сергій поїхав до Миколаєва. І вже за два тижні його життя обірвалося – у частину, куди прибув для проходження служби, влучила ворожа ракета. Сергія поховали у Миколаєві.

Донька Аня дізналася про загибель батька не одразу.

“Вона почула мою розмову з рідними. Я пояснила, що тато тепер на небі й охороняє її звідти. А вона сказала зовсім по-дорослому: “Я все життя пам’ятатиму свого тата. Я дуже його люблю”. І з моїх плечей тоді наче зійшов тягар…” — пригадує Ірина.

Зараз Ані вже сім. Вона дуже схожа на тата — у манерах, у словах, навіть у жартах. Сергій часто повторював “теоретично — так, але фактично…”, коли довго міркував над рішенням. Ці слова стали сімейною пам’яттю. А його речі, форма, шеврони та фотографії залишаються найдорожчими реліквіями.

“Він був дуже світлою людиною. До всіх ставився однаково добре, не конфліктний, щирий. Якби можна було повернути життя назад, ми б, мабуть, не розійшлися. Було так мало щастя, так мало нашого разом”, — зізнається Ірина.

Сергій Щербина пройшов шлях від мрії про військову службу — до “Азову”, від окопів Донбасу — до героїчного спротиву в Херсоні, від мирних садів і полуничних грядок — до фронтових позицій, які тримав до останнього подиху.

Його життя стало прикладом вірності, мужності й любові, яку він ніс і в родину, і в Україну.

Вічна пам’ять і слава Герою!

Подяка усім захисникам і захисницям, які боронять нашу землю від ненависного ворога!

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.