“Серце дому” не зупинилося: зворушлива історія про допомогу сусідам

У одному з білозерських чатів з’явився зворушливий допис, який не залишить байдужим. Ця особиста історія розповідає про те, як війна руйнує звичний, закритий спосіб життя, але водночас виявляє справжню людяність і готовність прийти на допомогу. Допис став нагадуванням про цінність спільноти, яка формується у прифронтових реаліях, де кожен день може бути останнім.

…До війни, як і зараз, ми жили досить закрито, тихо, маленькою дружньою сім’єю. Були, звичайно, близькі друзі, колеги по роботі. У чуже життя ми не лізли і в своє майже нікого не пускали. Якщо образно – знали двох сусідів з одного боку і двох – з іншого. Цього було достатньо.

Прийшла війна, окупація, під час якої члени нашої маленької родини опинилися не вдома. Тому під час окупації руzzкими – я була сама, з п’ятьма собаками і п’ятьма котиками. Більшість з них у різний час забрала з вулиці. Після звільнення приїхав чоловік і я вже отримала козир – я не сама.

Почалися обстріли. Перший був 13 грудня 2022року. Якщо хто забув, вони продовжуються і понині… Багато земляків за цей час виїхав. Селище змінилося, має багато болючих ран, які чую під час обстрілу і бачу коли раз в тиждень-два ходжу вулицями селища, щоб вирішити якісь питання і проблеми.

Боляче бачити те що сталося, як змінилося селище – без людей і машин, без дитячого сміху… Іноді здається, що я одна залишилася на цій планеті. “Асвабадітєлі ” звільнили від усього…

Не так давно через мою близьку подругу на мене вийшла сім’я, з якою я була знайома. Віталася, але ніяких відносин не було. Просто знала, де живуть. Після чергового дуже сильного обстрілу з пожежею і руйнуваннями на початку літа ця сім’я виїхала, захопивши мінімум речей і собаку. Тож хотіли через мене дізнатися, що з їхньою домівкою, чи можу я навідатися до них. Пообіцяла, що як буде безпечно, без дронів і обстрілу – зайду. Пішла, наробила купу фото – з двору, страшного і сумного, красивого і щемливого для душі господарів.

Світлини вразили, викликали емоції, бо фото рідної, а тепер ще і пораненої домівки нікого не можуть залишити байдужим. У кожному кроці по чужому двору відчувалися дбайливі руки господаря і господині, хоч їх вже там не було доволі давно, але видно, з якою любов’ю вирощували виноград, троянди, помідори… Як все продумано, доречно, по-хазяйськи…

Пройшов час, і хазяйка запитала мене, чи змогла б я, якщо вони перешлють ключі, зібрати деякі речі, а потім передати їм. Не знаю чому погодилася. Мабуть, зі співчуття від того, що бачила безліч хат, які вже поряд світить голими ребрами – без шиферу і вікон. Тож і ця може бути наступною, а люди залишаться без нічого.

Отримала ключі, зайшла в чужу оселю, в якій ні разу не була за 36 років проживання зовсім поряд. Із порогу відчула дивовижну гармонію дому, чистота – при тому, що люди о 4 ранку з ліхтарем збирали речі… На стіні “цокав” годинник – серце дому, він не зупинився за цей час. На холодильнику висіли, до сліз милі, прояви слів кохання цієї сім’ ї одне до одного… Зняла їм відео, а сама ходила і гірко плакала, сновигаючи чужим будинком…

Така біль, така туга, крик душі і питання до Всесвіту:

“Чому, чому все так, що ця любляча сім’я, як і тисячі інших сімей, змушені тинятися світом, склавши все своє життя в пару клумачків через цих здичавілих ZVірів,пришельців з боліт?…”

Побачивши відео зі своїм домом, сім’я сказала, що поки відміна тривоги. Можливо, ситуація зміниться, і вони таки повернуться. Так хотілося їм вірити в це диво… Черговий обстріл дав зрозуміти, що терміново треба щось робити, бо може бути пізно… Ми з чоловіком дбайливо, як для себе, склали речі, про які написали господарі. На певний день був призначений вивіз. Через дронову небезпеку перенесли на наступний. У призначений час приїхали, загрузились та все ж були проблеми через дрони. Після ремонту, того ж дня, ввечері все цілим і неушкодженим доправили господарям в їх тимчасову домівку.

Господиня сказала, що вона плакала відкриваючи кожну коробку, бо там був запах дому… Звісно, вони безмежно вдячні тим, хто привіз, і нам, пакувальникам – чарівникам з зони на нулі.

Ця історія, на щастя, завершилася добре, бо потрібні речі таки вдалося доставити. Ми через багато років життя поряд дізналися про те, хто жив поряд і які вони… Мабуть, у нас тепер з’являться нові друзі, які теж зможуть прийти на допомогу якщо що…

Чому і для чого ця довга історія? Нагадати тим, хто виїхав, про дім. Дати можливість роздивитися людей поряд, адже можна багато років жити поряд і нічого не відати про цих людей.

…Бажаю добрим людям миру в душі та світі, а тим, хто без запрошення прийшов в наш великий дім, що називається Україна, повернутися нарешті на “родіну”. Бо явно заблукали, і ми їм зовсім не раді, бо їх “родіна” за тисячі км від нас.

До речі, ті, хто був радий цим пришельцям, зараз теж можуть бути в печалі, бо і їхні хати світять голими ребрами без дахів і вікон. Знаю таких декілька… СВОлоти з роzzії свої “подарунки ” всім роздають, хто чекав і хто ні…

Ось таке наше життя-буття в зоні на нулі. Херсон – це Україна!!!

С. В.