Рятівна сила творчості: майстриня з Велетенського, що втратила дім та бізнес, створює дивовижних гномів

Коли її світ розлетівся на друзки, Оксана не знала, де знайти в собі сили зібратися і йти життям далі.  Окуповане село, важка евакуація та переїзди з місця на місце, знищений ворожими обстрілами будинок, зруйнований бізнес. Усе те, що вона так любила і вибудовувала роками, зникало швидко і, здавалося, назавжди.

Скільки всього пережила ця жінка… Скільки молитов змовила, скільки сліз зронила на землю, яку палили оскаженілі окупанти! Але не зламалася. Свій внутрішній біль їй вдалося перетворити на світло. Вогник душі, який здатен зігріти інших. Вона передає його з виготовленими власноруч гномами – інтер’єрними іграшками, які приносять в оселі людей затишок та спокій.

Мешканка Велетенського до повномасштабної війни була успішною підприємницею. Після евакуації з Херсонщини Оксана Постернак знайшла прихисток на Вінниччині. Жінка напевне знає, що навіть у найскладніших обставинах можна створювати красу, ділитися теплом і вірити у майбутнє.

Нехай ця історія, напередодні новорічних та різдвяних свят, надихне і вас побачити диво, яке насправді живе у кожному.

“Ми й не знали, якими щасливими були насправді!“

Оксана завжди була працьовитою і підприємливою жінкою. Разом із чоловіком Валерієм вони займалися вирощуванням ранніх овочів під плівкою, а згодом із допомогою батьків збудували у центрі Велетенського просторий сучасний магазин на два відділи, де реалізовували продути та господарчі товари.

Сім’я проживала у великому будинку, де за роки створили неймовірний комфорт і затишок. На їхньому подвір’ї з весни і до пізньої осені цвіли квіти, які так любила дбайлива господиня. Куми, похресники, друзі збиралися у цьому гостинному домі на свята та дні народження. Оксана дуже любила приймати гостей. У найтемніші часи, проведені в підвалі, чи тулячись на розкладачці в чужій оселі, душа заспівувала ту українську пісню, яка до війни лунала на її затишній кухні.

Подружжя багато працювало, та перед повномасштабним вторгненням вони вже мали час відпочивати на річці чи лимані, їздити на море, подорожувати Україною. А руки Оксани просилися творити.

“Якою б справою я не займалася, завжди поверталася до роботи руками. Мабуть, вдалася тим в маму – Галину Андріївну, яка все життя пропрацювала педагогом і створювала вироби декоративно-прикладного мистецтва. Вона і зараз займається печворком – пошиттям цікавих речей з клаптиків тканини: ковдр, прихваток, подушечок”, – каже Оксана.

Тож наприкінці 2021 року Оксана Постернак потрапила на майстер-клас до жіночого клубу “ЩасливаЯ”, який працював у Білозерському центрі регіонального розвитку. Там вона познайомилася з майстринею Оксаною Корміленко, яка й показала їй техніку створення чудернацького гнома.

Першою інтер’єрною іграшкою в доробку Оксани став червоний гном Одін. Згодом жінка із захопленнями виготовила ще 10 ляльок, які в перші дні війни роздала засмученим односельцям. Вона з головою поринула у нову цікаву справу, але…

“Ми й не знали, якими щасливими були насправді!” – згадуючи життя до війни, тихо каже жінка, на мить зупиняючись та переборюючи хвилювання.

 “Невже я маю почуватися винуватою за те, що живу на своїй землі як людина?“

“Той страшний ранок наче розірвав життя на шмаття. Зателефонувала кума. Я до вікна, а там – заграва, чорний дим у небі. І знаєте, у тому моменті я навіть не розгубилася. В мене не було на це ні часу, ні можливості. Просто системно планувала свої дії.  Моя донька Яна має проблеми зі здоров’ям, потребувала приймання спеціальних ліків. А на її руках був синочок, мій онучок Сашуня, якому тоді ще не виповнилося й 5 місяців”. 

Тож вскочила Оксана з чоловіком в автівку і – до Білозерки. Він – за пальним, а жінка – за ліками, дитячим харчуванням та памперсами. До села почали з’їжджатися люди з міст. У перші дні війни у Велетенському, як ділиться наша співрозмовниця, стало вп’ятеро більше жителів. Місцевий магазин та школа почали працювати як осередки для збору людей, розв’язання проблем, отримання гуманітарки. Односельці швидко розмели продукти, які були у магазині. Тоді Оксана з чоловіком, попри небезпеку, добралася до торгівельних баз, де ще можна було щось придбати.

“Але з кожним днем товару ставало все менше і менше. Пам’ятаю момент, коли ми поверталися до села майже ні з чим. Везли по 25 кілограмів різних круп та борошна. І я, витираючи сльози, вирішувала, як же ці краплі поділити між людьми. Видавали по два ковшики, щоб вистачило всім. Місцеві хлопці, які працювали в торгівлі, привозили безкоштовно протерміноване печиво … і ми роздавали його по жменьці! Люди раділи тим нехитрим смаколикам так, наче то була манна небесна! І знаєте, що ще в пам’яті: на одній із баз нам запропонували цукерки. Усі етикетки знайомі, як до війни. Та придивилася, а назви… вже російською. І виробник – росія! Уявляєте, як вони готувалися, що навіть марки цукерок у нас украли?!” – емоційно розповідає Оксана.

Тоді жінка і не згадувала про чудернацьких гномиків та своє творче захоплення. Рутинної, важкої, але дуже потрібної роботи ставало все більше. На свій страх і ризик Постернаки продовжували працювати в окупованому селі. Тепер у їхньому магазині на літньому майданчику розливали безкоштовно молоко, яке доставляли місцеві активісти.  Оксана каже, що місцеві жителі дуже згуртувалися і допомагати одне одному хто чим міг: з Білозерки в село привозили гриби, рибалки з Кізомиса  і Велетенського ділилися з людьми уловом.

А в цей час окупанти завозили в село важку техніку та топтали сільські подвір’я… 

Оксана пригадує, як о 5 ранку почула вигук: “Открывайте, или убьем собаку!” Таких обшуків було кілька, але того разу вони перевернули у хаті все – нишпорили у шафах, вивертали шухляди, а потім повели її чоловіка у підвал, де сім’я ховалася від вибухів. Там стояли лежаки, і росіяни вирішили, що подружжя переховувало у підвалі партизанів.  

“Окупантам не давало спокою наше життя. Вони викрикували свої недолугі запитання: “А что вы так живете? А зачем вам сколько цветом, а почему два туалета, а зачем две машины, а где руская баня?” Стою під дулом автомата і думаю: невже я маю почуватися винуватою за те, що у своєму власному домі живу як людина? А за мить розвертаюся і бачу, як на порозі тремтить моя донечка з малюком, як один з окупантів релаксує на нашій гойдалці, а інший їсть персики з маминого саду. Здається, ми бачили все: як вони не давали фермерам сіяти поля, як відбирали зерно, як ті наші поля з пшеницею горіли від вибухів. Дивилися і ридали, ридали і молилися. А коли ліки для донечки майже закінчилися, я почала збиратися в дорогу”, – пригадує Оксана і розповідає, як залишивши у селі чоловіка, брата, маму, племінницю, поїхала з донечкою та онуком в нікуди.

 Їх вивозили односельці, через Василівку, де автівки пропускали лише дві години у день. Уїхньому автомобілі перевозили важкохворого чоловіка після інсульту, тому вимушеним переселенцям вдалося пройти 54 блокпости швидше за інших.

“Брудними пальцями в мозолях від автоматів вони знову перебирали наші речі, принизливо обзивали та пропускали далі. Потім була страшна сіра зона, де обабіч дороги стояли згорілі автівки”, – розповідає про пережите жінка.

Про творчість, що рятує

Спочатку сім’я опинилася в Києві – в Оксаниної тітки, а згодом жінка вирушила до сина Назара, який навчався й проживав на Вінниччині. Після визволення Херсонщини, коли росіяни почали вкривати Велетенське вогнем з лівого берега, довелося виїжджати з села й чоловіку, мамі та племінниці Марійці з другом – сусідським хлопчиком. деякий час вони мешкали у Білозерці.

Наприкінці 2022-го  у двох маленьких кімнатках будинку, який орендували в Калинівці, їх було восьмеро. У тій “вінницькій рукавичці” руки Оксани знову взялися за пошиття гномів. Згодом вона захопилася так, що за два тижні створила 48 ляльок.

Тепер у майстрині була ціль – розіслати гномів своїм землякам, які виїхали з села і тим, які залишалися під обстрілами. Так її чарівні гномики помандрували світом – роз’їхалися по Україні та по чужих землях.

“Я знала, як моїм односельцям та друзям важко, тому так хотілось подарувати їм щось таке, від чого хоч на мить стало тепліше!” – щиро ділиться майстриня.

«Оксанко, а ми з твоїм гномом новий рік зустрічали. Ялинки ж під обстрілами не дістати! А його на стіл посадили, і якось краще на душі стало! Настрій такий, наче немає вибухів за вікном!” – дякуючи за подарунок, розповідала жінці кума у грудні 2022-го. Тоді, як і багато односельців, вонапродовжувала жити у Велетенському.

В умовах постійного стресу Оксана продовжувала свою справу. Стібок за стібком – і в її руках народжувався новий гномик. Гламурчики, ельфи, лісовички, з казкових царських сімей, об’єднанні в’язаними історіями, святами, легендами. Дівчатка і хлопчики, зі своїм настроєм, співзвучним з тим, що на душі у майстрині.

На Вінниччині майстриня від щирого серця дарувала свої творіння людям, які несли переселенцям консервацію, овочі, подушки, матраци, допомагали порадою, усмішкою, щирим словом.  У 2023 році переселенка навіть почала експерементувати – виготовляла для нових сусідів різдвяні вінки, щоб віддячити за добро та прихисток.

“Я все життя звикла допомагати іншим. Мені це приносило радість. А тепер давали мені. Це було так незвично, що сама душа починала ридати! Та я старалася ховати сльози за усмішкою!” – зізнається Оксана.

 “Є ті, хто чекає нас там, і є ті, до яких звикаєш тут“

Для створення своїх гномиків майстриня шукала потрібний матеріал – синтепон, тканини, бороди, чудернацькі капюшони та ще чимало дрібних деталей. Звісно, все це потребувало часу, фінансів та сил.

“У 2023 році діти виставили гномів на ОLX. Так ми почали продавати моїх ляльок. Спочатку відмовлялася, соромилася, але отримуючи від людей схвальні відгуки, потрохи звикла до того, що мої гномики мають попит”, – ділиться майстриня.

Одна інтер’єрна лялька від Оксани Постернак вартує від 200 до 800 гривень. Майже стільки ж та ще більше коштують схожі китайські фабричні іграшки. Та хіба можна порівняти їх з ручною роботою, коли в кожен стібок майстриня вкладає свою душу!

Оксана розповідає: має мрію опанувати ще одну творчу техніку – хоче навчитися виготовляти вироби  з епоксидної смоли, яку ще називають оргсклом. Жінка захоплено каже, що ця техніка дозволяє зробити усе – від столика до крихітного горнятка. А ще можна створювати барвисті дощечки, вазочки, свічники. Та для початку потрібні не лише уміння, але й спеціальні інструменти й обладнання.

Жінка зізнається: усі її чарівні, теплі гноми насправді відрізняються один від одного. Немає двох однакових навіть серед тих, які поєднані темою чи з однієї сім’ї.

 “Розумієте, кожен гномик особливий, єдиний у своєму роді. Я ж його створення починаю з… носика. І від нього залежить, який вигляд матиме гномик. А трапляється, мені замовляють іграшку у подарунок для певної людини. Тоді я наділяю гнома притаманними їй рисами – підбираю схоже волосся, роблю подібну поставу. Один гномик кругленький, інший – на довгих модельних ніжках”, – з ніжністю розповідає про своїх улюбленців Оксана.

За хвильку майстриня згадує про свого домашнього песика – вівчарку Люка. Тремтячим голосом розповідає, як вимушені були залишити собаку у Велетенському з сусідкою, як він пережив обстріли, і як врешті односельці доставили контуженого Люка на Вінниччину. Тепер тваринка ожила, до пса повернувся слух, наче минув стрес, але у собачки досі є великий страх, що господарі поїдуть і не повернуться…

Оксана дуже сумує за своїми рідними та односельцями. Каже, як тільки настане мир, поїде додому і розцілує херсонську землю та її людей. Та сьогодні вона не знає як все буде і де мешкатиме.  Їхній донедавна затишний будинок, наповнений теплом і сміхом, перетворився на руїни. Три “прильоти” залишили руїни від колишньої сучасної оселі. Пошкоджений і магазин, побудований Постернаками.

“Є ті, хто чекає нас там, і є ті, до яких звикаєш тут… Всюди є хороші люди! Тому і мої гноми з радістю оселяються у їхніх будинках. Сподіваюся, що своїм виглядом вони несуть спокій та віру в те, що й після найчорнішої ночі зійде наше сонце!” – посміхаючись крізь сльози, каже Оксана Постернак.

І справді, жодна війна не може зруйнувати силу духу, що живе в серці кожного українця.

Ірина Квітка