Рік на чужині або чому я так і не змогла закохатися

24 лютого 2022 року… Ця дата кардинально змінила наше життя. Прокинувшись у своїй оселі, поряд з рідними, ми ще не розуміли, що на нас чекає завтра. Ми навіть не допускали думки про виїзд із рідної Білозерки. Ми до останнього сподівалися, що все це ненадовго…
Ночуючи у підвалах, ми мріяли про звичне життя: весну із квітами, які прокидаються у клумбі біля будинку, літо – із морем та пікніками у дніпровських плавнях, осінь – із золотим шармом парків та релаксом у казковому Олешківському лісі, зиму – із феєричним святкуванням Нового року без снігу та різдвяною вечерею з батьками.
Ці мрії залишилися з нами навіть на чужині. Щодня, прокидаючись вранці у найманій квартирі, у серці знову пульсує надія. Ми виїхали, майже пристосувалися до життя в іншому регіоні, але ключове слово – майже… Ми одягаємо маски адаптації, хоча насправді для більшості з нас вона триває. Ми усвідомлюємо, що тут ніхто з місцевих до кінця не розуміє нас, і це не злочин, це просто людська сутність. Не відчувши на собі, ніколи не зрозумієш тих, хто це пережив… У свій час ми не розуміли переселенців із Донецької та Луганської областей, які приїхали на Білозерщину у 2014 році. Життя – непередбачуване…
Я вдячна місту, яке мене прихистило, за все, за житло, за гуманітарну допомогу, за школу для дитини та якісну позашкільну освіту, за впорядковані громадські місця та доступність послуг, за привітність продавчинь у магазинах і побажання гарного дня. Місто дійсно хороше, але за рік життя тут я так і не змогла його полюбити. І причина не в рівні гостинності чи комфортності, причина – в серці. А воно залишилося вдома…
Серцю неможливо пояснити, що тут добре, а місцями навіть краще ніж у рідному селищі. Бо йдеться не лише про власну територію, будинок, роботу, друзів, улюблені місця відпочинку, мова – про коріння, від якого нам довелося відірватися.
Сьогодні ми, наче зрізані квіти у вазі, вода начебто є, але вона не живить нас енергією. Ми живі, відносно здорові, але не можемо розкрити свій потенціал на повну. Намагаємося працювати, ходити на прогулянки містом, але відчуття все одно не ті. Хтось, більш легкий на підйом, скаже, що все це дурня, стереотипи, накручування, але то їхня думка, на яку кожен має право.
Кожен наш день на чужині, схожий на попередній. Щодня ми прокидаємося, наче на повторі… Щоранку руки тягнуться до телефону з надією дізнатися добрі новини з батьківщини. Ми постійно читаємо про події на Херсонщині, переглядаємо повідомлення у місцевих чатах, дзвонимо рідним і знайомим, які лишилися там.
Ми не можемо бути щасливими, поки вдома неспокійно, допоки гинуть люди… Наше життя тут – то мрії та надії на повернення…

З редакційної пошти