Чт, 12 Лис 26
8.4°C

“Писати, щоб не збожеволіти”: військовий письменник Валерій Галадим  про перебування в окупації та полоні на Херсонщині

Тетяна Мороз 30 Жовтня, 2026

Він збудував у рідних Олешках великий дім, мав власний бізнес, авторитет у місті, повноцінне, налагоджене життя. А потім усе це перетворилося на руїну. Росіяни пограбували, зруйнували, розтоптали. Сам він пройшов через російський полон, катування, допити та місяці підпільного переховування в окупації.

Але Валерій Галадим, інженер-будівельник за освітою, який ніколи не мав стосунку до літератури, зміг вижити й виговорити цей біль на папері. Його перша повість “Стріляний горобець” про фронтовий досвід 2015 року принесла йому визнання та стала лауреатом премії імені Василя Паламарчука. А зараз він чекає на вихід у “Видавництві Старого Лева” свого нового роману — чи не першого в Україні художнього твору, який описує жахіття сучасного російського полону.

В інтерв’ю Валерій Галадим розповів про те, як народжувався цей текст під ворожими обстрілами в окупації, чому він разюче нагадує “Сад Гетсиманський” Івана Багряного столітньої давнини, та як літературна місія допомогла йому не збожеволіти в момент, коли весь світ навколо розсипався на шматки.

— Давайте почнемо з літератури. Ви маєте новий твір, який уже подали до друку. Розкажіть, про що він буде і хто головні герої цієї історії.

— Цей роман має виразний автобіографічний підтекст. Я працював над ним півтора року. Почав ще там, в окупації, буквально за тиждень чи два після того, як звільнився з полону й трохи прийшов до тями.

Писав для того, щоб зберегти пам’ять. Щоб не вивітрився, не забувся той жах, крізь який доводиться проходити нашим людям, крізь який пройшов я сам. Кожне слово давалося важко. У квітні 2025 року нам із дружиною все ж вдалося вирватися з окупаційного пекла. І тільки опинившись на вільні рідній землі, коли трохи влігся перший пекучий біль, я знову зміг повернутися до роботи.

Завершив текст буквально в лютому цього року, а вже у квітні надіслав рукопис до “Видавництва Старого Лева”. Зізнаюся, майже не вірив у успіх, але вони прочитали твір, прийняли його й запропонували укласти договір. Оскільки це велике й потужне видавництво зі своїми планами та чергами, процес може трохи затягнутися. Хвилююсь і з нетерпінням чекаю моменту, коли книжка побачить світ.

— Чи давали ви роман комусь на вичитання перед тим, як відправити видавцям?

— Перед тим як відправити текст до видавництва, я давав його на вичитку одній шанованій літературознавиці, кандидату наук і викладачці (її імені без дозволу називати не буду). Вона прочитала роботу, підтримала мене й зазначила цікаву річ: за її словами, на той час, ще на початку весни цього року, це була, мабуть, перша в Україні художня книга, яка описувала досвід перебування в сучасному російському полоні.

Звісно, чимало людей уже поділилися своїми спогадами, мемуарами чи щоденниками, адже через ворожі катівні пройшли тисячі наших громадян, і всі ці свідчення мають величезну документальну цінність. Але я обрав художню форму. Мені так було легше, інакше просто не міг, бо спогади надто болючі, щоб викладати їх у чистому вигляді. Сюжет розгортається від моменту, коли герой потрапляє в полон до окупантів, через жорстокі тортури, допити й голод, аж до моменту омріяного порятунку: важкої дороги додому і довгоочікуваного повернення до своїх.

— Як називається роман? Чи є робоча назва?

Робоча назва “Кряче ворон”. Це рядок із класичного твору. Не хотів би зараз занурюватися в деталі, але для мене ця цитата стала своєрідною квінтесенцією всього роману. Поки що питання відкрите, можливо, назва ще зміниться, а може, так і залишиться.

Вже влітку, коли роман був завершений і надісланий до видавництва, мені до рук потрапив “Сад Гетсиманський” Івана Багряного. Боже, який це був шок! Згадую і думаю: чому ж я не прочитав його раніше?

Виявляється, усе те знущання, яке росіяни коять із нашими полоненими сьогодні, це жодне не “ноу-хау”. Вони чинили абсолютно те саме й сто років тому: ті ж самі допити, те ж нелюдське ставлення, та ж звіряча ненависть до всього українського. Це щось споконвічне, їхня глибинна суть. Багряний неймовірно точно передав ці відчуття. Різниця хіба в тому, що його герой пройшов через камери, битком набиті людьми, а я сидів в одиночці… Але сутність самих катів не змінилася ні на йоту. Це усвідомлення мене просто вразило.

— Чи допомогло вам це письмо хоч трохи вивільнити біль? Чи можна сказати, що робота над романом стала для вас своєрідним зціленням? 

Травень 2025 року, м.Львів. На Форумі військових письменників.

— Думаю, так. За фахом я інженер-будівельник, людина технічна, нескінченно далека від гуманітарних наук чи психології. Але в якийсь момент відчув: мушу викласти все це на папір. Мушу зробити так, аби широкий загал дізнався, що ці нелюди коять із українцями в окупації та в полоні.

Зізнаюся, це було неймовірно складно. Ще там, у найжахливіші хвилини, я дав собі зарок: якщо виживу, то обов’язково все донесу людям. І коли нарешті сів за текст, то почав… із кінця. З того моменту, коли мене вже викинули з полону, і я два дні добирався з Генічеська до рідних Олешок. Ця дорога була сповнена надії, і мені хотілося насамперед зафіксувати саме це світло.

А от коли дійшов до головної частини, з подивом відчув, що ті три тижні полону сплелися в суцільний, страшний клубок болю й переживань. Спершу я навіть не міг розплутати його, не міг відновити точну хронологію подій. Але день за днем, ніби тонку нитку з плутаного клубка, почав потихеньку витягувати спогад за спогадом.

І тут для мене сталося диво: коли все нарешті опинилося на папері, на душі стало легше. Звісно, цей біль нікуди не зник остаточно, я пам’ятаю кожен день. Але прийшло довгоочікуване полегшення. Ніби мені вдалося розплутати ту страшну темряву, яку мозок намагається стиснути в щільний, болісний ком, аби людина просто змогла вижити.

— Розкажіть, як змінився ваш процес написання порівняно зі “Стріляним горобцем”, який ви написали у 2024 році про події 2015-го? 

Обкладинка книжки “Стріляний горобець”

— Я потрапив в АТО на початку 2015 року. Ще в інституті закінчив військову кафедру, тож мав офіцерське звання, служив строкову. В АТО був інженером групи інженерного забезпечення у складі 28-ї окремої механізованої бригади.

Лінія фронту на той час уже дещо стабілізувалася, перейшовши у фазу позиційної війни. Ми зайнялися тим, що почали облаштовувати укріплення, бліндажі, протифортифікаційні споруди. Моїм обов’язком була доставка матеріалів, переважно лісу: 4–6-метрові колоди, брус, дошки, з яких піхота зводила захист безпосередньо на “нулі”. Завдяки цій роботі я дуже швидко перезнайомився з командирами, старшинами та хлопцями на опорниках.

— Той епізод із “Стріляного горобця” з реальних подій?

Осінь 2015 року. Донеччина. Валерій Галадим (крайній праворуч) з побратимами

— Так. Події розгортаються в червні 2015 року в Мар’їнці. Це художній твір, але в його основі мій досвід.

Було 22 червня, опівдні. Стояла пекельна спека. Я привіз ліс на позицію, і поки ми з командиром роти, молодим хлопцем років тридцяти з позивним “Стрілок”, збиралися в бліндажі підписати накладні, бо війна війною, а суворий військовий облік ніхто не скасовував, почався раптовий мінометний обстріл. Навколо — відкрите поле, палюче сонце і сховатися ніде. Самоскиди, що доставили матеріали, миттєво розвернулися й рвонули назад, а ми залишилися вдвох.

Стрілок тоді й каже: “Вікторовичу (а хлопці через мій вік завжди зверталися до мене по-батькові), треба вириватися звідси, бо інакше нас тут і накриє. Метрів за триста є укріплення. Мусимо перебігти по чистому полю, але майте на увазі: працює ворожий снайпер. Швидко, зігнувшись і не зупиняючись ні на секунду!”.

І він побіг, легкий, швидкий, мов птах. А я за ним, крупніший, захеканий. Біжу, в очі заливає солоний піт, а навколо свистять кулі. І ти чітко знаєш, що цілеспрямовано стріляють по тобі, і в ту мить думаєш, що це вже все, кінець… Але добіг. Нас потім витягли машиною. Цей випадок став моїм першим справжнім бойовим зіткненням і назавжди закарбувався в пам’яті найсильнішим потрясінням.

Загалом я прослужив в АТО три роки, а у 2019-му, мене відправили у відставку через досягнення граничного віку: тоді мені виповнилося шістдесят.

— В Олешках ви жили мирним життям, були активістом. Розкажіть про вашого побратима Василя Паламарчука, якому присвячено літературний конкурс.

Весна 2021 року. Донеччина. Валерій Галадим з Василем Паламарчуком по дорозі до Курахового.

— Василь Паламарчук був молодшим за мене на 22 роки. Він теж воював у нашій 28-й бригаді. За цивільною професією — адвокат, одружений, батько трьох дітей, активна людина, депутат міської ради. Після війни ми з ним здружилися як побратими, були членами Олешківської районної спілки ветеранів АТО.

Якось у 2021 році ми їхали разом у волонтерських справах до нашої бригади під Курахове. Дорога довга, часу багато. Я розповів йому ту історію з мінометним обстрілом у Мар’їнці. Кажу: “Васю, ти пишеш книжки, хочеш, забирай цей епізод, дарую факти”. Він подякував.

А потім прийшло 24 лютого 2022 року. Василь зміг вирватися в перший же день —  переправився з побратимами на човні через Дніпро, дістався Києва і пішов у тероборону. Ми постійно тримали зв’язок телефоном, хоча я вже переховувався в окупації.

Коли він став командиром взводу, якось кажу йому: “Васю, тобі зараз явно не до книжок”. А він відповідає: “А ви напишіть самі!”. Я кажу: “Васю, я в окупації, мене розшукують, я сиджу в підпіллі і божеволію від безвиході!” А він наполягав: “Щоб не втратити розум і зберегти самовладання — пишіть”.

Його слова стали поштовхом. Я почав писати у 2023–2024 роках, крихітними шматочками набирати текст на телефоні й месенджером відправляти доньці, яка збирала все до купи. Так народилася повість. Василь встиг написати передмову до неї, її взяло львівське видавництво «Піраміда».

Але через місяць після того, як текст пішов у видавництво, 3 липня 2024 року, Василь Паламарчук загинув на війні в селищі Нью-Йорк на Донеччині.

Книжка “Стріляний горобець” вийшла восени 2024 року. А у травні 2025 року на Форумі військових письменників у Львові заснували літературний конкурс імені Василя Паламарчука. Мене запросили туди. Вперше після трьох років окупації я опинився серед вільних людей, і моя робота стала лауреатом цього конкурсу. Дивлячись на ту першу книжку тепер, я розумію, що вона написана рукою недосвідченого автора, але я все одно безмежно вдячний Василю за пораду, за поштовх, який спонукав мене сісти за її написання.

— Коли людина втрачає звичне середовище, дім, колишній уклад, що залишається незмінним? Що у вас залишилося в Одесі, куди ви евакуювалися, від тієї людини, якою ви були в Олешках?

Кінець жовтня 2024 року, м.Олешки. Повернення з полону

— До повномасштабного вторгнення я мав нормальне життя,  новий будинок, власну справу, плани й перспективи. Перед самою війною відійшла у засвіти мати, і нам залишилася її садиба, де я виріс і де виростали мої діти. Ми з дружиною сподівалися, що саме так, у затишку й мирі, зустрінемо спокійну старість.

А тепер ми втратили все. Життя, надбане роками, майно, дім… Наш будинок розбомбили: від нього залишалася тільки одні руїни. Мамину хату й рідну садибу після підриву Каховської ГЕС змило повністю, на тому місці залишилася тільки купа будівельного сміття. Вся наша долею виплекана реальність виявилася розтоптаною.

Вважаю, я прожив у цьому місті гідне життя: мав професійні здобутки, в свій час був депутатом міської ради, членом виконкому, навіть двічі балотувався на посаду міського голови (другого разу вийшов у другий тур), була власна справа та авторитет серед містян. А з приходом окупантів в один момент перетворився в нікого, на людину без прав, яка змушена ховатися по підвалах чужих хат. Людську гідність просто намагалися змішати з брудом.

В окупації я переховувався довгий час. Коли у квітні 2025 року донька сказала, що треба терміново вибиратися, бо іншого шансу вже не буде, я вагався. У голові досі лунали слова, які мені кидали в полоні: “Тепер ти від нас нікуди не дінешся, для своїх ти вже зрадник, бо побував у нас”. Окупанти вимагали взяти їхній паспорт. Але я принципово не взяв жодного ворожого документа. Ми виїжджали через пекло фільтрації. З усього минулого життя змогли забрати лише нашого кота, сімейний фотоархів і розкішне шеститомне зібрання творів Шевченка. Я дивився й думав: “Боже, що ж залишати?..”. Але Кобзар поїхав із нами.

— Зрештою вам із дружиною вдалося вирватися з окупованої Херсонщини. Розкажіть детальніше про цей шлях. Це ж була справжня дорога крізь пекло.

— Ми вибиралися майже тиждень з перевізником із Мелітополя. Це був колишній наш громадянин, який узяв російський паспорт і тепер просто заробляв на людській біді чималі гроші.

У мікроавтобусі нас їхало семеро: шестеро з Олешок і один чоловік із Нової Каховки, йому на той момент було вже за сімдесят. Усі — тільки з українськими паспортами. 

За час дороги ми пройшли 19 ворожих блокпостів. Я був майже впевнений, що на кордоні з Росією, у районі Новоазовська, нас не пропустять. І справді, під час кількагодинної перевірки — так званої “фільтрації”, окупанти забрали одного з наших попутників, хлопця років тридцяти п’яти. 

— Але на цьому випробування не скінчилися? Ви змушені були їхати через територію Росії? 

— Так. Перевізник пояснив, що напряму через білоруський кордон нас не пропустять, бо ми для них юридично іноземці, а він уже громадянин РФ. Довелося купувати квитки на потяг. І от у Смоленську нас просто у поїзді затримує прикордонний наряд за підозрою в нібито незаконному перетині російського кордону.

Забрали телефони й документи й доправили до поліцейського відділку, де кинули в камери. Першою на допит повели дружину, я  чув її схвильований голос і крики, які лунали з коридору. Потім настала моя черга. Виявилося, у них є спільна електронна база на таких, як я, з позначкою, що я колишній учасник АТО, затриманий і підозрюваний у диверсіях.

Допит тривав понад три години. Та я вже був загартований “рецидивіст”, добре знав, як триматися і що відповідати. Зрештою, це все ж не місяць у полоні з мішком на голові й прикутим до батареї: тут ти хоча б бачиш слідчих навпроти себе. Вони погрожували,  пробували залякати, зламати. Але дарма. Уже наступного дня нас мовчки вивели в коридор, кинули на стіл телефони з документами й просто виставили за двері. Жодних пояснень, жодних вибачень — нічого.

За добу, вже з Білорусі, через той самий єдиний гуманітарний коридор “Мокрани — Доманове”, ми нарешті ступили на українську землю. Нас зустріли небайдужі люди, волонтери допомогли дістатися до Києва, а звідти нас уже забрала донька до Одеси.

— Чи підтримуєте ви зараз зв’язок із кимось із тих, хто залишається в Олешках? 

— Я тримаю зв’язок із дітьми тих людей, які досі там залишаються, а дружина спілкується з деякими знайомими, з тими, з ким здружилася ще в окупації, шукаючи під обстрілами продукти.

Ситуація зараз там натягнута до краю: кажуть, що обстріли в місті на деякий час припинилися вперше з 2022 року, про евакуацію серед людей вирує неймовірна кількість чуток, точної інформації ще немає ні в кого. Хтось уже збирається в дорогу, а хтось панічно боїться будь-яких рухів.

Містяни дуже побоюються, що окупанти можуть просто примусово вивезти їх кудись углиб Росії, і цей страх потрапити в чергову пастку паралізує багатьох. Люди прямо кажуть: “Краще я загину вдома, на своїй землі, ніж десь там, на чужині”.

Ситуація катастрофічна, це повний інформаційний вакуум. Окупанти створили такі умови, що наші люди повністю відрізані від світу, наче в ув’язненні. Вони вже настільки виснажені, що майже не вірять у можливість виїхати в Україну, і значно більше схильні чекати чергового обману.

— Хто взагалі зараз залишається в окупації? Це зрадники чи люди, які не мали вибору?

 — На першому етапі окупації були зрадники й колаборанти. Вони йшли працювати в їхні псевдоструктури, окупаційні адміністрації. Але коли наші звільнили Херсон і почали діставати лівий берег мінометами та дронами, всі ці “посадовці” втекли в глибинку, у Скадовськ, Генічеськ, до Криму чи Росії.

Там не залишилося зрадників. Там залишилися наші безпомічні люди. Як правило, похилого віку, чи дорослі діти, прикуті до лежачих 90-річних батьків, яких неможливо вивезти, чи ті, хто не зміг кинути єдину хату, яку будував усе життя. Це люди, які стали заручниками обставин. Можливо, не всі вони герої, але це наші співгромадяни, українці, які опинилися в окупації зовсім не з власної волі. І якщо з’явився хоч якийсь шанс їх витягнути, держава зобов’язана зробити все для цього.

— Якої підтримки найбільше бракує людям, які вирвалися з окупації та намагаються почати життя з нуля? 

— Ми приїхали абсолютно з порожніми руками, нічого не мали з собою. Наші рідні зараз на передовій: син, донька та зять воюють на фронті (слава Богу, усі живі й у строю). Попервах оселилися у невістки в орендованій однокімнатній квартирі. Вона одразу відвела нас до Пенсійного фонду, адже українські виплати пенсій призупинили ще у 2023 році через те, що в окупації картками тривалий час не користувалися. Виплати ми відновили, оформили й довідки ВПО на дві тисячі гривень. Правда, через пів року ці кошти чомусь виплачувати перестали, та я навіть не став бігати й з’ясовувати, просто махнув рукою.

Згодом мої друзі-однокурсники ще з далеких 1970-х років допомогли знайти куточок у колишньому гуртожитку, переобладнаному під малосімейку. Там зараз і мешкаємо.

Працевлаштуватися в моєму віці майже нереально. Статус ВПО для багатьох роботодавців досі залишається якоюсь насторожуючою міткою, та й роки вже пенсійні, здоров’я після років окупації зовсім не таке, як хотілося б… Утім, я не маю претензій чи образ до держави, адже добре розумію, в якому важкому стані перебуває країна через війну. Що стосується житла, то існують державні програми, наприклад, “Житловий ваучер” для переселенців та учасників бойових дій. Я став у чергу, але тверезо усвідомлюю, якими темпами в нинішніх реаліях це рухається.

Тим, хто виривається з окупації, дійсно невимовно складно. Молоді трохи легше адаптуватися, знайти своє місце й роботу. А людям нашого гарту доводиться спиратися передусім на власні сили та допомогу рідних і близьких. Але ми в жодному разі не опускаємо рук. Долучилися до волонтерського центру поруч із домом: дружина плете маскувальні сітки, я беру на себе чоловічу роботу. Ну й, звісно, посильні донати на армію — це для нас навіть не обговорюється, це святий обов’язок.

Фото надав співрозмовник 

Ната Чернецька

Тетяна Мороз

Статті автора

Новини партнерів