“Просто постійно думаєш куди бігти і кого рятувати…” Завідувачка ФАПу в Інгульці про роботу під час війни

Коли у її село прийшли окупанти, вона не злякалася і не поїхала з дому. Коли вибухи почали руйнувати ФАП, вона не зупинила роботу. У селі Інгулець Дар’ївської громади завідувачка фельдшерсько-акушерського пункту Тетяна Леонідівна Рейлян залишається на своєму місці — попри небезпеку, втому і страх, які принесла війна.

Історії про таких скромних професіоналів вселяють віру і дають розуміння, що у будь-якій справі є люди з обличчям людяності, а тому світ обов’язково стане кращим.

Медсестра фельдшером не буде

У Інгульці Тетяна проживає з дитинства, каже, сюди її ще немовлям привезли батьки, які любили родючу землю Херсонщини. Медицина – мрія юності. Скільки себе пам’ятає, Тетяна завжди хотіла стати медсестрою. “Саме медсестрою? – уточнюю запитанням. – Бо ж чимало з тих, хто закоханий у медичну справу, бере планку вище і прагне здобути лікарську спеціалізацію?..”

“Ні, ні! – усміхається жінка, – тільки медсестрою!”

“Невже дівочі мрії так захоплював білий халат?” – запитую далі.

“Та не в халаті справа. Я й сама не раз думала, чому там мріяла про це заняття. Але якоїсь особливої історії на цей рахунок чи відповіді в мене немає. Просто дуже хотіла – і все. Я Вас розчарувала?” – сміючись, запитує вже моя співрозмовниця і розповідає історію про те, як її батько, агроном за професією, вмовляв Тетяну таки піти на фельдшера. Ще й казав переконливо: фельдшерка і медсестрою за необхідності може бути, а от медсестра фельдшером не стане.

У 1994 році, після закінчення Херсонського медичного технікуму, а тепер коледжу, 19-річним дівчиськом Тетяна Рейлян прийшла працювати завідувачкою фельдшерсько-акушерського пункту села Зарічне. Одночасно, на 0,5 ставки працювала й у ФАПі Інгульця, а вже у 2007-му перейшла завідувати тутешнім пунктом на постійній основі. І чоловіка собі знайшла із сусіднього села. Разом з Сергієм вони виростили-виплекали двох донечок Вікторію та Анну, і вже діждалися двох онуків – Сергійка й Максимчика.

“Через вас усі українці – одна вразлива категорія!”

Тут, у Інгульці, працьовите подружжя розвело чималеньке господарство – корівок, свиней, птицю. Тому коли почалася повномасштабна війна, просто не могли покинути все нажите та доглянуте. Але Тетяну Леонідівну приймала ще й робота. В селі залишалося скільки її пацієнтів! Більшість – 50+, з букетом хвороб і хронічних діагнозів.

“Коли почалась війна, я була на курсах підвищення кваліфікації в Херсоні. Звісно, їх скасувати, то ж швидко приїхала додому. У ті перші дні, коли навколо творився якийсь хаос, я з хвилюванням у душі продовжувала працювати у ФАПі. Ви ж знаєте, хто такий фельдшер на селі! Огляди, маніпуляції, крапельниці. А у лютому якраз був ще й сезон простудних захворювань, які у шокованих війною людей лише зростали. Ворог наступав, ми працювали. Невдовзі моя медсестра виїхала далі від небезпеки. Та й доньки змушені були поїхати за межі Херсонщини, і тепер мешкають у Тернополі. А у мене що не день – нові захворювання. Люди ховалися у підвалах, боялися окупації та обстрілів. То ж не дивно, що пішли психологічні розлади, головні болі, підвищений тиск…” – розповідає про ті дні жінка.

Тетяна Леонідівна згадує, як у квітні 2022 до неї додому прийшли росіяни. З порогу наказали: “Будешь раздавать помощь от россии!”. Мовляв, бо вона тутешня лікарка і найкраще знає вразливі категорії населення. Де й взялися сили в жінки на сміливу відповідь?!

“Через вас всі українці сьогодні – одна вразлива категорія. Ставайте серед села та й роздавайте!” – твердо відказала ворогу.

І вони від неї відстали, більше не чіпали та й ту допомогу ніхто по селу не роздавав. Уже перед визволенням до ФАПу прийшов чоловік в цивільному. Тільки коли заговорив, зрозуміла – переодягнутий російський солдат. Просив допомоги для своїх. Казав: “Наши там без без рук, без ног. Надо что-то делать”. “Та я ж не хірург, робити того не умію…” – відповіла тоді Тетяна, про себе думаючи: ось зараз поставить під автомат – і гайда… Але ні, знову пощастило.

“Як ми мчали на Тернопіль!”

А коли ЗСУ звільнили Херсонщину і місцевий народ повертався додому, Тетяна з чоловіком мчали у протилежну сторону. Їхали до Тернополя, бо дуже хотіли побачити своїх рідних. Дві їхніх доньки знайшли тут собі роботу, а молодша Анна – навіть долю. Переселившись на нове місце, вона зустріла у західному місті своє кохання і подарувала щасливим дідусю з бабусі онука.

Старша Вікторія тепер працює медичною сестрою у Тернопільській лікарні, а до війни була фельдшеркою швидкої допомоги в Херсоні. Тепер вона чекає з фронту чоловіка, зятя Рейлянів, який воює на важкому Покровському напрямку. Тож хвилювань Тетяні Леонідівні вистачає, але найперше – потрібно лікувати інших.

Після того, як ворог почав вкривати Правобережжя Херсонщини з різних видів зброї, специфіка роботи ФАПу змінилася й ускладнилася.

“Тепер я не можу, як раніше, розпланувати свій день. Просто постійно думаєш куди бігти й кого рятувати… До війни я чітко знала, скільки дорослих зможу прийняти, скільки маніпуляцій зроблю діткам і тому подібне. А тепер ми як зайці – працюємо з новою медсестрою у розбитому обстрілом ФАПі… Постійна напруга! Вікна і двері забиті, бо зовсім поруч прилітало…” – каже завідувачка.

Медик здатен лікувати словом

27 вересня 2024 року ударами двох авіабомб зруйнувало будинки навпроти хати подружжя Рейлянів. У їхньому домі теж пошкодило дах, в кімнатах місцями впала стеля, ударною хвилею повибивало вікна та двері. Вбило і частину худоби… Але жінка каже: проти того, що трапилося у сусідів, які залишилися без своїх осель, їм дуже пощастило. Тож усе полатали, позабивали, а ремонти будуть робити вже після війни.

Сьогодні ФАП Інгульця обслуговує ще й села Зарічне і Ясну Поляну. На ділянці – 821 дорослий і 42 дитини. Люди продовжують хворіти, їм треба медична допомога та й моральна підтримка. Адже Тетяна Леонідівна впевнена: медик здатен лікувати словом.

Через російські обстріли складної роботи додалося. Завідувачка ФАПу намагається надати першу медичну допомогу постраждалим, а якщо бачить, що ситуація критична – звертається за порадою на стабілізаційний пункт до військових медиків або викликає екстрену швидку допомогу. Утім, більшість роботи залишається на ній – перев’язки ран, знімання швів, ін’єкції, крапельниці, і, звісно, прийоми.

Вона – не типова медикиня, яка після впровадження реформи приймає лише у фельдшерсько-акушерському пункті. І хоча й працює на 0,75 ставки, трапляється, біжить до хворих додому через усе село, протяжність якого понад два кілометри. Ще й добігає одночасно зі швидкою!

“Ось нещодавно телефонує мені мешканка Інгульця і каже: “Так нога болить, розпухла уся, ступити не можу”. Коли, мовляв, можна прийти на прийом? А я їй: “Та як же ви прийдете, якщо на ногу не ступаєте, я вже сама до вас навідаюся…” – щиро розповідає фельдшерка.

До речі, місяць тому волонтери подарували завідувачці ФАПу Тетяні Рейлян новенький електричний триколісний велосипед. Медикиня ще не встигла освоїти новий транспорт, але обіцяє: аби бути більш мобільною, обов’язково це зробить, коли стане трішки тепліше.

“Ну що тут зробиш, характер такий!”

І звісно, через нестабільну й важку безпекову ситуацію деякі прийоми доводиться проводити телефоном. Втім, за день в Інгулецькому ФАПі в середньому буває 10–12 пацієнтів, прийом тут проводять 8:00 до 13 години, але, трапляється, що й серед ночі медикиню підіймає дзвінок хворого.

Проблемою залишається те, що після вересня 2024 року, коли ФАП обстріляли, тут закрилася аптека. Тепер ліки, а також памперси, двічі на місяць привозить Червоний Хрест. Та й на фельдшерсько-акушерському пункті є все, щоб стабілізувати стан хворого. І все ж аптеки, де б люди могли придбати потрібні їм ліки, не вистачає. Та й у цій ситуації Тетяна Рейлян намагається допомогти односельцям.

“31 рік я у такому режимі. Але минуле – ніщо порівняно з роботою під час війни, коли сільський фельдшер – це людям перший рятівник і психолог”, – упевнена медикиня.

Під гул артилерії вона біжить на роботу. За наглухо забитими вікнами йде жваве спілкування з хворими, огляди, маніпуляції. А коли настане весна – біля вікон її дому, які після російських ударів теж забиті USB, розцвітуть квіти. Це ще одне особливе захоплення Тетяни Леонідівни. Вона із задоволенням розповідає, якими гарними були цієї осені кулясті хризантеми. А от гладіолуси, приміром,  не прижилися, бо ж спекотно… Майори, петунії й троянди – її особлива віддушина, що допомагає пережити лихоліття війни.

І навіть коли гучно, її руки не припиняють працювати, а серце – битися за своїх людей.

“Я, мабуть, вже не зможу без усього цього! Ніколи не заспокоююся, доки не надам хворому допомогу, я маю бути упевнена: зробила все, що могла. Ну що тут зробиш, характер такий!” –сміючись, додає жінка.

Ірина Квітка