Професія – бути живою поруч із болем

Херсон, Білозерка – не прифронтова зона. Тут фронт. Це місце, де тиша напружує ще більше, через те, що кожен знає, що це не спокій, а просто коротка пауза між вибухами. Якщо сьогодні не стріляють тут, біля будинку, – значить, стріляють поруч, на сусідній вулиці чи у сусідньому селі.

“Ого, схоже, Дніпровське добивають”. “По Херсону херачать”. “Прилетіло десь у сторону Широкої”, – такі фрази тут норма в розмовах.

Звук війни не зникає. Він ходить колами, як хижак, який не відпускає вас з поля зору. Коли виходиш з дому, думки не про справу. Ти тут і зараз. Слухаєш, дивишся і водночас сконцентрований на навколишньому. Щоразу виходиш і прощаєшся, навіть коли віриш в краще. Не вголос прощаєшся. Усередині.

Ти не йдеш – ти біжиш до місця, де є захист від неба. Біжиш так, ніби час став липким і його можна розірвати, якщо рухатися швидше. Очі постійно дивляться в небо, під ноги, щоб не стати “ногами у маргарин”, вуха ловлять кожен звук. Навіть повітря тут звучить інакше…

У голові крутяться слова, схожі на молитву. Навіть якщо ти ніколи не молилася. І пофіг чи ти віруючий. Це не про віру. Це про інстинкт.

Тільки б не дрон… Тільки б дійти… Тільки б вижити…

Це вже твій постійний фон у тілі – напруження. Я – психологиня у фронтовому місті. І я живу на війні. В селі. А село – це всі один одному – рідні. Всі свої.

І є ночі. Телефон дзвонить у темряві, і серце зупиняється ще до того, як ти береш слухавку. Невідомий номер…

У трубці крик, вий, ричання, пищання… Не розмова. Крик… Про те, що “я його втратила”. Про похоронку. Про те, що тепер буде могила, земля, чорний одяг і порожнеча, яка не має країв.

Ця зима особлива. Вона не просто холодна. Вона сковує душі. Вона залазить під шкіру і повільно заморожує не тільки тіло – вона заморожує мозок. Думки стають важкими, як лід. Радість ніби засинає. Теплі почуття вкриваються кригою. Залишається те, що не замерзає ніколи: тривога, біль, провина, страх, злість. І люди шукають вихід. Шукають допомоги. Хоча б проговорити про цей “пізд@ць” з кимось…

Дитина в Києві. Вона надсилає мені відео: у чашці в квартирі замерзла вода. Вона перевертає її – і нічого не виливається – тільки лід. Червоний ніс, тремтить, холодні руки. А я в цей момент приходжу в дім, який дали добрі люди для житла – і дякую. Дякую за тепло. Я лягаю у тепле ліжко, накриваюся ковдрою – і мені соромно за це тепло. Плачу, уявляючи собі, як дитина там труситься від холоду. Починаю задихатися від цих картинок. Фізично перестаю дихати.

Серце розривається на дві частини: одна – тут, серед вибухів. Інша – там, де дитина мерзне і тримається, як може. На роботі я слухаю підлітків. Вони говорять тихо, без істерик.

“У мене немає друзів…”, “Мені нікуди піти…”, “Я не знаю, навіщо вставати зранку…”, “Мені байдуже на все…”, “Допоможіть мені радіти…”

Їхній біль не кричить – він осідає, як холодний туман. Це покоління, у якого війна вкрала не тільки дитинство, а й відчуття, що життя може бути легким.

Мені сумно, сумно і сумно… Я тримаю простір для людей, які зависли між небом і землею. Для тих, у кого рідні зникли безвісти. Для тих, у кого немає навіть тіла, щоб попрощатися. У цьому просторі можна все: кричати, мовчати, ненавидіти, звинувачувати, ламатися. Я тримаю це не для того, щоб “заспокоїти” чи “прийняти”. Є речі, які прийняти неможливо. Я тримаю, щоб людина не була з цим сама.

У війні багато етичних норм, і кодекси психолога перестають працювати так, як вони писалися для мирного життя. Правило “не цікавитися життям клієнта між сесіями” народжене з ідеї стабільності, безпеки й передбачуваності, а у війні цього немає. Люди гинуть раптово, кров і руйнування стаються не метафорично, а буквально, зв’язок може обірватися назавжди.

Коли життя може закінчитися між двома повідомленнями, інколи важливішим за чистоту рамки стає просте людське “ти живий?”, бо психолог тут не тільки фахівець, а й жива людина серед живих і мертвих. В умовах постійної загрози деякі правила зберігають форму, але змінюють сенс – не через непрофесійність, а через реальність, у якій виживання і контакт часом важливіші за ідеальну етику.

Бути психологом в гарячій точці – це не про силу. Це про те, щоб щодня залишатися живою поруч із чужим болем. Коли власний теж нікуди не зник. Це про те, щоб у цій замерзлій зимі зберегти хоча б маленьку іскорку тепла – не для щастя, а для життя.

…Мабуть, це єдине, що ми зараз можемо: гріти одне одного словом, хтось – тілом, поки світ навколо тріскається від холоду і війни.

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.