“Працюю головою і руками”: історія захисника із Федорівки

Три місяці Денис Дідик не вставав із лікарняного ліжка. Потім навчився сидіти, але ніг так і не відчув. Попереду була тривала реабілітація і необхідність пристосовуватися до нових обставин, та ветеран не звик сидіти без діла. І сьогодні він знову працює. Спочатку шукав, що може робити, зважаючи на свої можливості, а згодом сів за екскаватор.

‒ Закиньте мене в кабіну! Я спробую! ‒ сказав якось своїм колегам.

І відтоді вже майже рік працює на спецтехніці, керуючи нею руками.

За немовірною історією, яку розповів журналістам сайту “Білозерка.інфо” наш земляк, мешканець Дар’ївської громади, ветеран війни Денис Володимирович Дідик ‒ шлях воїна, який пережив бої на нулі, втрати побратимів, три поранення, останнє з яких відібрало можливість ходити, складні операції та місяці у шпиталях.

Але сьогодні, після всього, що йому довелося пройти, Денис називає себе щасливою людиною, бо є діти, яких треба поставити на ноги. Є кохана дружина, яка завжди поруч. Є друзі, які не залишили у важку хвилину. І є дім, до якого він хоче повернутися. У Федорівці, на Херсонщині…

Денис народився у Новій Каховці. Коли йому виповнився рік, родина переїхала до Дар’ївки. Батька запросили працювати у ПМК, сім’ї виділили квартиру. Тут, на Херсонщині, минуло його дитинство і практично все життя до війни. Після школи хлопець вступив до Херсонського національного технічного університету, де здобув спеціальність інженера з машинобудування.

З дитинства Денис захоплювався автомобілями. У школі був активним, брав участь у різних заходах, займався спортом. А у 19 років вирішив, що має врятувати дар’ївський футбол.

‒ Я робив усе, щоб наша футбольна команда не розпалася. Тренер Володимир Писар потрапив у ДТП, і я взяв команду в свої руки. Шукав спонсорів, організовував виїзди на змагання, ‒ пригадує Денис.

Певний час він навіть працював директором будинку культури у Дар’ївці Збирав разом місцевих музикантів й талановитих земляків, організовував концерти та інші заходи.

Потім був “Данон” ‒ туди Денис влаштувався водієм. Згодом знайшов себе у будівельній компанії  ТОВ “МОНТАЖБУДЮГ” яка працювала в Олешках, а нині релокована до Києва. Починав там виконробом, згодом став керівником дільниці, а перед повномасштабною війною ‒ заступником директора.

Робота передбачала постійні відрядження, тому 24 лютого 2022 року Денис зустрів не вдома, а в Івано-Франківську. Дружина Юлія та двоє дітей залишалися у Федорівці. Тож першим завданням було вивезти родину в безпечніше місце. І Денису вдалося евакуювати рідних на Франківщину, а через два місяці він сам пішов до військкомату.

“Чим нас більше, тим швидше все закінчиться”

Дружина Юлія просила Дениса трохи зачекати з військом. Але добре знала характер чоловіка: якщо він щось задумав, годі переконувати.

‒ Тоді я ще застав черги з добровольців. Думав: якщо таких, як я, буде більше, війна швидше закінчиться, ‒ пригадує ветеран.

ВЛК Денис пройшов, але до війська потрапив не одразу.

‒ Ще пів року мені переписували повістки. Усе казали, як той Арестович, ‒ через два-три тижні. Врешті 13 січня 2023 року я був на полігоні.

На Рівненщині Денис пройшов базову військову підготовку, а потім потрапив до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”, 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону. Служив снайпером-стрільцем.

Перший вихід на позицію припав на 24 лютого 2023 року ‒ рівно через рік після початку повномасштабного вторгнення.

‒ Як зараз пам’ятаю… Приїхали вночі. Важко було розібратися, що до чого і чого чекати. А коли настав ранок, трохи розвиднілося ‒ і ми вже працювали.

Бої почалися одразу. Сім днів Денис разом із побратимами відбивали ворожі штурми. Тоді, під Бахмутом, він отримав перше поранення ‒ уламок влучив у голову. Два тижні провів у шпиталі в Барвінковому на Харківщині. Голову зашили, після чого знову повернувся на позицію.

Наступний вихід тривав дев’ять днів ‒ на самому нулі.

‒ Ми стояли метрів за 70 від росіян. Штурмували нещадно. Йшли стрілецькі бої. Нас було десятеро проти двадцяти, але ми зуміли їх зупинити, девятнадцять “задвохсотили”, двох взяли в полон, ‒ розповідає Денис.

Під час цього бою він отримав осколкові поранення ніг, руки. Після шпиталю приїхав додому на реабілітацію. Саме тоді перевіз дружину і дітей з Івано-Франківщини у Федорівку. Потім навіть була реабілітація в Єгипті. Денис разом із ще 50 військовослужбовцями отримав унікальну можливість пройти відновлення на березі Червогого моря.

А далі знову повернувся на фронт…

П’ять кілометрів до пікапа

13 червня 2023 року Денис з побаратимами зайняли позицію поблизу Білогорівки на Донеччині. Невдовзі почався штурм.

‒ У орків була така тактика: вони лізли, ми відбивалися, а вони знову лізли і засипали нас зі всього, з чого могли: з мінометів, “Градів”, танків, вертольотів… Позицію ми відбили, та мене зачепило добряче, ‒ згадує захисник.

Поранення було важким. Один уламок пробив легеню, другий влучив у селезінку, ще один перебив хребет… Побратими не залишили його на полі бою.

‒ П’ять кілометрів хлопці несли мене, трьохсотого, до пікапа. Якби не забрали так швидко, я б не вижив. Виходить, пощастило! ‒ щиро каже Денис.

17 червня він отямився у лікарні Мечникова в Дніпрі. Нижню частину тіла не відчував.

Перше, про що запитав, ‒ де телефон і військовий квиток. Потім зателефонував дружині. Юлія одразу вирушила до Дніпра. А коли Дениса перевезли до Вінниці, вже була там разом із дітьми. Винайняла квартиру і одинадцять місяців не відходила від чоловіка.

Далі були операції: видалення селезінки, частини легені, встановлення пластини на хребті.

Перші три місяці він провів у ліжку. Згодом вчився сидіти, а потім пересуватися на кріслі колісному. Денис отримав інвалідність першої групи. Ноги залишалися нерухомими.

“Я не можу повернутися до своїх”

Усвідомлення того, що не може стати на ноги, було для Дениса важким. Але найбільше боліло інше ‒ він більше не міг бути поруч із тими, з ким пройшов війну.

‒ Мене рвало від того, що я не можу бути разом зі своїми. Чесно кажучи, рве і до сьогодні. Я не раз казав дружині: якщо встану на ноги, обов’язково повернуся.

Втрати побратимів стали ще одним болючим випробуванням. На війні загинули двоє його близьких друзів ‒ бойові медики із Запоріжжя та Миколаєва.

‒ Один загинув на моїх руках. Другий ‒ за 300 метрів… Коли прилетіло, він надавав допомогу пораненому… Я виносив його з поля бою… ‒ тихо каже Денис.

Після поранення родині довелося думати не лише про одужання, а й про гроші на лікування. Не все необхідне було доступним. За словами Дениса, витрати сягали близько 2000 доларів на місяць.

Рідні оголосили збір. За п’ять-сім днів земляки та люди з усієї України зібрали 400 тисяч гривень. Допомагав і директор ТОВ “МОНТАЖБУДЮГ”.

Денис вдячний кожному, та коли говорить про найважчий період лікування, найперше згадує Юлію і дітей.

‒ Мене підняла дружина та діти. Вони стали мені опорою і дали мотивацію для життя.

Катерина й Арсен часто приїжджали до батька в шпиталь. Хоча Денис не хотів, щоб діти бачили його біль і те, через що доводилося проходити.

Сьогодні Катерина вже студентка. Цього року вона вступила до Львівського національного університету імені Івана Франка на журналістику. Арсен навчається у школі. Батько каже, що син пішов у нього: такий самий активний, спритний, із лідерським характером. Любить велосипеди, спорт і риболовлю.

Робота замість жалю до себе

Після реабілітації Денис продовжив працювати менеджером у своїй компанії. З директором у нього склалися дружні стосунки. Одного разу керівник попросив допомогти прилаштувати в роботу невеликий екскаватор ‒ знайти для нього оренду. Спочатку на техніку найняли фахівця. Але чоловік був уже у віці й невдовзі помер.

Якось Денис сам попросив працівників допомогти йому сісти в кабіну. І відтоді працює на екскаваторі.

‒ Моя ціль залишається незмінною ‒ поставити дітей на ноги. Що я для цього роблю? Я працюю. Працюю руками і головою, ‒ каже чоловік.

Війна забрала в нього здоров’я і друзів. Але дала й важливий урок.

‒ Я навчився розпізнавати людей. Проявилося те, чого не видно було у мирному житті або чого я не хотів помічати, ‒ відверто каже захисник.

Він бачив, як ламалися побратими. Не на війні, після повернення, коли залишалися без підтримки близьких. Тому особливо цінує життя і тих, хто поруч.

Серцем ‒ у Федорівці

Зараз родина Дідиків живе у Микуличині на Івано-Франківщині. Батьки Юлії залишаються у Федорівці, а Дениса – за кордоном разом із його сестрами.

Коли він перебував у шпиталі, рідні приїжджали до нього з Німеччини і підтримували, як могли.

Минулого року Денис із сім’єю поїхав у Федорівку. Прожили там чотири місяці, але через посилення обстрілів знову перебралися на Івано-Франківщину. Тепер живуть у будинку друзів, які віддали родині цілий поверх. У Карпати до Дідиків приїжджають друзі-херсонці, односельці. Відпочивають, милуються природою.

Але Денис знає: Карпати дому не замінять.

‒ Ми серцем у Федорівці. І я, і Юля дуже хочемо додому. Я бачу, як дружина сумує за нашою батьківщиною. Але коли починаємо думати про безпеку дітей, на переїзд не наважуємося, ‒ розповідає Денис.

Якою буде Херсонщина після війни, він не знає. Не знає й того, скільки роботи чекатиме на тих, хто приїде додому. Але знає, що повернеться сам.

‒ Тільки війна закінчиться ‒ і ми одразу додому. Я ще буду відбудовувати рідний край! ‒ твердо каже чоловік.

Про перемогу України Денис говорить без сумнівів. Водночас розповідає про тих, хто воює роками, про втому, необхідність ротацій, чіткі строки служби та гідну винагороду для військових.

Та для Дениса все це все одно вкладається в один чіткий висновок:

‒ Або ми виборемо незалежність, або станемо рабами. Іншого виходу немає.

А потім він раптом говорить зовсім про інше.

‒ А знаєте, я таки щаслива людина!

І в цих словах звучить вся незламність наших захисників, кожного, хто захищає Україну.

Ірина Квітка