“Поки чекаю — я живу”: історія мами морпіха з Чорнобаївки, який зник безвісти у Маріуполі

Майже п’ять років вона здригається від повідомлень і дзвінків із незнайомих номерів.

А раптом — це він! Не “безвісти зниклий морпіх”. Не рядок у списках. Не фото у численних Телеграм-групах пошуку.  А її Саша, який зателефонує і звично скаже:

— Мамулька, у мене все добре.

Сьогодні Олена Корчаковська із Чорнобаївки живе між снами, обмінами і надією. Її син, військовослужбовець 36-ї бригади морської піхоти Олександр Татарінов, зник безвісти 10 квітня 2022 року в Маріуполі, коли українські військові виходили із заводу Ілліча.

Тоді йому було 22. Зараз вже 27.

Олені важко про це розповідати. Але попри біль і невизначеність, які вона переживає п’ятий рік поспіль, жінка готова говорити про сина. Бо впевнена: про зниклих і полонених захисників потрібно кричати, щоб світ знав про російський терор і головне — щоб знайти бодай якусь інформацію, за яку такі матері, як вона, тримаються мов за порятунок.

— Я все одно живу вірою, — твердо каже Олена. — Бо ж не раз траплялося, що незаявлені полонені під час обмінів поверталися додому!

Ми спілкуємося про різні випробування, які траплялися на шляху цієї жінки під час повномасштабної війни. Але як би важко не було, вона говорить як людина, яка навчилася боротися зі страхом і наповнювати серце вірою.

Олександр — спортсмен, футболіст. Змалку займався у Чорнобаївській спортивній школі, а згодом грав уже професійно, за херсонську команду. Мріяв привести у спорт молодшого брата Михайла. Жартував: “Мамо, я буду його наставником. А потім агентом, коли Міша стане великим футболістом.“

Він загалом дуже багато займався молодшим Мішкою, якому на початку великої війни було лише сім років.  Особливо після того, як Олена розійшлася з батьком хлопчика. Для малого Сашко став більше ніж братом.

— Він молодшого брата скеровував, привів до спортивної школи. Постійно займався ним і вірив у нього, — каже жінка, — Саша взагалі у нас такий: вимогливий, до себе, а з рідними турботливий і ніжний. Ніколи від нього не чула поганого слова чи крику, — каже жінка.

У 18 років Олександр пішов на строкову службу. Потрапив у 36-ту бригаду морської піхоти. Зрештою, залишився на контракті. Згодом були постійні ротації: Маріуполь, Миколаїв, знову Маріуполь…

Повномасштабну війну зустрів у Маріуполі.

Олена добре пам’ятає його дзвінок 8 березня 2022 року.

— Він привітав мене і сказав: “Вибач, мамо, що ми їх не вигнали з нашої землі. Не зробили вам, жінкам, такий подарунок…”

Вона говорила з сином ще 7 квітня. 10 квітня отримала смс: “У мене все добре”.

А далі, за свідченнями побратимів, був вихід. Танкова атака. Хаос. Хтось бачив його пораненим. Хтось казав, що Саша побіг туди, де стояли кадирівці. Побратим, який повернувся з полону два роки тому, розповідав:

— Саня — кремінь. Навіть коли поранило, казав: “Та все нормально, царапина”.

Кожне таке слово, кожну згадку чи фото Олена по крупинках збирає п’ятий рік поспіль. За цей час вона навчилася виживати від обміну до обміну. Від дзвінка до дзвінка. Від сну до сну. А сни про Сашка сняться часто. Наче він виходить із заводу Ілліча. Поранений в ногу. Іде з паличкою.

— Я на посту, — каже.

— Саша, давай я буду на посту…

— Ні, мамо. Ми сьогодні будемо виходити.

Інколи їй сниться автобус, яким він повертається додому. Або поле, де син і вона, а між ними — колючий дріт. Саша каже, обіцяючи:

— Мамо, обміни будуть.

— Я знаю, — відповідає вона уві сні.

Олена не раз зверталася до екстрасенсів. Одні запевняють — живий. Інші… Коли чує найгірше, йде у храм. Тепер молилася в католицькому храмі у Німеччині, куди виїхала з молодшим сином під час окупації, і просить у Бога подати знак.

— Господь же один, — тихо каже вона.

Її родина пережила складну втечу з окупації — через Крим, Росію, Білорусь, Литву  і до Польщі.
На початку війни вони не змогли виїхати з Чорнобаївки. Окупанти переслідували родини атовців, а в червні 2022 року Олена з чоловіком поїхали до родичів на лівий берег допомогти зібрати перший урожай картоплі. Семирічного Мішу залишили вдома з хрещеною. Саме тоді росіяни підірвали міст через Дніпро. Повернутися додому вони вже не змогли.

Через Крим, Росію, Білорусь і Литву дісталися до Польщі, а далі Олена таки повернулася в Україну і вивезла Мішу. Та навіть за кордоном усе в її житті крутиться навколо одного — чекання. Мама зниклого безвісти Олександра Татарінова зареєстрована у десятках груп. Та найбільше їй допомагає адміністраторка групи 36-ї бригади морської піхоти Яна. Це через неї жінка має можливість дізнаватися потрібну інформацію і допомагати хлопцям з бригади.

Відтак Олена вже все знає про шахраїв, які виманювали в сім’ї гроші. Про російські дзвінки. Про повідомлення: “Вашого сина будуть страчувати”. Про фейкові фото. Вона навчилася це переживати і йти далі.

— Я п’ятий рік шукаю свою дитину. Я здоров’я поклала. Але рук не опускаю.

І в неї, і в батька Олександра — колишнього чоловіка Юрія — зареєстровані кабінети у Координаційному штабі. Вони здавали ДНК. Пишуть листи, які передають під час обмінів. Пишуть прохання про допомогу у Ватикан, у Туреччину — всюди, де їх можуть почути.

— Юрій і його син Михайло від іншого шлюбу — ще один брат Сашка — нас дуже підтримують, допомагають із пошуками. Я не знаю, що було б зі мною, якби не сини, родичі, друзі… Розумієте, я боюся не побачити свого сина, — тихо каже Олена. — Але поки чекаю — я живу.

А вдома, у Чорнобаївці, на Сашу і на всю родину досі чекає батьківська хата. Пошкоджений після прильотів дах допомогла перекрити сільрада. Протяги гуляють кімнатами і ніби теж виглядають дружню родину та спортивних братів за великим обіднім столом. В Степанівці живе дітусь Міша і бабуся Ніна. Вони не виїжджають, бо кажуть: “Дочекаємося Сашка вдома”.

І десь у телефоні Олена досі пильно береже останнє відео з Маріуполя. Там усміхається її син — перед самим виходом і зникненням…

Ірина Квітка