
Подарована краса
Мені часто згадується наш земляк, колишній фронтовик, професійний військовий, двічі орденоносець Михайло Митрофанович Білий (1920-2009), людина, закохана у рідне село та живопис. У 1988 році, завдяки його ініціативі, у Станіславському будинку культури було відкрито картинну галерею. 51 полотно подарував тоді землякам на добрий спомин художник-аматор.
Найбільше з-поміж робіт М.М. Білого було пейзажів. У першу чергу відвідувачів привабило втілення на полотнах рідних обрисів берегів, лиману, скель, рибальських човнів, сільських будівель. Усе це було написано з особливою любов’ю, адже спомини про рідний край живили душу Михайла Митрофановича все життя. Щороку приїжджав сюди до родичів, багато мандрував рідними місцями, малював, фарби залишав до свого наступного приїзду…
Особливо мене приваблюють на його полотнах той «настрій», колорит і світлові гами, що так притаманні нашому рідному селу: первозданна лінія лиманного берега, лиманні плеса з човнами, вечірні та ранкові мотиви… Автор виконав чимало пейзажів й інших куточків України, де бував у відрядженнях, під час лікування.
Однак економічні труднощі призвели до руйнування народного господарства, тож на утримання культосвітніх закладів вже не вистачало коштів. Тоді ж картини Михайла Митрофановича передали його рідній сестрі Ользі Митрофанівні Супруненко, а вона розподілила їх по сільських установах (у лікарню, сільраду тощо), частина зберігається у домашніх колекціях.
Одне з «берегових» полотен М.М. Білого радує погляди і членів нашої родини: свого часу художник подарував картину нашій мамі.
Запитую Ольгу Митрофанівну Супруненко, хто ж вплинув на брата у дитинстві, підштовхнув до малювання?
“Любов до краси жила в душі Михайла змалечку. Ніхто на нього не впливав. У вільний від школи і домашньої роботи час він без кінця щось малював, всі стіни нашої хати були завішані його малюнками… Лиман, берег, квіти – малював усе… Та і як можна не малювати? У Станіславі стільки красивого…”
До Другої світової війни Михайло Білий працював у місцевому колгоспі, у 1940 році пішов служити до армії, а коли нависла загроза над нашою Батьківщиною, став на її захист. Пройшов усю війну.
Незвичайним епізодом у військовій біографії земляка стала його участь у бойовому забезпеченні історичної Потсдамської конференції (17 липня – 2 серпня 1945 року) керівників трьох союзних держав-переможниць у Другій світовій війні – СРСР, США, Великої Британії в місті Потсдам, у палаці Цецилієнхоф.
Про ті незабутні події полковник Білий, що мешкав у Львові, розповідав кореспондентові місцевої газети «Високий замок» Зоряні Франко під час святкування дня частини у Галицькому з’єднанні внутрішніх військ.
У 1945-му він був молодшим лейтенантом, командиром взводу.
“Наш 13-й окремий батальйон з охорони залізничних шляхів ще перед початком конференції кинули на Берлін. Через місто ми пробиралися вночі, було дуже складно рухатися, адже всі вулиці завалені цеглою. Але знайшовся один німець, який провів наше з’єднання з вокзалу, через Берлін, у Потсдам.
Нас поселили у містечку танкової дивізії «СС». Побули там два дні і нас перевели у містечко Бабельсберг, розмістили на кіностудії. Наша частина взяла під охорону усі ділянки доріг і мостів, охопила ланцюгом палац кронпринца, де відбувалась конференція глав урядів.
Палац нічого особливого собою не представляв, але добре зберігся, був надзвичайно затишний. Ми готувалися дуже ретельно, адже треба було перевірити усю трасу, забезпечувати належний рух колон…
Сталін проживав на окремому острівці, куди навели понтонний міст, що охоронявся двома підрозділами. Ми були у Бабельсберзі, а делегації американців та англійців – в інших місцях…
Тоді наші полки провели колосальну роботу. Треба було «розшити» колію, бо наша не підходила до європейської – на 14 см ширша… Зброї не застосували жодного разу – не було потреби. Зате охорони було дуже багато – охороняли по всій трасі, коли мав Сталін приїхати. Це ж тисячі кілометрів…»
Як розповідав наш земляк, йому випала честь побувати і на банкеті, присвяченому закінченню конференції: усім підрозділам, що охороняли лідерів трьох держав, було влаштовано урочистий прийом.
Після повернення до Москви Михайло Білий дізнався, що нагороджений орденом Червоної Зірки.
Лише коли вийшов на пенсію, «з головою» поринув у живопис, зайнявся улюбленою справою, яку доводилось весь час відкладати…
Відомо, що живопис і фотомистецтво певною мірою жанри споріднені. Світлина може стати, наприклад, поштовхом і «підказкою» художникові при розробці малярської теми.
І навпаки. Знаю, що багата пейзажна станіславська фактура у різні часи однаково притягувала людей і з об’єктивом, і з пензлем: береги, скелі, лиманний виднокрай, вітрильні човни, рибальські сіті, пташиний і рослинний світ, «шуховські» маяки…
Особливою вражаючою притягальністю для селян і гостей села відзначалася велична архітектура одного зі станіславських храмів, що проіснував від початку минулого століття до 1980-х років – Свято-Покровського.
Але ж у Станіславі у давні часи діяв й інший, головний сільський храм – Миколаївський.
«Розчинилась» у Станіславі картинна галерея Михайла Митрофановича Білого. Але ж вона живе, нехай і в розібраному вигляді, радує земляків, нагадуючи нам про людину, яка любила рідне село та його людей і подарувала йому сфокусовану красу, яку носила в собі все життя.
Олександр Голобородько
«Придніпровська зірка» № 23 від 9.06.2017 року