Пів століття з людьми: історія фельдшерки з Улянівки Надії Ляшенко

У кожному селі є люди, без яких важко уявити його історію. Для Улянівки такою людиною стала Надія Платонівна Ляшенко. Завідувачка сільського ФАПу, а згодом фельдшерка у Дар’ївському відділенні екстренної невідкладної медичної допомоги – ця тендітна жінка майже пів століття лікувала, підтримувала, рятувала й просто слухала своїх земляків.

Не дивно, що Платонівну знають не лише у Улянівці а й у багатьох населенних пунктах Херсонщини. А ось журналістам “Білозерка.інфо” випала нагода вперше поспілкуватися з невтомною трудівницею та мудрою жінкою.

“Не та нині Улянівка, — зі світлим сумом починає розмову Надія Платонівна. — От раніше бувало: вийдеш за поріг, а дорогою постійно поспішають люди. Рух, робота, життя… А зараз пусто. Рідко хто повз хату пройде. Багато з дітками виїхали, натомість приїхали переселенці з прибережних сіл. Але й вони тут не надто обживаються, бо кожен хоче повернутися додому”.

Сама Надія теж не уродженка Улянівки. У далекому 1966 році двадцятирічна дівчина приїхала на Херсонщину разом із батьками. До того родина мешкала в Томській області, у Сибіру. Коли мати занедужала на астму, вирішили переїхати в Україну: лікарі наполягали на сухішому кліматі.

Молода Надія вже мала фельдшерську освіту й трохи досвіду роботи на швидкій. У новому селі вона без вагань пішла до місцевого ФАПу. Пафосна назва — фельдшерсько-акушерський пункт — тоді означала звичайну сільську хатину: кімната для прийому пацієнтів і ще одна – крихітна кімнатка з ліжком, столом і шафою, де жила сама завідувачка ФАПу.

“Там я і приймала, і чергувала, і, власне, мешкала, — усміхається колишня медикиня. — Люди були різні — з діагнозами, болями, характерами — але всі вони стали наче свої. І мене в селі прийняли добре. Я відчула: ось воно, моє місце”.

Через два роки в Улянівці звели новий ФАП — із двома кімнатами й верандою. Роботи побільшало: обходи, ін’єкції, нагляд за дітьми та немовлятами. У селі тоді мешкало близько шістсот людей, і Надія Платонівна знала кожного по імені.

“Тоді все в медицині було по-іншому. Якби мені хтось сказав, що лікарі колись ставитимуть діагнози по очах — по відео чи телефону, я б не повірила. Навіть коли рідні хворого приходили розповідати про симптоми, завжди казала: “Мені треба побачити пацієнта й зробити огляд”. Тому й знала всіх — ходила до кожного додому. Ще й тепер буває: лягаю спати й згадую ті двори, двори… У кожен заходила. Але багатьох людей уже немає…”

За п’ятдесят років у медицині Надія Платонівна бачила і радощі, і біль. Досі пам’ятає, як приймала пологи у сільській хаті, як рятувала жінку, що втрачала кров, як штовхала з водієм машину, аби встигнути довезти хворого до Херсона. І той випадок, коли врятувати не вдалося, не стирається з пам’яті:

“Жінка похилого віку… Я все робила за настановами лікаря, але серце її не витримало. Мені тоді ще не було й тридцяти, я два дні не могла заспокоїтись. Та люди, нові виклики повертали до професії й до життя”.

В Улянівці Надія Платонівна знайшла не лише роботу, а й долю. Вийшла заміж за місцевого тракториста Миколу Ісаковича, разом вони виростили двох синів. На жаль, один загинув через нещасний випадок, а інший на початку великої війни з родиною змушений був виїхати на захід України.

Попри втрати й хвилювання, Платонівна завжди трималася. Йшла до людей, слухала їх, підтримувала. Переконана: іноді добре слово лікує краще, ніж ліки.

“Розумієте, завідувачка сільського ФАПу — це ж перша помічниця у будь-якій ситуації. Навіть коли треба було викликати швидку, одразу бігли до мене — щоб я прийняла рішення”.

Після роботи в медпункті Улянівки вона ще 11 років пропрацювала у відділенні невідкладної допомоги в Дар’ївці, яке обслуговувало всі прибережні села колишнього Білозерського району. У 2011 році вийшла на заслужений відпочинок.

Та й після пенсії сельчани Платонівну не відпускали: продовжували звертатися по допомогу, вважаючи її своїм лікарем. І вона не відмовляла.

…А потім прийшла війна. Люди виїхали, подвір’я спорожніли. Але вони з чоловіком залишилися.

“Страху перед росіянами не мала. Пенсії від них не брала”, — говорить твердо.

Коли почалася окупація, орки заїхали в Улянівку.

“Їздили, перевіряли хати, ходили з автоматами, нишпорили по льохах і горищах, — згадує Надія Платонівна. — Кажу їм: “Що це ви тут робите, хлопці?” А вони: “Ми вас освобождаєм”. Я й відказую: “Та ми й так вільні. І живемо добре”. Питаю: “А звідки ж ви будете?” Один каже — з Уралу, інший — із Сибіру. І тоді в серці щось неприємно защеміло… Ні, не признало воно земляка. Бо я давно вважаю себе українкою, а він — ворог”.

Разом із чоловіком і сестрою вони пережили окупацію й зустріли наших захисників.

Та спокою селам правобережної Херсонщини шукати годі.

“Слава Богу, у нас не надто гучно, — каже Платонівна. — Хоч усе чуємо й бачимо… Але мусимо триматися. Ми вже не молоді, головне — дах над головою є, і то добре”.

Іноді, зізнається, прилітає й сюди.

“Через дві хати  снаряд у паркан влучив. Якось бомба впала біля кладовища. У хаті сестри, що живе недалеко, вилетіли вікна. Але ми дякуємо Богові: це ніщо в порівнянні з тим, що робиться в Микільському, Токарівці, Інгульці. Там постійно вибухи, дим стоїть стовпом — через річку все видно”.

Сьогодні Надії Платонівні — 81 рік. Вона все така ж: пряма, відкрита, уважна до людей. Знаходить сили доглядати чоловіка, з яким прожили 58 років у парі, опікується сестрою — обидвоє вони після інсульту. А ще порається по господу, садить квіти і співає в церковному хорі. У Надії Платонівни дуже гарний звучний голос, з яким летить до Бога її щира пісня-молитва.

Церква стала для жінки порятунком: до храму Успіння Пресвятої Богородиці, що за два кілометри — у сусідній Федорівці — допомагають доїхати сусіди або дістається автобусом. Назад повертається зі священником, який їде до Херсона.

“Церква — моя віддушина! Помолишся — і на серці легше”.

Вона говорить, що має чимало хвороб. Але лікує себе й рідних сама — досвід не забувається. Та й сусіди досі приходять за порадою.

“Якщо можу щось зробити для людей — то роблю. Так мене життя навчило”, — каже Надія Платонівна.

А молодим медикам вона радить від душі:

“Треба любити свою роботу й віддавати серце людям. Без цього медицина — ніщо, навіть якщо ти гарний фахівець і експерт”.

Ці слова з вуст Платонівни звучать просто й по-справжньому. Як формула життя.

І коли запитуєш, що для неї дім, Надія Ляшенко відповідає без роздумів:

“О, це моя фортеця! Й не лише хата, подвір’я, село… Дім — це Україна. Тут я була щаслива, тут працювала і тут хочу доживати свої роки”.

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.