Під одним дахом. Як модульне містечко на Херсонщині стало тимчасовим домом для людей, які втратили все

За дверима кожної кімнати — інша історія. В одній живе чоловік, який чекає дня, коли зможе повернутися в український Крим. У сусідній — 86-річна жінка, чий будинок у Херсоні зруйнувала російська армія. Далі — багатодітна родина, яка вночі тікала від дронів із Широкої Балки, залишивши позаду спалений ворогом дім.

За інших обставин багато з них навряд чи колись познайомилися б.  Але війна зібрала їх під одним дахом.

Сьогодні поруч живуть пенсіонери, багатодітні родини, ветерани, люди з інвалідністю, мешканці прифронтових та окупованих сіл. Кожен із них пережив свою втрату. Та всіх об’єднало модульне містечко — місце, яке стало тимчасовим прихистком для тих, хто все ще чекає на повернення додому.

Нині в модульному містечку, побудованому в межах проєкту, ініційованого Херсонською обласною військовою адміністрацією за підтримки місцевого бюджету, проживають понад 180 людей, серед яких 37 дітей.

Тут облаштовані кімнати для двох-чотирьох людей, кухня з усією необхідною технікою, душові, пральні, працює безплатний інтернет. Мешканці самі готують їжу, прибирають спільні приміщення, а волонтери допомагають продуктами, одягом, засобами гігієни й організовують заняття та дозвілля для дітей.

Формально проживання тут розраховане на три місяці. Та якщо людині нікуди повертатися, договір продовжують. Саме тому для когось це місце стало прихистком на кілька місяців, а для когось — уже майже на два роки.

 “Я чекаю деокупації Криму”

Одним із тих, хто сьогодні мешкає у модульному містечку та допомагає тут з адміністративними та юридичними питаннями, є Микола Гармаш. Остобиста історія 70-літнього чоловіка вражає.

Микола — переселенець із Криму. Після окупації півострова, у 2014 році він виїхав до Києва, де працював на Першому київському машинобудівному заводі. Але 24 лютого 2022 року звичне життя знову обірвалося.

У перший день повномасштабного вторгнення Микола пішов до військкомату.

— Мене не взяли через вік. Але сидіти склавши руки я не міг. Ми з друзями створили добровольче формування і поїхали на південь, у Чорнобаївку. Спочатку нас було двадцять, потім долучилися інші. Загалом сформували близько двохсот добровольців. Ми виконували завдання у складі 124-ї бригади як ДФТГ “Феміда”, — розповідає чоловік.

У 2024 році добровольчі формування територіальних громад розформували. Більшість побратимів Миколи продовжили службу вже у лавах Збройних сил України.

— Я знову хотів служити. І знову отримав відмову. Тоді вирішив не втрачати час: закінчив Вищу онлайн-школу управління за програмою Кабінету Міністрів для роботи на деокупованих територіях. Отримав сертифікат і тепер чекаю. Я повернуся в український Крим. Там у мене ще дуже багато роботи! – упевнено каже чоловік.

До модульного містечка Микола переїхав після того, як власники будинку, який він винаймав, вирішили його продати.

— Звернувся до місцевої адміністрації. Комендант містечка Сергій — колишній боєць нашого добровольчого формування. Вийшло так, що свої допомогли своїм.

Тепер чоловік не лише живе тут, а й очолює комітет модульного містечка. Допомагає вирішувати адміністративні й юридичні питання, стежить за дотриманням правил та представляє інтереси мешканців.

— Як на воєнний час, тут дуже хороші умови. Люди, які втратили дім, мають дах над головою, не платять за комунальні послуги, отримують гуманітарну допомогу. Я вважаю, що це великий подарунок для тих, хто опинився у біді.

Для кожного нового мешканця діють однакові правила.

— Людина укладає договір із адміністрацією. У ньому все просто: берегти майно, дотримуватися порядку, не вживати алкоголь і наркотики.

За словами Миколи, більшість мешканців містечка — це люди з прифронтових або окупованих населених пунктів, постраждалі від підриву Каховської ГЕС, пенсіонери та родини, які втратили житло через російську агресію.

Для людей, які постраждали від агресії росії, тут намагаються створити не просто місце для ночівлі, а простір, у якому можна жити.

— У нас є спільна кухня, холодильники, плити, духовки, пральні, сушильні машини. Люди чергують, прибирають місця загального користування. До дітей регулярно приїжджають волонтери, проводять ігри та майстер-класи. З людьми похилого віку працюють соціальні працівники. Двічі на тиждень курсує соціальний автобус до Миколаєва.

Втім, чоловік не приховує: під одним дахом живуть люди різного віку, з різними характерами та непростими долями.

— Побутові конфлікти іноді трапляються. Це нормально. Тут усі по-своєму поранені війною. Але ми намагаємося домовлятися і знаходити спільну мову.

Він каже, що суттєву підтримку тут відчувають від Чорнобаївської громади. Допомагають і місцеві жителі. Якогось негативного ставлення до ВПО немає, навпаки, приносять продуктами, спілкуються.

Попри те, що містечко створювали як тимчасове житло, його продовжують розвивати.

— Ми працюємо з норвезькими партнерами над новим проєктом. Плануємо облаштувати навіси від сонця, додаткові господарські приміщення. Є навіть ідея побудувати невелику капличку. Ми вже довели, що відповідально ставимося до благодійної допомоги, тому сподіваємося, що проєкт вдасться реалізувати.

Сам Микола живе тут із листопада 2024 року. Але цей прихисток не є для нього кінцевою точкою.

— Я залишуся тут до деокупації Криму. А потім повернуся додому. Іншого плану в мене немає.

“Дому вже немає, а додому хочеться”

В одній із кімнат модульного містечка живе 86-річна Валентина Павлівна. Майже все життя вона мешкала в Херсоні, у районі Гідропарку. Там народилася, виросла, створила сім’ю, виховала дітей і зустріла старість. Каже, ніколи не думала, що на дев’ятому десятку років доведеться залишитися без нічого.

Після звільнення Херсона жінка вірила, що найстрашніше позаду. Але за півтора місяця росіяни обстрілом з лівобережжя знищили її будинок.

— Херсон звільнили 11 листопада, а 24 грудня у мене не стало дому. Будинок розбомбили. Спочатку десять місяців жила в готелі, але там потрібно було і платити, і працювати. А я після інфаркту вже не могла. Потім винаймала житло в приватному секторі. Майже вся пенсія йшла на оренду і комунальні послуги, на ліки грошей майже не залишалося. Тоді почала шукати інший вихід, — розповідає Валентина Павлівна.

Про модульне містечко вона дізналася через службу евакуації.

— Мене запитали: я їхати за межі області чи залишитися ближче до дому. Я, звісно, обрала друге. Волонтери привезли мене сюди 28 січня цього року. І знаєте… я тут як у раю.

Жінка усміхається і одразу додає, що це не перебільшення.

— Мені є з чим порівнювати. У будинку, який я винаймала, взимку не було ні опалення, ні води, ні нормальної каналізації. А тут тепло, душ у будь-який час, кухня, можна приготувати їжу. Є гуманітарна допомога, соціальний працівник. Що ще треба людині?

У Херсоні залишається донька Валентини Павлівни. Вона волонтерить і живе в одному з найнебезпечніших районів міста, де обстріли не припиняються. Син, в якого важка інвалідність, нині перебуває в Португалії.

— У доньки немає свого дому, вона винаймає маленький будинок. Поїхати до неї не можу — туди не їздить транспорт, навіть швидка не може дістатися. Син теж залишився без житла, – каже жінка.

Тож навіть у безпеці думки про майбутнє не дають їй спокою.

— Мені нікуди йти. Навіть якщо війна закінчиться, у мене немає будинку… Я не знаю, що буде далі.

Найважче для неї — згадувати місце, де минуло все життя.

— Я народилася в тому домі й прожила там 82 роки. У мене був будиночок, подвір’я, город — шість соток. Дуже хочу хоча б одним оком побачити, що там залишилося. Дому вже немає… а додому все одно хочеться, – з болем говорить Валентина Павлівна.

“Якби не війна, ми всі були б у своїх домівках”

Із самого ранку біля одного з модулів не стихає дитячий сміх. Хтось катається на велосипеді, хтось біжить на дитячий майданчик, а найменші не відходять від мам. Тут живе велика родина 30-річної Олени, яка понад рік тому евакуювалася із Широкої Балки.

Покидати рідне село вони не хотіли до останнього.

— Я народилася в Широкій Балці й усе життя там прожила. Ми трималися до кінця. Ховалися в підвалі, сподівалися, що стане тихіше. Але ставало тільки страшніше.

Коли над селом майже безперервно почали літати російські дрони, родина зрозуміла: залишатися вдома більше не можна.

— Волонтери “Джему” вивозили нас уночі. Вдень дрони літали роями, тому їхати було надто небезпечно і дуже страшно… – зізнається жінка.

Того дня евакуювалися одразу дев’ятеро членів родини: мама, сестра, чоловік, діти та інші рідні. Уже в модульному містечку сім’я стала ще більшою.

— Зараз нас уже десятеро. Тут народилася наша донечка. Їй чотири місяці. Вона стала шостою дитиною в нашій родині, — усміхається Олена.

Їхнього будинку в Широкій Балці більше немає.

— Наш дім зруйнований, він згорів. Повертатися поки просто нікуди.

Після евакуації волонтери одразу привезли родину до модульного містечка.

— Нас дуже добре прийняли. Одразу виділили дві кімнати. Уже наступного дня почали знайомитися з сусідами, облаштовуватися. І ось так живемо уже більше року.

Чоловік Олени спочатку не мав роботи. Згодом йому запропонували працювати просто в модульному містечку — тепер він черговий.

Старший син продовжує навчатися онлайн у своїй школі.

— Йому вісім років. Він не хоче переходити до іншої школи. Каже, що чекатиме повернення додому, до своїх однокласників і вчительки.

Для дітей у містечку регулярно проводять майстер-класи, приїжджають аніматори, волонтери організовують свята та привозять гуманітарну допомогу.

Та попри відносний спокій думками родина щодня повертається до Широкої Балки.

— Якби сьогодні сказали, що війна закінчилася, ми б одразу поїхали додому! – говорить Олена.

Життя в містечку влаштоване так, щоб кожен долучався до спільних справ.

— У нас є графік чергувань. Одні кімнати прибирають, інші миють кухню чи місця загального користування. Усе робимо самі. Як поприбираємо, так і живемо.

Іноді, зізнається Олена, доводиться чути й образливі слова.

— Буває, на ринку скажуть: “Вам і так усе дають, чого ви ще сюди приходите?” Але є набагато більше людей, які підтримують і допомагають. Та якби не війна, ми всі були б у своїх домівках! – розповідає багатодітна мама.

І попри все, про майбутнє вона говорить не вагаючись.

— Я мрію тільки про одне — повернутися додому. Відбудувати будинок, знову посадити квіти біля двору й жити на своїй землі. Що там б не було — нам потрібно додому!

Вимушені сусіди… Люди з Херсона, Широкої Балки, Білозерки, Кізомиса, Томиної Балки та інших населених пунктів, яких війна розкидала по різних дорогах, тепер живуть поруч. Вони ділять одну кухню, разом прибирають спільні приміщення, зустрічають гуманітарну допомогу, підтримують одне одного і святкують дні народження рідних. У кожного своя історія. Своя дата, після якої життя розділилося на “до” і “після”. Але всіх їх об’єднує велика мрія — щоб одного дня більше не називатися внутрішньо переміщеними особами, а просто повернутися додому.

Потрапити до модульного містечка можна після звернення до Чорнобаївської військової адміністрації та проходження необхідних процедур. Також евакуйованих людей скеровують через гарячу лінію Херсонської ОВА або телеграм-бот, після чого волонтери організовують евакуацію та поселення.

Матеріал підготовлено в межах проєкту “Відкрита відбудова Херсонщини: від діалогу до дій” у рамках проєкту “Імпульс”, що реалізується Міжнародним фондом “Відродження” та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу є відповідальністю редакції та не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”, Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії чи Уряду Швеції.

Ірина Квітка