Перший день війни: про те, що не забувається     

0
165

Два роки тому нам було важко повірити у те, що почалася війна… Спогадами про той страшний день поділилися активні читачки Білозерка.Інфо:

– Сьогодні всі говорять про другу річницю війни, але для мене війна Росії з Україною почалася ще 20 лютого 2014 року. Я знала, що окупанти на цьому не зупиняться… Особливо тривожно стало, коли за тиждень до 24 лютого 2022 року мені написали далекі родичі з Австралії, просили усе кидати та їхати до них. Наша родина подякувала за турботу, але ця поїздка нам здавалася нереальною.

Коли загарбники сунули на Херсонщину, я прийняла для себе рішення залишитися вдома. Без свого авто вивезти родину та прилаштувати двох собак і дев’ять котів було нереально.  На евакуацію особливо не сподівалася, адже було ясно, що влада нічого не зробила для цього (що потім і підтвердилося).

За день до вторгнення у нас на роботі був тренінг, на якому вчили правилам виживання під час надзвичайних ситуацій. Я дуже вдячна колишньому військовому та рятувальнику Сергію за настанови. Головне, що він сказав: ваше завдання – вижити. Прийшла додому, зібрала тривожну валізку…

А вранці 24-го прокинулася, зібралася йти на роботу. О 6.30 до мене у всіх соцмережах волало: “Війна, війна, війна!”. А в нас вдома ні готівки, ні продуктів про запас. Ми з мамою пішли до банкоматів, але вони вже не працювали. Годину стояли в черзі біля АТБ, набрали всього, скільки могли донести. Потім я пішла до аптеки. Повз бігли люди – це Кіндійка і Антонівка рятувалися від бойових дій біля Антонівського мосту.

Вдень ми почули вибухи і побачили стовп чорного диму над мостом. Сиділи вдома, відчуття були змішані: невизначеності, повної безвиході, страху за родину, люті до ворогів… Ніколи не забуду цей день, бо ми всі сиділи у коридорі будинку і рахували “прильоти” чогось дуже важкого по Антонівському мосту. Потім були “гради”, а ввечері – літаки, які бомбили міст. Вранці 25-го ми відчули страшний запах гарі та мертвих тіл…

Вразило, що у перші дні війни переважна більшість херсонців допомагали одне одному, це надихало не падати духом. А також тверда віра у те, що ми дочекаємося визволення, що ЗСУ виженуть російських окупантів! А Херсон завжди був, є і буде українським!

Олена, Херсон.

***

– Від моїх колег можна очікувати будь-що, так само, як і від мене самої. Така у нас життєва конституція. Тому дзвінок, який пролунав на початку п’ятої ранку 24 лютого, мене не надто збентежив. Розбудив, звичайно, на якусь мить викликавши легке невдоволення, але не розлютив, бо те, що пролунало в телефоні, випрямило мою спину і зробило вищою на цілу голову…

–  Ви що, спите, ви що, нічого не чуєте? Біжіть до воріт, подивіться! Війна почалася!!! – Оксана кричала, неначе в мікрофон на сцені, я просто оціпеніла….

Через декілька хвилин вийшла на вулицю, схопивши на ходу халат, але тільки-но завернула  на доріжку до воріт, закам’яніла, як пам’ятник: за річкою справді почалася війна. Маленькими кроками дочвалала до хвіртки, неначе людина, яка втекла з нейрохірургії – відчуття страху зникли, навіть не з’явившись, але тіло було невагомим. Про те, що жива, давав знати пульс у лівій скроні. Свідомість повернула безкрайня зграя птахів, яка летіла прямо на мене і відчайдушно, не по-пташиному, кричала голосніше, ніж вибухи за річкою. Небо було яскраво червоне, ніби залите кров’ю, здавалося, що пташок наздоганяв маніяк, перерізав їм горло і викидав, куди бачив, щоб зловити чергову жертву… Вони летіли низько, бо злітати вгору було неможливо – ворожа орда засклила наше небо кривавою війною, плануючи знищити мою рідну Україну.

У стані невагомості, не даючи собі відпочинку, зібрала все необхідне на перший час і обладнала підвал на подвір’ї, сподіваючись, що він врятує моє життя… Рятував, ховав, ставав прихистком, коли було гучно, але недовго. Коли свідомість дістало усвідомлення того, що відбулося, за спиною пронеслася льодяна холоднеча, але я була готовою до неї давно і твердо знала, що якими б методами не намагався ворог знищити нашу країну, йому це ніколи не вдасться, бо ми, українці, сильні і незламні, волелюбні люди, яких у кайдани вже не зажене ніхто. З першої хвилини вторгнення, до цього часу впевнена у нашій Перемозі, в наших Збройних силах, бо з нами правда і Бог!

Світло – на нашому боці!

Олена, Білозерка.

***

– Почувши вибух крізь сон, мене зразу охопила тривога. Останнім часом багато говорили про війну, але не вірилось. Тому занурилась у ковдру і намагалась заснути.

Про те, що почалась війна повідомив чоловік, завчасно повернувшись з нічної зміни. Він стояв у величезній черзі, щоб заправити пальним автомобіль і бачив ракети, які впали на аеродромі у Чорнобаївці. Ці страшні вибухи ми всі й почули.

Я не могла зібрати себе до купи. Розгублено снувала кімнатами, не розуміючи, що треба робити. Хотіла скласти тривожну валізу, але не змогла зосередитися. Ось чому з усіх екранів кричали “Зберіть тривожну валізу!”, а я проігнорувала це попередження…

Чоловік сказав, щоб я пішла в аптеку. І це було правильним рішенням, я ледь встигла дещо з потрібних ліків купити. Полиці в аптеці були вже майже порожніми.

Пізніше я все ж впоралась зі збиранням тривожної валізи, так насправді і не повіривши у повномасштабне вторгнення. Я була впевнена, що через декілька днів все це закінчиться.

Ліна, Білозерка.

***

– Ще у листопаді, коли я була у відпустці, прибирала вдома, слухаючи новини. Тоді почула, що Америка нас попереджає про наступ Росії. Проте, мені на той момент у це не вірилось. Десь на початку лютого ми розмовляли з сім’єю з приводу війни, проговорили собі, що раптом буде щось подібне, їхатимемо на Хмельниччину до рідні. Дітям пояснювала, в разі війни можливо не буде зв’язку, говорила ховатися у підвалі.

Потім вирішила перевести невеликі заощадження сина у валюту. На той час курс вже стрибав. Десь за тиждень до вторгнення на роботі такі розмови велися, що люди вже повивозили свої сім’ї. Вирішила поміняти ще й частину грошей, які відкладала на поїздку до Франції. Це була моя мрія… Коли я пішла до обмінника, на ньому вже навіть вивіски не було… Мене це дуже налякало. У голові промайнула думка, що мабуть таки щось буде. Проте гроші я так і не обміняла…

24 лютого – день народження у моєї мами. Напередодні ми із друзями відпочивали у бані. Об 11 вечора нам зателефонували знайомі правоохоронці і сказали, що їм повидавали документи на руки і дуже ймовірно, що вже завтра може початися війна. Вся наша компанія була в шоці.

Приїхавши додому, я взялася за випікання торту на мамин день народження.  Вранці я не чула жодних вибухів, лише після дзвінка рідних зрозуміла страшну реальність…

Потім побачила з вікна свого будинку клубок диму в районі у Чорнобаївки. Мені було дуже важко емоційно, нічого не могла з собою вдіяти…

День народження мами ми “святкували” зі сльозами на очах, було дуже страшно. Впевненість на той час давав лише міцний будинок, в якому ми сподівалися врятуватися від війни…

Анна, Дніпровське.

– Перший день війни мабуть ніхто не забуде… Я прокинулась близько четвертої ранку від незрозумілого шуму, як тоді мені здалось. Спросоння, звісно нічого не зрозумівши, я чомусь подумала що, певно хтось на вулиці кидає пітарди. Та вже через декілька хвилин звуки повторились і тоді до мене дійшло, що це вибухи. Потім подзвонила сусідка і схвильованим голосом сказала: почалась війна, вставай! Ти що не чуєш і спиш?!

Мене відразу охопив страх. Вибухи не припинялися, я вирішила вийти в коридор, можливо там щось побачу. Тільки-но я підійшла до дверей, як вони від гучного вибуху самі відчинились і зачинились, вікна дрижали, підлога ворушилась під ногами… Цікавість перемогла страх і я вийшла на вулицю подивитись, що діється. Там я побачила стовпи темного диму зі сторони Херсона, сусіди, що теж вийшли на подвір’я, сказали, що то мабуть палає Чорнобаївка. Так і було. Мною почала керувати паніка. Я дзвонила всім рідним та друзям і казати, що почалась війна… Всі в шоці… В голові лише одне питання – що робити? В цей день я повинна була вийти на роботу, але моя керівниця сказала сидіти вдома, бо не зрозуміло, що буде далі.. Я сиділа цілий день то в обнімку з бабусею, то на вулиці біля собаки, яка теж трусилась від вибухів.. Ці емоції неможливо передати словами.. Навіть зараз, через два роки повномасштабної війни, згадуючи цей, день мурашки йдуть по шкірі.. Тоді вибухи здавались нереально страшними, я думала, що вони зовсім близько і за хвилину пролунають в Білозерці… Як же я тоді помилялася… Проте на той час, мені здавалось, що це кінець світу…

Аліна, Білозерка.

Фото – itvua.tv

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь