Отець Ігор Новосільський: “На все воля Божа. Смерті я вже точно не боюся”

У житті отця Ігоря Новосільського є одна ніч, яку він пам’ятає до найменших дрібниць: морозне повітря, чорна вода Дніпра, темрява плавнів та дванадцять озброєних військових ЗСУ, які дивляться на нього з надією на порятунок.

І коротка думка: “Якщо сьогодні мене не стане, ніхто навіть не знатиме, як і коли”.

Та ця історія почалася значно раніше. І вона — про вибір, який коштував священнику полону й тортур у російських катівнях.

Тридцять років служіння на Херсонщині

Отець Ігор Новосільський — настоятель храму святої княгині Ольги в селі Токарівка Дар’ївської громади на Херсонщині.

Родом він із Тернопільщини. Священником став не одразу. Каже, що в його родині ніхто не служив у церкві, тож і думки про духовний шлях довгий час не було. Те рішення прийшло несподівано — під час служби в радянській армії.

Після демобілізації вступив до Одеської духовної семінарії. У 1995 році отримав призначення на служіння, а вже наступного року приїхав у Токарівку.

— У селі тоді взагалі не було храму, — згадує він.

Будівництво церкви розпочалося того ж року. Поки тривали роботи, богослужіння, з дозволу тодішнього голови сільради, проводили в актовій залі сільської ради. У 2001 році храм відкрили. Його збудувала відома на Херсонщині родина Довганів— вихідці з Токарівки.

Тридцять років життя отця Ігоря минули на Херсонщині. У Токарівку він приїхав разом із дружиною Марією, тут збудував дім, тут народилися й виросли їхні донечки, тут з’явилися справжні друзі та згуртувалася церковна громада.

Та ще задовго до великої війни священник відчував внутрішній неспокій.

— Не раз ловив себе на думці, що церква має бути українською, а не московського підпорядкування, — каже він.

Але перевести цілий прихід було непросто. Сам він міг піти будь-коли, та за ним стояли люди.

У 2014 році отець Ігор зробив перший крок — почав служити українською мовою. І навіть попередив владику, що більше не поминатиме патріарха Кирила.

— Коли ця наволоч прийшла на нашу землю, я остаточно зрозумів: залишуся канонічним священиком, але в московський патріархат уже ніколи не повернуся.

Ніч у плавнях

Перші дні повномасштабної війни були схожі на тривожне очікування. Вибухи, страх і порожні полиці в магазинах.

— За кілька днів закінчилися хліб і борошно, — згадує отець Ігор.

А на третій день у Токарівку зайшли російські окупанти. Люди почали виїжджати. Та родина священника залишилася в селі. До них приїхала донька з Херсона, разом із нею — сини знайомих: священника та фермера з лівого берега. Так і жили разом перші місяці.

Це трапилося на другий день війни. У отця Ігоря задзвонив телефон. Невідомий номер.

— Это Токаревка?

— Кажу: так, Токарівка.

— А русские в селе есть?

Священник насторожився. Почувши російську мову, подумав, що це можуть бути диверсанти. Але в слухавці пролунало інше. Чоловік представився командиром і розповів, що з ним ще одинадцять бійців. Вони опинилися в оточенні й шукають шлях на Миколаїв.

— Вы нам поможете? Мы в Козачьих Лагерях, и готовы вам всё отдать, лишь бы выбраться!

Отець Ігор відповів коротко:

— Якщо ви дійсно українці — мені нічого не треба. Допоможу.

Вони домовилися зустрітися у плавнях на березі Дніпра. Священник зізнається: на душі тоді було моторошно.  Але знав: якщо не піде на зустріч, не пробачить собі цього ніколи. Він навіть підготував запасний варіант — човни, на випадок, якщо бійці не зможуть переплисти річку. Про дзвінок і свій план отець Ігор нікому не розповів. Лише в останню мить повідомив дружину.

— Я подумав: якщо загину, вона навіть не знатиме, як і коли.

Марія відповіла одразу:

— Я самого тебе нікуди не відпущу.

— Але я навіть не знаю, хто вони. Нас можуть убити. Обох.

— Так і буде, — впевнено відповіла жінка.

До плавнів вирушили, коли стемніло. З собою взяли ще одного односельця — друга, якому довіряли. Зустріч була напруженою.

— Ми стали один від одного метрів за сто. Командир підійшов, витяг обойму з пістолета і поклав зброю на землю.

Священник попросив назвати ім’я, прізвище, посаду і номер частини. Потім зателефонував доньці — вона одразу перевірила інформацію в інтернеті. Усе співпало.

— Де інші хлопці? — запитав він.

Командир кілька разів плеснув у долоні. Із темряви, як гриби, піднялися бійці. Вони теж розрядили зброю.

— Ми розбилися на групи і пішли в село, — згадує отець Ігор.

Дорогою він запитав командира:

— Чому ти говориш російською?

— У мене всі хлопці з Вінниччини — україномовні. А я сам родом з Донеччини. Та й вчився у Харкові, — відповів той.

Порятунок

Бійців сховали в підвалі церкви. Нагодували, дали води, сухий одяг.

— Дві доби вони були без їжі. Увесь одяг промок. А у нас у підвалі була газова плитка, закрутки — ми вже підготували там укриття, — згадує священник. — Опівночі, після того як я пішов перевірити, чи немає в селі росіян (того дня в Токарівці вже бачили ворожий БМДР), ми, розділившись на групи, вирушили в дорогу. Було морозно — мінус два. Йшли полями. Командир постійно дивився в небо. Я питаю: зірки рахуєте? А він відповідає: “Ні, може “пташка” літати”. Я тоді ще не зрозумів, що то він про розвіддрон…

Бійці розбилися на три групи і пішли вздовж посадок до сусіднього села. Священник провів їх ще півтора кілометра і затемна повернувся додому. А вже вранці в Токарівку зайшли окупанти — колони російської техніки.

Отець Ігор одразу зв’язався з надійними людьми. Через старосту сусіднього села вдалося організувати подальшу допомогу бійцям. На четвертий день він отримав SMS: “Ми приєдналися до своїх. Велике дякуємо!”

Тим часом у селі почалося інше життя. Окупанти грабували магазини — вивозили на “тачках” горілку, сигарети та все, що знаходили. Згодом підганяли й вантажівки. Отець Ігор не витримав. Зібрав сільських депутатів — і пішов до місця дислокації росіян.

— Нас одразу оточили автоматчики. Я стою серед них і кажу: “Вам не соромно!? Друга армія світу! Ми все зняли на відео, на весь світ ці мародерства покажемо. Гітлер так не робив!”.

Чим це закінчиться — він тоді не знав. Але російський командир несподівано відповів: “Добре. Більше не будемо людей чіпати”.

Так у Токарівці й виживали — як могли. Отець Ігор разом з іншими волонтерами почав возити хліб із Херсона. Спочатку роздавали людям по пів буханки, згодом — по цілій. Ділилися всім, що мали. Спочатку священника окупанти не чіпали. Тож він тихо робив свою справу: спостерігав за переміщенням російської техніки, позиціями окупантів і передавав інформацію кому слід, аж поки в село не прийшло ФСБ. Місцеві колаборанти, які до війни були прихожанами храму й слухали його проповіді, одразу здали отця Ігоря.

— Я зрозумів: “феесбешники” знають про мене більше, ніж я сам.

262 дні полону і тортур

28 серпня 2022 року російські військові вперше виламали двері його будинку. Перевернули все догори дриґом, але тоді священника не забрали. Та наступного дня вони повернулися. 29 серпня о сьомій ранку озброєні люди знову увірвалися до хати.

— Марія почула, що по будинку хтось ходить. А я в той час був уже біля храму — збирався разом з одним односельцем косити траву, — згадує отець Ігор.

До церкви під’їхала машина.

— Кажуть: “Зови батюшку!” Я відповідаю: “А навіщо звати? Це я!” Далі був удар у голову. “Хотел УНА-УНСО организовать? А жена украинскую школу открыть?”

Другий удар. Світ перед очима поплив, а на руках уже клацнули кайданки. Священника кинули в авто й повезли до Херсона. Так він опинився на вул. Теплоенергетиків в ІТТ (ізолятор тимчасового тримання), де тоді перебували усі затримані. Це було приміщення колишнього витверезника.

— Вони зробили там справжню катівню. Мене кинули у вузьку камеру — “стакан”. І я вперше почув крики людей, яких катували. Під час допитів змусили зняти хрестик. Били шокером по ребрах. “Говори, за ЗСУ молился?”. Так, — відповідав я. — Це ж наші захисники!

Після цього били ще більше… У полоні отець Ігор провів 262 дні. Коли Збройні сили України звільнили Херсонщину, росіяни частину полонених випустили, а частину вивезли на лівий берег. Серед них був і Ігор Новосільський. Спочатку його перевезли до Голої Пристані, потім — у Чаплинку.

— Це був холодний підвал. Нас тримали без води і без туалету. Десять людей у камері. Їжа — ложка каші зранку і ложка ввечері. Спали по двоє на старих панцирних ліжках, які врізалися в спину. Вранці й увечері я читав молитви. Хлопці слухали, приєднувалися. Ми багато говорили. Навіть зробили шахи з картону…

Шлях додому

У березні 2023 року окупанти почали поступово випускати полонених. Одного. Потім другого. А 17 травня настала його черга.

— Є куди йти? — запитали мене.

— Є, — відповів я не задумуючись.

Його дім був зовсім поруч — через Дніпро, у рідній Токарівці, та дорога виявилася довгою — майже три тисячі кілометрів. Через Мелітополь, Маріуполь, Ростов-на-Дону, Москву. І країни Балтії, де ладен був цілувати чужу землю.

— Я їхав із українським паспортом. На блокпостах були фільтрації. Прикидався дурником, казав, що повертаюся за документами. Та вони й без мене знали, звідки я вийшов. Але довідатися головного так і не змогли, — каже отець Ігор.

Через чотири дні він був у Польщі. Там його зустріла донька. Вона просила батька залишитися.

— Я без України не можу. Народився на цій землі — і тут помру, — відповів отець Ігор, обійняв доньку і вирушив у дорогу додому — на рідну українську землю.

Та повернутися в Токарівку священник уже не зміг. Правда, тричі возив у село гуманітарну допомогу для людей, що ще залишалися. Побита обстрілами церква тоді ще стояла. Та окупанти буквально випалювали села на лівому березі. Храм горів кілька разів.

— Вигоріло все всередині. Спочатку стіни були. А тепер, мабуть, уже нічого немає…

Господнє диво

У 2024-му про себе нагадав командир Сергій, якого разом з побратимами отець Ігор лютневої ночі 2022 зустрів і врятував у Дніпровських плавнях.

17 травня 2024 року, рівно через рік після звільнення священника з полону, у Сергія народився син.

Командир попросив отця Ігоря стати його хрещеним батьком.

Дружина Сергія написала священнику:

«…В той час, коли почалася війна, Сергій дзвонив і сказав, що вони в оточенні і скоріше за все, не виживуть… Він майже попрощався зі мною. Тоді я просила Господа допомогти, я весь час Його благала, і Господь послав моєму чоловіку Вас. Коли він мені сказав, що ми в церкві, все добре, нам поміг священник, Ви просто не уявляєте, яку вдячність я відчула. Я багато чула про Господні дива і чудеса, але не думала, що Господь і нам подарує таке чудо спасіння. В той момент моя віра у Бога стала ще сильнішою. І я сказала чоловікові, що ніколи Вас не забуду і все життя буду Вам вдячна».

Зараз отець Ігор разом із дружиною Марією мешкає на Тернопільщині. Після полону він отримав другу групу інвалідності. І досі проходить реабілітацію, бореться з наслідками пережитих тортур.

— Фізично я відновився. Але душевні рани загоїти не можу. Постійна тривожність, поганий сон. Дуже гостро реагую на будь-яку несправедливість.

Найбільша відрада священника — дві доньки, Ольга і Дар’я. Під час війни вони подарували батькам двох онучаток.

Та серце отця Ігоря все одно там — у побитому Токарівському храмі.

— Я прожив на Херсонщині 30 років. Це половина мого життя. Полюбив ту благодатну землю. Тамтешні люди стали нам рідними…

Він і досі залишається настоятелем храму святої княгині Ольги, хоча його прихожани нині розкидані по всій Україні та світу. До села вже давно ніхто не може в’їхати. Там землю випалюють артилерія і дрони. Та отець Ігор усе одно вірить: одного дня він повернеться в Токарівку й відчинить двері свого храму. І твердо каже:

— Я залишаюся канонічним священником. Але тепер немаю нічого спільного з московським патріархатом!

А коли його питають про страх смерті, відповідає без вагань:

— На все воля Божа. Тепер я її вже зовсім не боюся.

Є люди, яких війна ламає. А є ті, через кого вона проходить — залишаючи глибокі шрами. Та не забирає головного — здатності стояти за правду.

Ірина Квітка