Остання дорога під звуки війни: як змінилися поховання у прифронтових селах Дар’ївської громади

Смерть завжди була частиною людського життя, але війна зробила її ще страшнішою. У селах Дар’ївської громади навіть поховання стали небезпечним випробуванням. Люди більше не можуть спокійно попрощатися з рідними – будь-якої миті церемонію може перервати артилерійський обстріл або удар дрона.

Раніше громади сіл, які наразі перебувають на лінії вогню, разом проводжали померлого в останню путь. Люди збиралися у дворі, супроводжуючи його процесією до кладовища. Тепер усе інакше. Часто прощання відбувається у вузькому колі, поспіхом, поміж обстрілами. Кладовища у наближених до фронту селах стали настільки небезпечними, що труни доводиться везти на десятки кілометрів далі, у відносно спокійніші райони.

Чи вдалося людям зберегти традиції?  І як війна змінила сам сенс прощання? Про це для “Білозерка.info” розповів начальник відділу житлово-комунального господарства Дар’ївської громади Сергій Миколайович Князєв.

До Дар’ївської ТГ входить 15 сіл. До війни у них мешкало близько 14 тисяч людей. Тепер залишилося біля п’яти тисяч. Більшість, звісно, виїхали від небезпеки, але, на жаль, у цій статистиці багато й тих, кого забрала  війна, яку розв’язала Росія.

Над кожним із населених пунктів тут чатує ворог. Села, що розташовані далі берега Дніпра, живуть під звуки вибухів і з постійним страхом артилерійських та дронових ударів. Та найбільше страждають, ті населені пункти, що на прибережній лінії.

За словами Сергія Миколайовича, два населених пункти громади – села Іванівка та Новотягинка – через активні бойові дії знищені вщент. Там не залишилося жодного мешканця.

Гаряче у Микільському, Токарівці, Понятівці. Втім, у Микільському, в якому 50 відсотків людських будинків пошкоджено або зруйновано ударами, досі залишається до 300 мешканців. Ще десятеро жителів залишилося у Токарівці, 30 – не виїжджають з Понятівки.

На лінії вогню, у смертельній небезпеці, таки пульсує людське життя.

Мешканці сіл Дар’ївської громади, як і всі українці, звикли до ритуальних традицій, церковних обрядів, молебнів, похоронних процесій та обідів, щоб пом’янути покійника. Однак війна втрутилася і в цю сумну сферу людського життя.

“До повномасштабної війни ритуальні послуги мешканцям нашої громади надавала ритуальна агенція, магазин якої постійно працював у Дар’ївці. Тут організовували все від: забирали покійника з моргу, влаштовували похоронну процесію, викопували яму на кладовищі, ховали… Звісно, як і всюди, жителі Дар’ївщини дотримувалися похоронних традицій, зазвичай, збиралися усім селом, аби вшанувати померлих односельців. Та тепер усе по-іншому…” – розповідає начальник відділу ЖКГ.

Сергій Князєв пригадує, як на початку війни ритуальний магазин ще трохи попрацював, а потім, коли загарбники почали нещадно мародерити, зачинився. Посадовець згадав і про те, як росіяни на кладовищі у Дар’ївці намагалися зірвати флагштоки, які в селі обладнали біля могил учасникам АТО. Та не змогли – їм завадили місцеві мешканці, які не побоялися під ворожими автоматами відстояти пам’ять загиблих захисників України.

Після визволення Дар’ївщини магазин ритуальних послуг через важку безпекову ситуацію почав працювати по дзвінку і лише продаючи людям ритуальні атрибути. Увесь спектр послуг тут тепер не надають. Тож мешканці населених пунктів усе організовують самотужки – власним транспортом. Зазвичай це автівка з причепом. Везуть покійника на кладовище, без будь-яких церемоній та довгих прощань ховають його у землю, що потерпає від ворожих ударів.

“У нас в Інгульці був випадок.  У місцевих пабліках розмістили оголошення про поховання загиблого на фронті захисника України. Вказали час і місце… Люди зібралися, та коли йшла похоронна процесія, ворог зробив скиди з дронів. Слава Богу, всі залишилися живі! Але після цього уже ніхто такі події не афішує. Рідні покійника наймають автомобіль, везуть на кладовище і хоронять тихо. Живуть зі своїм горем під постійними обстрілами ворога”, – каже Сергій Князєв.

Наш співрозмовник додає, що трапляється, мешканцям населених пунктів не обійтися без допомоги громади. В такому випадку люди звертаються у сільську раду. Допомогу надає комунальне підприємство “Розлив”, що займається водопостачанням та водовідведенням, виділяє трактор для копання ями.

Звісно, у прибережних селах померлих уже не ховають, та й кладовища ніхто не відвідує. Покійних звідти везуть у населені пункти, що розміщені далі від бойових дій – зазвичай туди, де мешкають родичі.

Навіть останню дорогу мешканців сіл Херсонщини ворог вкриває смертоносною зброєю, цинічно намагаючись  нищити всіх і всюди. Немає нічого свято в душах тих, то цілиться в людей за наказом диктатора!

Ірина Квітка