“Опора для мене — наші люди!”: історія очільника Миролюбівського старостату 

Ще до великої війни у Миролюбівці Білозерської громади облаштували вуличне освітлення. Світло загорілося також у Молодецькому та Паришевому. Вечорами сільські вулиці наповнювалися теплим блиском ліхтарів. Люди, закінчивши господарські справи, виходили до сусідів, говорили про життя, жартували, будували плани та вирішували проблеми, які тоді здавалися чи не найбільшими: де випасати худобу, як зібрати врожай, де купити зерно.

— Вийдеш, бувало, ввечері на вулицю, а вона вся сяє. І так добре на душі! — згадує староста Миролюбівського старостату Андрій Федак.

Сьогодні реалії зовсім інші. Тепер люди радіють, коли після обстрілу вцілів будинок, коли в оселі є вода, світло і газ, коли вдається додзвонитися рідним або коли черговий день минув без втрат.

Андрій Олексійович Федак очолює Миролюбівський старостат, до якого входять шість населених пунктів: Миролюбівка, Молодецьке, Грозове, Паришеве, Мирне та Дослідне.

Днями староста знайшов час для розмови з журналістами сайту “Білозерка.Інфо”. Говорили про окупацію, спротив, визволення та життя прифоронтового старостату сьогодні.  Розмова вийшла непростою, але у ній було світло, яке і без вуличних ліхтарів може об’єднати громаду.

Староста і села, які війна змінила назавжди

Андрій Олексійович народився у сусідньому селі Молодецьке. Закінчив Миролюбівську школу, а згодом вступив до Херсонського сільськогосподарського інституту. Каже, любов до землі успадкував від батьків, які все життя працювали в сільському господарстві.

Саме в інституті він зустрів свою майбутню дружину Світлану. Навчалися в одній групі, разом здобували професію, а після закінчення навчання одружилися та приїхали працювати до Миролюбівки. Світлана стала бригадиром відділку радгоспу, Андрій — старшим гідротехніком, а згодом механіком тракторної бригади.

Тут вони виростили двох синів — Максима та Валентина. А сьогодні найбільша радість подружжя — онуки: семирічний Роман, пятирічна Дашуня та наймолодший Даніїл, якому лише п’ять місяців.

У 2006 році Андрія Федака вперше обрали сільським головою. Потім люди довірили йому цю посаду ще двічі. 

У 2020 році він здобув ще одну освіту — закінчив магістратуру за спеціальністю публічне управління та адміністрування в Одеському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. А після створення Білозерської громади Андрій Федак став старостою Миролюбівського старостату.

— Тоді навіть подумати не міг, які випробування доведеться пройти разом із селом, — зізнається він.

До повномасштабного вторгнення у Миролюбівському старостаті проживало близько 2260 людей. Під час окупації в селах залишилося лише 840 мешканців. Сьогодні тут мешкає приблизно 1500 людей, із яких понад 530 — внутрішньо переміщені особи.

Війна змінила не лише цифри статистики. Вона змінила долі цілих родин.

— До війни у нас проживало понад п’ятсот турків-месхетинців. Зараз залишилося близько двадцяти. Багато хто виїхав до Німеччини, Туреччини, де отримали житло. Чесно кажучи, не віриться, що всі повернуться… — зізнається староста.

Особливо боляче Андрію Олексійовичу згадувати село Дослідне. Колись тут працював Херсонський дослідницький центр, який був важливою частиною життя громади. Після обстрілів від нього залишилися лише руїни…

“Сину, повертайся, війна!“

Для родини Федаків війна почалася з телефонного дзвінка. Того ранку молодший син Андрія Олексійовича їхав у Каховку в робочих справах.

— Я подзвонив і сказав: “Сину, повертайся додому. Війна”.

Спочатку той не зрозумів, що відбувається. Лише коли доїхав до Чорнобаївки і почув вибухи біля аеропорту, розвернувся та помчав назад.

Старший син також повернувся з Херсона разом із родиною. До них переїхала і старша сестра Андрія Олексійовича. Разом вони вчилися жити в іншій реальності, де кожен день приносив нові виклики й тривоги. Та найважчим під час окупації, каже староста, була навіть не відсутність світла, газу чи звичних побутових речей. Найважче було залишитися без зв’язку. Люди піднімалися на пожежну драбину у школі, щоб упіймати бодай одну поділку мобільної мережі й дізнатися, що з рідними.

Український старостат

Доволі швидко окупанти звернули увагу і на самого старосту, який відмовився співпрацювати. Через місцевих колаборантів йому передавали “запрошення” на зустрічі, вимагали ключі від сільради, погрожували.

Після кількох відмов старости повідомили: якщо Федак не з’явиться на зустріч, у селі можуть початися теракти проти мирних жителів. Довелося йти. Телефон одразу забрали. Потім знову почали вимагати ключі від сільради, але знову отримали відмову.

Невдовзі окупанти призначили керувати селом місцевого жителя, який прожив у Миролюбівці дев’ятнадцять років, хоча сам був родом із росії. Саме він став головним донощиком і регулярно повідомляв окупантам про дії старости. Попри це робота старостату не зупинилася. Фактично вона перемістилася на подвір’я Андрія Федака.

— Люди приходили до мене додому. Я видавав довідки українською мовою, за якими вони могли виїхати з окупації. Разом із сільськими хлопцями ми ремонтували електромережі після обстрілів, шукали та встановлювали насоси для води. А журнали, печатку та документи я закопував, щоб вони не потрапили до рук окупантів.

“Хочете вбити — дайте сказати останнє слово”

Влітку 2022 року Андрія Федака вперше затримали. Повезли на допит до Надеждівки. Дорогою погрожували розстріляти й закопати так, щоб ніхто ніколи не знайшов. Саме там стався епізод, який староста пам’ятає до найменших деталей. На допиті був присутній і той самий зрадник Лікунович, якого окупанти призначили керувати селом.

— Я сказав: “Хочете вбити — дайте сказати останнє слово”. Звернувся не до орків, з ними все було зрозуміло, а до нього. Запитав: коли ми після обстрілів натягували проводи, де був ти? Коли людям, з якими ти прожив у селі майже два десятки років, потрібна була допомога, де був ти? І ще запитав: мене три скликання поспіль люди обирали головою, а ти тоді за кого голосував? Він відповів: “За тебе”.

Відповідь здивувала навіть окупантів, і того разу старосту  відпустили додому. Та спокій тривав недовго. Невдовзі у Федаків провели обшук. Окупанти забрали всі телефони та ноутбуки. Через деякий час техніку несподівано повернули. Пізніше, коли її перевірили, знайомий виявив встановлені програми для стеження.

Після цього техніку і телефони заховали. Для зв’язку залишили лише старенький кнопковий апарат, у який час від часу вставляли сім-карту, щоб зателефонувати рідним. Та доноси на старосту не припинилися. Тепер вони йшли вже безпосередньо до ФСБ. 

Життя в селах ставало дедалі небезпечнішим. Окупанти обстрілювали населені пункти старостату, а потім самі ж приїжджали дивитися на руйнування. Після цього поширювали інформацію, нібито удари завдали українські військові.

Один із таких обстрілів забрав життя дитини та бабусі. Поранений дідусь помер згодом у лікарні. Ще семеро людей отримали поранення. Під час іншого обстрілу, на щастя, обійшлося без загиблих, але були поранені місцеві жителі.

Війна дедалі сильніше вривалася в життя громади, а попереду на Андрія Федака чекало найважче випробування.

“Я хотів лише одного – ще раз побачити онуків“

24 вересня 2022 року о 7:15 ранку Андрія Федака забрали знову. Зв’язали руки, натягнули на очі шапку і посадили в машину. Навіть нічого не бачачи, він здогадався, куди його везуть. Староста добре знав місцеві дороги й відчував: попереду — Херсон.

Його помістили до камери, де вже перебували восьмеро чоловіків. Через день почалися допити. Три дні поспіль його били, вимагаючи назвати списки тероборони. Згодом самі пояснили справжню причину затримання.

— Добалакався, — сказали йому.

Окупанти не приховували: взяли старосту за спротив окупаційній владі. Звинувачували в тому, що він радів українським ударам по російських позиціях і кричав “Слава Україні”.

— А я і справді кричав. Як я міг не кричати? — говорить Андрій Олексійович.

Найважчі хвилини допомагала пережити молитва.

— Коли мене били, я читав молитву. Просив Бога тільки про одне — щоб побачити дітей і онуків.

У цей час дружина Світлана шукала чоловіка по всьому Херсону. Об’їжджала блокпости, ходила по кабінетах окупаційної влади, розпитувала знайомих. Ніхто нічого не пояснював. Лише одного разу вона почула коротку відповідь:

— Ним займається ФСБ. Нічого хорошого не буде.

Для родини це були дні невідомості, страху і безсилля. Але 30 вересня сталося те, на що вже майже не сподівалися.

Окупанти посадили Федака в машину, вивезли та залишили біля Киселівки. Та перед звільненням поставили умову: його син, який разом із сім’єю виїхав на підконтрольну Україні територію, має передавати окупантам інформацію. Інакше старості пригрозили новим арештом і розстрілом. Тож після повернення додому чоловік почав тягти час.

Коли через кілька днів до нього прийшов місцевий колаборант, пояснив, що після побиття майже не може ходити. Потім говорив, що не зміг додзвонитися до сина. Так тривало доти, доки українські військові не звільнили населені пункти громади.

Він встиг! Він виграв час!

“Моїми психологами були хлопці із ЗСУ”

Після деокупації Андрій Федак насамперед викликав саперів, щоб перевірити будівлю старостату. Коли стало зрозуміло, що небезпеки немає, разом із колегами очистили приміщення від усього, що залишили після себе окупанти, і повернулися до роботи. Його не раз запитували, чи не потребує він після пережитого допомоги психолога.

Відповідь була несподіваною:

— Моїми психологами стали хлопці ЗСУ, які зайшли в село. Я з ранку до ночі думав, як створити для них нормальні умови, чим допомогти людям, що потрібно зробити насамперед.

Після деокупації роботи стало ще більше. Людям були потрібні ліки, продукти, найнеобхідніші речі. Ще до того, як повноцінно запрацювали органи влади, Андрій Федак разом із місцевою медикинею їздив до Миколаєва по медикаменти. Поверталися з кількома автівками ліків для жителів громади.

Згодом почала надходити гуманітарна допомога, а села поступово поверталися до життя.

Своїми руками ремонтували газові мережі, відновлювали електропостачання, налагоджували водопостачання. Невдовзі творили місцеву пожежну команду, запрацювало комунальне господарство.

Окремо староста дякує начальнику Білозерської селищної військової адміністрації Ігорю Острівному та усій команді за підтримку та розуміння потреб прифронтових сіл. Попри постійні обстріли, до роботи повернулися і місцеві фермери.

— Вони самі купили металошукачі, визначали небезпечні місця, встановлювали позначки, а вже потім працювали сапери. Люди хотіли сіяти і жити далі.

“Я вірю, що ще трішки — і переможемо!”

Та війна нікуди не поділася. У грудні 2023 року три авіабомби зруйнували приміщення амбулаторії, пошкодили школу та 47 житлових будинків. Загинула людина, були поранені. Сьогодні більшість пошкоджених будинків уже вдалося відновити.

Значну допомогу надає благодійний фонд ZOA, фахівці якого перекривають дахи в оселях мешканців старостату. Щомісяця гуманітарну допомогу доставляє організація “10 квітня”. Водночас залишається потреба у гігієнічних наборах та інших видах підтримки.

— Миролюбівка — велике село. Не кожна організація може забезпечити допомогою таку кількість людей. Часто невеликі населені пункти отримують більше підтримки просто тому, що там менше мешканців, — пояснює староста.

Завдяки програмам Червоного Хреста частина людей отримала кошти на розвиток господарства, зерно для птиці та необхідне обладнання. 

Переселенців у старостаті селять до будинків людей, які виїхали за кордон або в інші регіони України. Вони сплачують лише комунальні послуги. Та залишається ще одна проблема. Більшість програм розраховані на окремі категорії населення. Близько третини працездатних мешканців не підпадають під гуманітарні програми, але водночас не мають стабільної роботи та постійного доходу. Коли запитую, що допомагає йому самому триматися всі ці роки, відповідь звучить без вагань:

— Люди. Наші люди. Місцеві, з якими ми разом скільки всього пережили. Переселенці, які тут укорінилися. Фермери. Усі, хто не опускає рук.

За роки війни він бачив чимало болю. Загибель односельців, зруйновані будинки, втрати військових, людські трагедії, та говорить не про це. Говорить про надію.

І про ту довоєнну вулицю, освітлену ліхтарями. Каже, що найбільше хоче повернути просте відчуття мирного життя: вийти ввечері з дому, побачити світло і знати, що попереду — звичайний завтрашній день.

— Мене гріє надія, що ще трішки — і ми переможемо, — щиро каже староста.

І поки живе ця надія — живуть і села, за які він відповідає вже майже два десятиліття.

Матеріал підготований у межах проєкту “Відкрита відбудова Херсонщини: від діалогу до дій” у межах проєкту “Імпульс”, що реалізується Міжнародним фондом “Відродження” та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу необов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”, Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії та Уряду Швеції.

Ірина Квітка