Олена Коляда: “Немає мені спокою, коли я не в Токарівці”

0
1137

У 2020 році Олену Коляду обрали старостою Токарівського округу Дар’ївської громади. До нього входить три населені пункти – Токарівка, Новотягинка та Іванівка, де до повномасштабного вторгнення було 2750 мешканців.

Щодня о 6.30 Олена Петрівна поспішала на автобус із Новотягинки до Токарівки, а далі об’їжджала старостат. Тоді у трьох селах працювало дві школи, три будинки культури, магазини, комунальне підприємство. Як і по всій Херсонщині, в окрузі розвивалися агропромислові фермерські господарства.

На третьому році повномасштабної війни Олена Коляда залишається незмінною старостою – потрібною всім і всюди Петрівною. Однак села, якими опікується, ворог руйнує щодня. У Новотягинці не залишилося жодного вцілілого будинку. Зараз там проживає лише один мешканець. Від російської бомби, разом з усім господарством – курми, качками, собаками – згоріла і хата Олени Петрівни. У зруйнованій «русскім міром» Іванівці досі залишається 5 людей. У Токарівці проживає 99 мешканців.

Понині громада щодня перебуває під щільним ворожим вогнем. КАБи, “Гради”, дрони не припиняють трощити понівечені села. Ні води, ні електроенергії у старостинському окрузі немає. Лише завдяки щоденній праці таких людей, як Петрівна та її команда, тут жевріє життя.

Про те, що пережила Олена Коляда та мешканці сіл, колись напишуть книжки і зніматимуть фільми.

 Під дулом автомата

Із початком повномасштабного вторгнення люди почали виїжджати з сіл старостату. Після кількох місяців окупації покинула рідне село і донька Олени Коляди, яка до великої війни працювала медсестрою у Токарівській школі. Разом із чоловіком вони вивезли двох онучат старости. Сама Петрівна залишилася. Можливостей втекти від війни вона мала кілька, однак, зізнається, що їй совість не дозволила покинути людей.

“Я ж усе життя тут… Працювала зоотехніком у радгоспі, займалася фермерством, а коли люди довірили мені села, зрозуміла, що ця робота не схожа на жодну іншу. Адже це марафон 24/7”, – розповідає староста.

Про окупацію жінці згадувати важко.

24 лютого селяни почули гул ворожої техніки на трасі, 25 ворог був уже в селах. Окупанти вантажили на “Урали” все, що було на зернотоках, в ангарах, згрібали товар із магазинів.

Тоді Петрівна ухвалила рішення разом із священнослужителем Ігорем Новосільським та його дружиною Марією піти до ворога, щоб зустрітися з командиром. Їх оточили озброєні росіяни, але начальство таки покликали. Петрівна просила припинити мародерство і залишити людям хоч щось для життя. Він пообіцяв зупинити грабіж. Деякий час мешканців сіл, яких залишалося більше тисячі, та їхні запаси таки не чіпали. Однак ворог не зумів під маскою “визволителя” приховати своє справжнє обличчя. Згодом почалися підвали, затримання, життя під дулом автомата.

29 серпня 2022 року окупанти прийшли в оселю Олени Коляди. Представились командирами з позивними “Ріф” та “Вєтєр”. Зі словами “ваша власть закончілась”, погрожуючи зброєю, забрали ключі від приміщення старостату, паспорт і телефон.   Тоді ж вони вивезли з села священика. Його понад рік тримали у полоні.

За кілька днів жінці наказали прийти у сільську раду за документами. У своєму кабінеті Петрівна побачила знайому односельчанку-колаборантку, яка тут уже господарювала, російську ганчірку і портрет путіна на стіні. Ліда Шарвали, яка у мирному житті вдавала з себе зразкову маму-виховательку будинку сімейного типу, нишпорила у її телефоні.

Особисті речі Петрівні таки віддали. Однак тепер жінка стала більш обережною у діях і зайвий раз не виходила з дому. Чи був страх? Був. Боялася опинитися у підвалі, бачила, як орки витягували людей з хат, чула, як катували.

Думали, що вже Перемога

“Ніколи не забуду той день, коли у селах наші захисники піднімали українські стяги. Ми раділи як діти. Мешканці самі не мали вдосталь продуктів, але щоб наготувати воїнів ЗСУ, виносили з дому останнє: печені пряники, сало, консервацію… Ми думали, що це вже перемога. Ми ще не знали, які випробування готує для нас підступний ворог.”

Після звільнення сіл, у листопаді 2022 року, стало спокійніше. Навіть почали повертатися мешканці, які виїхали зі старостату в період окупації. Однак у січні 2024-го російські війська почали цілодобово обстрілювати громаду.

Олені Коляді довелося покинути свій дім і переїхати у сусідній Інгулець. Там вона й понині мешкає в одній оселі з водієм і його сім’єю. Щодня навідувалася додому: годувала тварин, займалася господарством. Та одного дня її хата згоріла.

 Рятує команда

Від повного відчаю і безсилля рятувала праця: організовувала роботу з евакуації людей, зі забезпечення населених пунктів генераторами, з доставки води та гуманітарних вантажів, “буржуйок”, вугілля, з роздачі елементарних будматеріалів, їжі та одягу, бо жодного магазину на три села вже не було. Така цілодобова робота продовжується досі й, за словами старости, можлива лише завдяки їхній команді: підтримці Дар’ївської сільської військової адміністрації та її очільника Анатолія Миколайовича Дідура, колег-старост, водія Віктора Кондратьєва, його сім’ї та волонтерів.

Згадує, як Анатолій Миколайович власним транспортом привіз у Токарівку діжку з пальним, як встановили генератори, як вдалося забезпечити кожну хату двома тоннами вугілля на зиму.

“Ви ж уявіть, наші села за 700–800 метрів від лівого берега. Ворог кидає на нас усе, прицільно б’є з артилерії, вистежує дронами. Нещодавно їхав чоловік на велосипеді – вже нема його! А треба ж комусь організувати поховання, доставити людям найнеобхідніше…” – емоційно розповідає староста.

Червоний Хрест боїться їхати у знищені села, а Петрівна разом із двома волонтерами-капеланами з Одеси, досі везе допомогу в Токарівку, в Іванівку та в Новотягинку. Уже кілька разів вона потрапляла під обстріли. Її автівку розбили дрони.

Донька й онуки кличуть до себе. Зізнається, їздила їх провідати. Витримала на Вінниччині, у відносній безпеці, два дні, а тоді повернулася на рідну Херсонщину.

“Немає мені спокою, коли я не тут. Та я не одна така. Люди, які виїхали, телефонують мені: “Петрівно що у нас? Затихло? Ми готові хоч у сарай повернутися!” Вірю, що всі повернуться, все відбудуємо. Уже сьогодні ми закуповуємо спецтехніку, плануємо роботи з відновлення, розробляємо стратегії розвитку та шукаємо інвесторів”, – говорить Олена Коляда.

Не зважаючи на всі ці випробування, жінка вірить у перемогу.

“Ось нещодавно горіла в Токарівці сільрада і склад. Там навіть лопати не залишилося. Телефоную голові адміністрації, плачу. А він мені: “Петрівно, ну ти ж боєць! Чого ревеш? Люди цілі? Цілі. А стіни є? Є! Відбудуємо! І я йому вірю… Я безумовно вірю нашим захисникам. Вони ж воюють за своє! Бо не має у світі нічого кращого, ніж рідна земля! Я це знаю, повірте!”, ‒ підсумовує нашу розмову неймовірна українська жінка.

Ірина Квітка

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь