Нове життя дарує віру в перемогу

26-річна Альбіна із Чорнобаївки народжувала третю дитину у херсонській лікарні, в якій на той час не було електропостачання. Жінці пропонували поїхати до пологового на лівобережжя, проте вона розуміла наскільки це ризиковано. 11 листопада 2022 року, в день визволення Херсона у лікарні імені Тропіних на світ з’явився її синочок Тимофійчик.

Історію Альбіни розповіли журналісти медіаплатформи “Вгору”

Усі свої 26 років Альбіна прожила в Чорнобаївці. Взимку 2022 року переїхали з чоловіком до Херсона, почали облаштовувати квартиру в Таврійському мікрорайоні. Але у перші дні після вторгнення повернулися до Чорнобаївки, до батьків:

«Ми подумали, що там безпечно, бо в сусідів у будинку є підвал, можна сховатися, якщо що. Але коли там побули, зрозуміли, що ні… Над головою літали снаряди. 1 березня я забрала дітей та поїхала назад до Херсона. І цієї ж ночі було влучання в будинок сусідів у Чорнобаївці. Вибуховою хвилею у нашому будинку вибило всі вікна та двері, знесло дах. Я відчула, що треба виїжджати».

Рішення народжувати було прийнято, отже, треба було заробляти на сім’ю гроші. Альбіна – майстриня з нарощування вій, працювала в салоні краси поряд із будинком. Війна війною, а дівчатка все одно мають бути гарними! І Альбіна продовжила приймати клієнток, коли було з ким залишити дітей. Щоправда, на роботі тепер треба було виявляти обережність – разом з окупантами почали з’являтися підозрілі клієнтки.

«Я попередила своїх, щоби нічого зайвого не говорили, бо в нас переважно клієнтки місцеві, і ми всі чекали нашої перемоги, всі чекали наших», – згадує Альбіна. Неправильне слово могло привести «на підвал».

На УЗД лікар сказав: народиться хлопчик. «Я так і думала, що це має бути хлопчик, – каже Альбіна. – Я собі загадала: якщо в мене хлопчик – то це знак, що перемога буде за нами».

Лікар назвав і попередню дату пологів: 10 листопада 2022 року. Ніхто тоді не знав, які важливі події чекають на Херсон цього дня.

Альбіна дбала про доньок, готувалася до пологів, боролася з побутом. Було важко, але ще дужче пригнічували думки про батьків, які залишилися в Чорнобаївці. Поруч із селом аеродром, про який знала вся країна, на якому раз за разом ЗСУ знищували техніку окупанта. Про те, що відбувалося у самому селі, було майже невідомо.

«Я в такому жахливому стані Чорнобаївку не бачила ніколи, – розповідає Альбіна. – Порожні вулиці, трава на зріст вища за мене, магазини побиті… У батьківському будинку цілими залишилися лише дві кімнати, це вже тільки під знесення. Мама з татом переселилися до вцілілого будинку сусідів. Я їх умовляла перебратися до нас в Херсон, але вони не хотіли. Казали, шкода тварин: у нас там три собаки, два коти та ще тхір».

Багато хто вмовляв виїхати з Херсона і Альбіну. «Мене питали: а ти не боїшся народжувати? А я кажу: раніше якось і в полях народжували. Наші бабусі пережили війну та голод, і не було ані інтернету, ані зв’язку. І я народжу. Я вірила і чекала, що наші незабаром прийдуть. Ось наші зайдуть у Херсон, я народжу – і тоді виїду через Миколаїв, я таку собі дала установку. А танків на вулицях не боялася – я їх ненавиділа».

У день, коли російські окупанти втікали з міста, Альбіна прийшла до пологового будинку. Народжувати вирішила в рідній «Тропінці» (лікарня імені Тропіних), де до цього народила двох дочок. Прийшла 10 листопада, як і належало, але лікар, оглянувши пацієнтку, сказав:

– Сьогодні народжувати не будете, приходьте завтра.

Альбіна знала, що треті пологи можуть пройти дуже швидко й розмірковувала, чи не краще їй заночувати в пологовому будинку… Але при втечі окупанти знищили всі комунікації, у лікарні не було електрики. Може, вранці з’явиться світло?

І вранці 11 листопада вона знову була в пологовому. Проте електрика не з’явилася, єдиний генератор працював у реанімації. Як за таких умов народжувати?!

Оскільки зв’язок не працював, головний лікар сам поїхав по лікарнях Херсона – дізнатися, чи зможуть прийняти Альбіну десь в іншому місці. Десь, де є світло. Але…

«Прийняти нас ніхто не міг, – згадує Альбіна. – Лікар каже: «У вас один вихід – переправлятися на лівий (окупований) берег». Я відповідаю: «Ні, нікуди не поїду, я маю тут родину». До того ж розуміла, що це квиток в один кінець.

Тут медсестра каже:

– Це в дівчинки вже треті пологи, може, самі приймемо? У нас залишився один набір стерильних інструментів. Завтра вони вже не будуть стерильними.

Мені пощастило”.

11 листопада 2022 року Херсон визволяли ЗСУ, а в цей час перед Альбіною стояло завдання: встигнути народити при світлі дня.

«Пробили міхур. Пологи ніяк не йшли, взагалі не просувалися. Дали мені пігулку – теж нуль. Поставили крапельницю. Однієї крапельниці мало, поставили ще. І ось нарешті почалося! За півтори години я народила. Під час пологів медперсонал забігав до палати, кричали: «Наші зайшли!». І я не знала, плакати мені від болю чи від щастя, що наші прийшли», – згадує Альбіна. «На вечір головний лікар приніс до палати свічку. Не було ні світла, ні води. Холодно. На обід мені принесли гречку з куркою, їжа пахла багаттям. Очевидно, персонал готував її на вулиці. Наступного дня мене вже виписали».

За два тижні після пологів Альбіна з дітьми виїхала з Херсона до Одеси – через Миколаїв, як і хотіла. Вона залишилася в Одесі, але мріє повернутися додому:

«От як я була налаштована виїхати через Миколаїв, коли зможу, так і зараз я налаштована повернутися до Херсона наприкінці травня або на початку червня. У Херсоні на мене чекає чоловік, він залишився в місті через роботу. Плюс треба займатися відновленням квартири – коли був приліт у будівлю МНС поруч, у нас повилітали вікна на балконі та на кухні. Але в мене таке відчуття, що все буде гаразд».

Записала Олена Астасьєва

Публікація підготовлена в рамках кампанії «Нові херсонці»

ГО Центр культурного розвитку «Тотем»