«Німці не зруйнували мою хату, а прийшли росіяни — і дому не стало!» — 86-річний житель Білозерки про свавілля окупантів

На своєму віку Сергій Данилович Піскун бачить уже другу війну.

Коли під час Другої світової до селища зайшли німці, він був малим хлопчиськом. Запам’ятав з того часу небагато, але у душі добре відклалося одне: навіть тоді фашисти так не ображали й не вбивали людей, як це сьогодні роблять росіяни.

Чоловік, який пережив дві окупації, дістав поранення і втратив дім, нині разом з донькою мешкає у модульному будинку в Чорнобаївській громаді.

Його рідні та сам ветеран розповідають про біду, яку принесла на нашу землю російська навала.

Друга світова війна врізалася у пам’ять Сергія Даниловича розрухою і страхом. Але стверджує: це не зрівняти з тим, що коїть Росія.

 «Ми жили у батьківській глиняній хаті. І, знаєте, під час тієї війни вона залишилася неушкодженою.

Пройшли роки,  ми з дружиною побудували на місці старого дому новий, великий. Я зробив його своїми руками, скільки праці вклали, скільки душі! Розвели господарство, городик, працювали на своїй землі і нікого не чіпали…» – ділиться ветеран.

У його спогадах – початок повномасштабної війни, паніка односельців, і те, як вже російські фашисти ходили по рідній Білозерці.

Разом з дружиною Ганною Іванівною вони прожили у рідному домі понад 40 років, тут народилися їхні діти Володимир та Оксана, сюди прибігали онуки.

Піскуни – знана у Білозерці династія електрозварювальників.

Десятки років Сергій Данилович пропрацював на підприємстві з ремонту сільськогосподарської техніки. Батьківську справу перейняв син Володимир, а за ним – онук Сергій.

Хлопці із золотими руками хазяйнували та зводили, будували і ремонтували. Та прийшли окупанти, й взялися руйнувати все, що вони нажили важкою працею.

«Під час окупації батьки майже не виходили з власного подвір’я, – розповідає дружина сина Сергія Даниловича Світлана Піскун, – Я тоді була за кордом з донькою, але постійно тримала з ними зв’язок. Звісно, орки приходили до них з перевірками, влаштовували обшуки, але люди похилого віку їх особливо не цікавили. Жодного разу батьки не пішли отримувати від ворога гуманітарну допомогу чи якісь гроші. Їх кликали, але Сергій Данилович, Ганна Іванівна та сестра чоловіка Оксана залишалися вдома. Не могли інакше. Садили городик, консервували, тримали курей… Вони у нас були дуже дбайливими господарями! Ховалися за високим парканом, а були ж у селищі такі, хто відкривав ворота ворогу зі словами: «Заходите, мальчики!»… Годували їх, квартирували і виправдовували: «оні же дєті…»  А «дєти» несли смерть й руїни!» – хвилюючись, каже жінка.

Зі щирими емоціями Світлана розповідає про те, як її свекор плакав, коли син Володимир приїхав до батьківської хати і повідомив: «Наші в Білозерці!»

«Тепер не страшно, тепер Україна!» – сказав тоді ветеран і думав, що заживуть знову. Та ворог уже бачив ціль з лівого берега рідного їм Дніпра.

У 2023 році померла дружина Сергія Даниловича Ганна Іванівна. Ще до повномасштабної війни жінка боролася з онкологією, та під час окупації не змогла отримати належне лікування. Коли Херсонщину звільнили, Володимир та Світлана, яка повернулася додому, повезли маму до лікарень Херсона та Миколаєва. Але було уже пізно. Підступна хвороба, помножена на нерви та стрес, забрала життя найріднішої людини.

А великий міцний батьківський дім все більше здригався від вибухів.

Спочатку прилітало поряд – снаряд від РСЗВ застряг в городі, потім вибухи лунали біля самісінької хати, повибивало вінка, пошкодило господарські прибудови, а у грудні 2024 окупанти вдарили у дім.

«Перший раз в хату прилетіло 20 грудня. Артснарядом зруйнувало дах, балки, вікна. Того дня о 10 ранку я на велосипеді приїхала провідати свекра. Він голився біля вікна… Донька Оксана мала ось-ось повернутися додому з лікарні, де проходила обстеження. Я лишень від’їхала, і почався масований обстріл. Тоді у Білозерці було 13 прильотів. Побило людські будинки, лікарню… Ми заховалися вдома в підвалі й постійно дзвонили батькові. Хоч і живемо недалеко, через три вулиці, дістатися до нього не було можливості, бо кожні п’ять хвилин – і вихід… Сергій Данилович не відповідав. Зателефонував сусід і сказав, що шифер з батьківської хати розлетівся аж на його подвір’я. Після 10 прильоту батько взяв телефон і повідомив, що поранений. Ми помчали до нього…» – розповідає невістка ветерана.

Під час обстрілу Сергій Данилович ховався за двома стінами будинку. Але це не врятувало. Осколок пройшовся по його голові глибокою бороною, кров юшила у всі боки, але вже в лікарні рідні з’ясували: череп не заділо! Літньому чоловіку зашили рани на голові та підборідді.

Уся вулиця Дмитра Яворницького прийшла до хати шановної людини, щоб допомогти родині розібрати сміття, позабивати потрощені вікна, очистити територію.

Світлана Піскун пригадує, як допомагали тоді комунальники з МКП «Водограй», а керівник підприємства В’ячеслав Дмитрович Протасов оперативно і безплатно виділив трактор.

Жінка каже, що після обстрілу потрібно було винести пів хати, але працьовиті сусіди працювали до ночі!

А 28 грудня по зраненому дому, господар якого перебував у лікарні, ворог вдарив знову. Стіни витримали, але завалився цоколь, куток хати, а на вікнах загорілись штори. Хата дивом не згоріла, та жити у ній тепер неможливо. Пошкоджене опалення, зруйнований дах, вікна, двері…

 «Знаєте, коли прилітало біля дому, сестра мого чоловіка Оксана дуже панікувала. Телефонувала, плакала, не знала, що робити. А коли орки вдарили у дім, страху в неї вже не було, лише відчай, лише злість!» – каже Світлана.

Оговтавшись від поранення, після лікування, 86-річний білозерець разом з донькою поїхали до Чорнобаївської громади, де для них виділили модульний будинок.

Порожніми кімнатами зруйнованої хати, в якій Піскуни щасливо прожили 43 роки, тепер гуляють гнітючі протяги.

Сергій Данилович дуже хоче додому. Там залишилося все його життя, кожен цвяшок, кожна вціліла річ пам’ятає руки працьовитого господаря.

Щоразу батько запитує у сина, чи відремонтують його хату, і коли зможе повернутися. Такі болючі питання сьогодні залишаються без відповіді для багатьох білозерців, оселі яких оскаженілий ворог вкриває з Лівобережжя Херсонщини.

Сергій Данилович Піскун ніколи не думав, що побачить ще страшніше, ніж фашизм. У нього «хапає» серце, скаче тиск, він погано ходить, але щиро зізнається: «Хочеться ще трішки пожити, у себе, вдома…».

Окупанти зруйнували його будинок, поранили його тіло та душу, але він живий і дуже вірить, що побачить перемогу.

Ірина Квітка