“Ніби шматок серця відірвали!” Історія знищеної ворогом церкви в Дар’ївці, яку будували усім селом

У фундаменті храму Різдва Богородиці в Дар’ївці досі лежить капсула з нержавіючої сталі. Її заклали самі прихожани, коли лише починали будувати церкву, – для майбутніх поколінь. Віряни добре пам’ятають як розчищали землю, носили каміння, працювали руками, збирали гроші по хатах.

Тоді ніхто не думав, що храм, який вони зводять як місце молитви, пам’яті та єднання, одного дня може стати мішенню для терористів.

У ніч на 5 серпня 2026 року російський безпілотник ударив по церкві. Здійнялася пожежа, і вогонь знищив те, що громада Дар’ївки будувала роками.

“Коли я дізнався, що з церквою таке сталося, мене ніби плитою до землі придавило!”, – говорить один із меценатів, староста храму Олександр Іванович Ситниченко.

І розповідає історію, яка почалася у 2014-му.

Церква, яка народилася з болю

У Дар’ївці тоді була лише одна церква – храм великомучеників Бориса і Гліба Московського патріархату.

У 2014 на війні загинув односелець Андрій Шульга. Під час його відспівування, на проповіді тодішній священник МП Миколай сказав: “Страшний час настав. Брат убиває брата”.

“Хіба ж вони брати, коли зайшли на нашу землю і вбивають?” – обурилися люди.

Для дар’ївчан, чиї односельці пішли захищати Україну, ці слова стали болючими й неприйнятними. Саме тоді в частини громади з’явилася думка: у Дар’ївці має бути свій, український храм.

Керуючий Херсонською єпархією ПЦУ єпископ Никодим згадує, що до цієї справи долучився отець Віктор Нанівський, який мав парафію в Антонівці. А староста церкви Олександр Іванович додає: отець Віктор познайомився з мешканцем Дар’ївки Валерієм Цурдуком ще на Майдані. Згодом вони разом взялися до створення нової парафії.

Церковна громада, яку тоді назвали на честь святих мучеників Хрисанфа і Дар’ї, отримала невелику кімнату в одному із сільських приміщень. Потім почали шукати землю для майбутнього храму. Спочатку сільрада виділила невелику ділянку, та згодом, на прохання людей, її розширили.

І почалося будівництво.

Гроші збирали усім селом

Староста храму Олександр Іванович насамперед згадує людей, які взяли на себе особливо велику частину фінансового та матеріального навантаження.

Серед найбільших благодійників він називає родину фермерів Майдебур – уже покійного Петра Ілліча та його сина Ігоря Петровича. Вони мали в Дар’ївці сади й допомагали коштами та будівельними матеріалами. Значну підтримку надавала місцева ПМК-143. Її керівник Микола Нікішенко та головний інженер Віктор Андрощук не раз надавали техніку, допомагали із доставкою матеріалів для зведення храму. Долучалися підприємці Сергій Сергійович Сиводет, Анатолій Іванович Андруський та інші благодійники. Допомагав сам патріарх Філарет – двічі від патріархату на зведення храму передавали по 50 тисяч гривень. Свого часу будівництво підтримав і народний депутат Андрій Одарченко.

Дзвони для церкви придбали за власний кошт Вікторія Гавренкова, родини Майдебур, Сиводед, Ситниченко.

Але навіть цих пожертв було недостатньо. Храм будували великий – близько 200 квадратних метрів, із фундаментом понад два метри завглибшки та висотою більш ніж 18 метрів. Тому гроші збирали всім селом.

“Меценатів було небагато – п’ять-шість людей. Але внески робили всі, хто скільки міг. На свята ходили по хатах, колядували, щедрували, збирали пожертви”, – розповідає Олександр Іванович.

Вірянка храму Любов Дідик пам’ятає, як було ніяково просити гроші.

“Спочатку ми трохи соромилися, а потім уже ні, бо люди самі запрошували у час свят. Всі розуміли, що цей храм потрібен громаді”.

Люди самі закладали фундамент і зводили стіни

А ще мешканці села разом з отцем Віктором працювали на будівництві.

Староста храму Олександр Іванович Ситниченко за фахом інженер-механік. Свого часу працював у Центральному конструкторському бюро в Херсоні. За його словами, перша запропонована проєктна пропозиція побудови храму була недосконалою, тому разом з іншими фахівцями він взявся розробляти проєкт.

Архітектором зовнішнього вигляду храму стала Світлана Чорна.

“Ми зробили добротний варіант, із хорошим фундаментом. Врахували навіть вібрацію, бо церкву зводили біля дороги”.

П’ять років Олександр Ситниченко і сам вкладав у будівництво все, що міг.Щосуботи зводити храм приходила основна чоловіча команда.

“Кожну суботу ми збиралися, працювали навіть взимку. А влітку – ще й два рази на тиждень. Валерій Володимирович Цурдук, Іван Федорович Васьківський, Гуцул Василь Стахович, Андрощук Віктор Афанасійович, родина Мельників, вже покійні Олександр Горлін, Анатолій Харченко,  Шоплавський Петро Павлович та інші… В основній команді було чоловік десять. Жінки варили нам їсти. Працювали з восьмої ранку і до пізнього вечора”, – згадує Олександр Іванович і розповідає, як раділи газобетону, котрий їм безкоштовно виписали із підприємства Нової Каховки, лісу від підприємця Мар’яна Фур, як робили піддони і займалися бетоном…

Люди самі закладали фундамент і зводили стіни. Частину храму, за задумом Ситниченка, – купол, восьмигранну та чотиригранну конструкції – збирали просто на землі, а потім встановлювали на стіни. Так було і швидше, і безпечніше, ніж монтувати на висоті.

А Любов Дідик згадує, як на початку розчищали ділянку.

“Ми носили каміння. Пам’ятаю, як мій маленький онук ходив із молоточком. Із цією церквою скільки пов’язано… З нею зростали наші діти!”

А згодом у фундаменті з’явилася капсула для тих, хто прийде після них.

Храм на честь воїнів

Першим настоятелем став отець Віктор Нанівський. Він не лише проводив богослужіння, а й сам щотижня працював на будівництві.

У 2018 році церкву відкрили. Будівництво ще не завершилося – не було підлоги, залишалися роботи з фарбування стін та оздоблення, але вона уже стала душою Дар’ївки.

Коли Київський патріархат увійшов до складу новоствореної Православної церкви України, громада прийняла новий статут, а храм отримав назву Різдва Богородиці.

Його побудували як особливе місце для молитви. Він мав стати пам’яттю про тих, хто загинув, захищаючи Україну.

“Ми відкрили наш храм на честь воїнів-захисників. Згодом до нас у церкву приїжджали батьки, дружини загиблих, родичі хлопців”, – говорить Олександр Іванович.

За розбудову церкви Різдва Богородиці ПЦУ нагородила орденами отця Віктора Нанівського, Віктора Андрощука, Петра Майдебуру та Ігоря Майдебуру.

Олександр Іванович Ситниченко отримав нагороду від владики Філарета.

Громада вірян росла. До храму приходило понад сто людей, а на великі свята – ще більше. Їхали з Херсона та сусідніх сіл.

“Які ж велелюдні свята в нас були! Після Служби ми пригощали всіх кулішем. На Різдво кожен приносив якісь гостинці. Громада була дуже душевна. І про це знали не лише в Дар’ївці. Нашу церкву любили на Херсонщині!” – згадує Любов Дідик.

Схожі спогади має й отець Максим. Він прийшов служити до храму вже після його будівництва.

“Ця церква видавалася мені ніжною… Як жінка, як мати. Тепла атмосфера, хороша акустика для молитви. Заходиш – і ніби вдома”, – розповідає настоятель храму.

Для когось цей “дім” став місцем вінчання, хрещення дітей. Біля храму садили квіти й дерева.

“Я пам’ятаю, як вирощувала троянди й несла їх до церкви. А в осінньо-зимовий період робила квіти з паперу”, – розповідає Любов Іллівна.

Перед повномасштабною війною всередині церкви майже все було готове. Залишалося завершити окремі роботи, зокрема вівтар. Особливою окрасою храму була велика люстра – близько 2,5 метра, зі 110 лампочками. Її допомогла придбати родина Наталії та Юрія Кузнеців.

Наталія Кузнець загинула разом із сестрою в автомобілі внаслідок атаки російського дрона. Її чоловік Юрій вижив і проходить лікування в Миколаєві.

“Ця сім’я дуже допомагала храму. Вони давали кошти на оздоблення, купили люстру. Наталя шукала волонтерів, організовувала збори через знайомих”, – говорить Олександр Іванович.

Серед тих, хто допомагав будувати церкву, вже немає і Петра Майдебури. Загинув Анатолій Андруський… Але люди, які вкладали у храм свої гроші, час і сили, самі ставали частиною його історії.

Храм не мовчав!

Після початку повномасштабного вторгнення Дар’ївка опинилася під окупацією. В той час отець Максим не міг приїздити до храму, але люди все одно збиралися.

“Ми і в окупацію відкривали храм. Отець Максим їздити до нас не міг, бо його переслідували росіяни, але правили інші священики”, – розповідає Любов Дідик.

Одного разу, коли люди відкривали церкву, дорогою рухався російський танк.

“Він навів на нас дуло. А ми стояли і думали: виживемо чи ні”, – пригадує Любов Іллівна.

Водночас у селі продовжувала діяти й церква Московського патріархату. Тамтешні священники називали громаду храму Різдва Богородиці “розкольниками” та “невірними”.

За словами Олександра Івановича, під час звільнення села представники московської церкви утекли разом зі священником Діонісієм. За його інформацією, нині той служить на окупованій території Херсонщини.

Та окупація вдарила не лише по людях. Із території українського храму росіяни вивезли багато будівельних матеріалів: плитку, ліс, метал. Вкрали й газобетон, який благодійники привезли для майбутнього будинку священника. Фундамент під нього вже був готовий. А після звільнення отець Максим повернувся, і у церкві знову почалися регулярні служби.

Але безпекова ситуація в Дар’ївці дедалі погіршувалася. Люди почали виїжджати. Та храм жив. Остання служба тут відбулася цьогоріч на Трійцю.

“Люди не покидали свою церкву. Навіть під час обстрілів у храм приходило по 30–50 чоловік”, – розповідають віряни.

Один удар – і роки праці перетворилися на руїну

5 серпня, напередодні Преображення Господнього, російський безпілотник уночі вдарив по храму.

Почалася пожежа. За словами старости, загорілися дерев’яні елементи конструкції, пінопласт та інші матеріали. Вогонь швидко поширився. Пожежа знищила дах і купольну частину, престіл і люстру.

У поліції за фактом пошкодження церкви вже зареєстрували кримінальне провадження. У витягу з ЄРДР зазначено, що 4 серпня військові РФ із застосуванням БПЛА обстріляли Дар’ївку, внаслідок чого було пошкоджено будівлю церкви.

Та для людей, які будували храм власними руками, це не просто будівля.

“Коли я дізналася, просто ридала!” – говорить Любов Дідик.

Особливим моментом, який вона запам’ятала на все життя, стало освячення хреста та встановлення дзвонів.

“Чоловік триста тоді зійшлося. Всі із захватом дивилися, як на храмі переливаються новенькі дзвони. А тепер так болить, ніби шматок серця відірвали! Все моє життя було там!”, – каже Любов Іллівна.

До речі, не пощадив ворог і церкви Московського патріархату – росіяни зруйнували її на три тижні раніше, ніж храм Різдва Богородиці ПЦУ.

“Ми відбудуємо”

Тепер громада церкви Різдва Богородиці розкидана по світу. Хтось залишається в Україні, хтось – за кордоном. Але люди залишаються на зв’язку.

Є спільна група, де вони спілкуються, обговорюють події, підтримують одне одного.

Парафіяльна рада теж існує. Її активними членами залишаються Олександр Ситниченко, Валерій Цурдук, Любов Дідик, Любов Гуцул, Василь Гуцул, Ганна Дембровська, Антоніна Андрощук, Катерина Соценко.

У кожного з них залишилися свої спогади. Під фотографіями згорілого храму в соцмережах люди пишуть про те, що втратили. Про хрещення дітей. Про свята. Про щасливі години, проведені в цій церкві.

“Сум, біль, скільки щасливих хвилин ми провели в цьому храмі”, – написала Оксана Бабій.

А далі – те, заради чого, мабуть, варто триматися:

“Боже, дай сил нам перемогти цю нечисть, а ми відбудуємо, буде ще красивіший!”.

Хтось уже думає про те, як виглядатиме храм після відновлення.

“Я у Львові познайомилася з людьми, які роблять вітражі для церков. Потім обов’язково зробимо самі гарні”.

Олександр Іванович говорить про відбудову стриманіше. Він знає, скільки коштів і праці було вкладено в церкву, і розуміє, наскільки складно буде почати все спочатку.

А військовий капелан 34-ї окремої бригади морської піхоти, настоятель церкви отець Максим каже:

“Дай Боже миру. А храм відбудуємо. Я вірю, що ми переможемо, бо добро завжди перемагає!”.

Любов Дідик щоранку разом із чоловіком стає на хвилину мовчання і молиться за своїх прихожан, за тих, хто загинув, і за людей, які допомагали будувати церкву.

“Нашої віри все одно ніхто не забере!” – твердо каже вона.

А в землі, під обгорілими стінами храму залишається капсула, яку дар’ївці заклали для майбутніх поколінь.

Російський дрон вдарив у святиню… Але не знищив пам’ять про те, як громада одного села змогла власними руками побудувати свою церкву.

“Слава Богу, стіни залишилися. Дзвони на місці і вони не втратять свій звук. Хрести височіють над обгорілим храмом…” – розповідає староста церкви Олександр Ситниченко.

І в його словах звучить надія, що одного дня віряни та їхні нащадки – ті, хто сьогодні розкиданий по Україні та світу, – знову зберуться разом. Розчистять будівлю від сміття та копоті і проведуть богослужіння. У мирній, вільній Україні, вдома, у Дар’ївці.

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.