“Ніби дерево вирвали з корінням”. Як Вікторія Лелеко зі Станіслава вчиться жити далеко від дому

Їй досі сниться батьківська хата у Станіславі. Стежка між клумбами, виноградник біля двору, баштан із кавунами, що достигають під спекотним херсонським сонцем.

Вікторія Лелеко, якій через війну разом з родиною довелося залишити рідний дім, говорить про це стримано. Не тому, що не болить. Болить. Просто все пережите сховала у найдальший закуток душі й каже, що під час останніх років лихоліття заборонила собі плакати.

Але між спогадами про дітей, творчість, роботу та нове життя в нашій розмові з’являються слова, від яких стискається серце.

Сьогодні Вікторія живе у Львові, працює вихователькою у дитячому садочку, займається творчістю, волонтерить, веде сторінки у соцмережах про рідну Херсонщину, її кулінарні традиції і улюблену справу. Та найбільше мріє одного дня знову приїхати до Станіслава — села, де народилася, виросла і залишила частину себе.

Бо там є сад і квітники, які вона плекала роками. Там розписані її руками поранені стіни улюбленого дитячого садочка “Казка”, там могили предків, сімейні світлини та тисячі дрібниць, з яких і складається справжнє людське життя.

Від бабусиного шиття

Вікторія — станіславчанка від народження. Тут вона виросла, тут бігла до дитячого садочка, тут навчалася у школі, тут минули її дитинство і юність.

Після школи творча дівчина вступила до Херсона на закрійницю. Каже, на вибір професії тоді значною мірою вплинула прабабуся Миля — знана в усьому Херсонському краї кравчиня.

Навіть у поважному віці вона продовжувала шити, а під старенькою швейною машинкою завжди лежали журнали з викрійками. Маленька Віка годинами розглядала їх, ніби це були книжки з іншого, чарівного світу.

— Баба Миля мала дуже цікаві викрійки. Мені тоді було трохи більше трьох років, але я й досі пам’ятаю ті сукні у формі тюльпанів. Вона дуже гарно шила, — згадує Вікторія.

Згодом вона сама опанувала професію швачки та закрійниці і певний час навіть шила одяг для людей у рідному селі.

Після заміжжя народилася донька Катерина. Коли дівчинці виповнилося три роки, Вікторія прийшла працювати до дитячого садочка “Казка” помічником вихователя. Тодішня директорка Людмила Кисла одразу помітила її творчий потенціал і запропонувала розвиватися далі.

Так почався її шлях у педагогіці. Вікторія вступила до Херсонського державного університету на логопеда, згодом здобула магістерський ступінь із дефектології та корекційної педагогіки. А перед самою війною отримала ще одну освіту — з менеджменту та управління закладами освіти.

— Не тому, що мені бракувало професії. Просто я завжди хотіла розвиватися і рухатися вперед, — каже вона.

Розмальований садочок

У Станіславській “Казці” Вікторія пропрацювала близько 20 років. Була інструкторкою з фізкультури, викладала образотворче мистецтво, ліплення, аплікацію та малювання. Згодом створила власну артстудію “Color House”, де готувала дітей до творчих конкурсів.

Любов до малювання та образотворчого мистецтва теж з дитинства. В родині був дядько-художник, брат мами Павло Григорович Петренко, за роботою якого дівчина спостерігала з особливою увагою.

Свій творчий художній слід Вікторія залишила і в самому дитячому садочку. Вона розписувала стіни, сходи, спортивну залу та хол закладу. Намалювала герб Станіслава і розмістила поруч вірш своєї молодшої доньки Анни.

Та особливо вона пам’ятає одну незвичайну роботу. У підвалі дитсадка разом із колегами вони знайшли велике полотно із зображенням Леніна. Викидати його було шкода через гарну раму, тож вирішили дати йому нове життя.

— Ми просто зафарбували старе зображення і створили картину. Я намалювала Матір-Берегиню з крилами лелеки, мальвами та українськими символами, додала елементи ліпнини. Вона наче стала берегинею нашого садочка, — згадує Вікторія.

До оформлення простору долучалися колеги та працівники закладу — це була спільна справа великої команди. Разом вони мріяли розмалювати весь дитячий садок. Але не встигли.

Пісня, творчість і родина

Різнобічна творчість завжди йшла поруч із Вікторією.

Окрім захоплення шиттям і малюванням у дитинстві та юності, вона писала вірші. Згодом цей талант перейняла молодша донька Анна.

Уже в шлюбі з творчим односельцем Миколою Лелеко Вікторія відкрила для себе ще один дар — голос. До народного хору її заохотив чоловік. Сам Микола з дитинства виступав на концертах, грав на трубі, а згодом здобув освіту у Херсонському державному університеті за спеціальністю викладача духових інструментів та працював у Станіславській музичній школі.

Спочатку Вікторії подобався більше естрадний репертуар, але поступово захопилася народним співом. Вона співала у хорі, а згодом у жіночому гурті “Течія”, який створила Світлана Симоньянц. Разом вони виступали на фестивалях і концертах по всій Херсонщині.

У їхньому домі завжди звучала музика — труба, гітара, баян, губна гармошка, фортепіано.  Усе це було частиною повсякденного життя родини.

Творчий талант батьків перейняли й доньки. Старша, Катерина, закінчила Херсонський державний університет за спеціальністю “Образотворче мистецтво” Магістратуру вона завершувала вже після початку повномасштабної війни, коли університет було релоковано на захід країни. А наразі займається комп’ютерною графікою.

Ще до війни Катерина долучалася до творчих проєктів у Станіславі. Саме вона разом з мамою створили зображення Кузьми Скрябіна на одній із бетонних плит при в’їзді до села, малюнок біля сільської амбулаторії та інші росписи. У той час громада активно розвивала туристичні ініціативи, а розписані артоб’єкти стали однією з візитівок Станіслава.

Молодша донька Анна успадкувала від мами любов до слова — вона пише вірші, гарно співає, хоча обрала зовсім інший шлях і сьогодні навчається на астрофізика у Львівському Національному Університеті імені Івана Франка.

Про окупацію і дорогу з дому

24 лютого 2022 року спочатку просто не вкладалося в голові.

— Ми чули гул у небі й думали, що це наші. Не могли повірити, що війна справді почалася, — пригадує Вікторія.

Спершу в селі було відносно спокійно. Чули бої з боку Чорнобаївки, організували тероборону, вимикали світло, зашторювали вікна, намагалися жити звичним життям у нових умовах.

Та згодом, просуваючись у напрямку Миколаєва, російські окупанти зайшли до Станіслава. Під час обстрілів родина ховалася у підвалі разом із сусідами. Над селом постійно літали снаряди, лунали вибухи. Одного разу Вікторія вийшла під липу, щоб зловити мобільний зв’язок.

— У цю мить поруч розірвався касетний снаряд. Я бігла за гараж, а уламки летіли поруч — по подвір’ю та сусідніх дахах.

Під окупацією родина прожила п’ять з половиною місяців. Остаточне рішення виїжджати прийняли тоді, коли окупанти заговорили про відкриття російської школи. Молодша донька Анна тоді навчалася у 9 класі, і подружжя зрозуміло: залишатися далі небезпечно. З собою взяли лише кілька сумок і літній одяг.

— Ми фактично їхали в нікуди.

Дорога пролягала через 25 блокпостів. На кожному перевіряли документи та речі.

Чоловік Микола провів родину й залишився у Станіславі разом із мамою ще на півтора року.

— Від самого початку повномасштабної війни разом із нами жила мама чоловіка. Вона була змушена залишити свій дім через пошкодження, і всі ці місяці ми ділили один дах, тривоги, переживання та надії. Ми підтримували одне одного у складні моменти, знаходили сили посміхатися навіть тоді, коли було важко, і не втрачали віри в краще. Нас тримала любов до рідних, єдність родини та віра в наших воїнів, які щодня боронять Україну, — розповідає Вікторія.

Серед небагатьох речей вона взяла із собою з дому намиста, які плела під час окупації.

— Вони були для мене дуже важливі. Я замотала їх у сорочку й вивезла, а згодом роздарувала знайомим і рідним.

У Запоріжжі родина вперше почула сигнал повітряної тривоги — те, чого не було в окупованому Станіславі, який постійно гудів від вибухів.

Потім був переповнений евакуаційний потяг до Львова.

— Пам’ятаю гречку із сосискою, якою нас нагодували в Запоріжжі. Донькам і досі здається, що це була найсмачніша їжа в житті.

Львів, який прийняв

Перший рік після переїзду був непростим. Родина жила у гуртожитку Львівської політехніки. Поруч були родичі, волонтери та зовсім незнайомі люди, які у найважчий момент простягнули руку допомоги.

Чоловік Вікторії, Микола, після деокупації Херсонщини зміг приїхати до родини. До війни він займався фермерством, мав власну олійницю, працював на землі. Водночас музика завжди залишалася важливою частиною його життя — Микола грав на трубі, викладав у музичній школі.

Сьогодні він уже два роки працює у Львові розробником риби в мережі супермаркетів “Сільпо”. Паралельно залишається викладачем у Станіславській музичній школі. Майже рік Вікторія не працювала. Одного осіннього дня, коли опало листя, вона подивилася у вікно гуртожитку і побачила дитячий садок навпроти.

— І тоді зрозуміла, що час повертатися до своєї справи, — згадує вона.

Вікторія написала резюме, описала свій педагогічний досвід, творчі досягнення  і зазначила, що є переселенкою з Херсонщини. Розмістила його на Work.ua та у соцмережах.
І вже за кілька днів отримала кілька пропозицій роботи. Сьогодні вона працює вихователькою у приватному дитячому садочку Львова.

— Я дуже люблю свою роботу. І хоча у приватному дитсадку заробітна плата вища, все ж хотіла б працювати у своїй “Казці” і жити вдома, — зізнається Вікторія.

Волонтерство і творчість як спосіб триматися

У Львові Вікторія одразу долучилася до волонтерства. Плела маскувальні сітки, допомагала збирати гуманітарну допомогу для Херсонщини, підтримувала військових. Паралельно продовжувала творити — розписувала шопери та футболки, виготовляла декоративні вироби, створювала ілюстрації.

Разом зі старшою донькою Катериною — художницею, яка нині працює у сфері комп’ютерної графіки, — створила малюнок “Котик-Вусик” для мерчу боксера Олександра Усика. Світшот із цим зображенням передала Усикові волонтерка Оксана, яка допомагала родині від початку їх переїзду до Львова.

Згодом Вікторія відкрила для себе TikTok. На своїх сторінках вона щиро й натхненно розповідає про рідний Станіслав, традиції та кулінарну спадщину Херсонщини, ділиться рецептами лиманської юшки, баклажанів, перців. Каже, не прагне стати блогеркою-мільйонницею — просто хоче, щоб пам’ять про рідний край жила.

“Я ділюся своїми плодами”

Про майбутнє Вікторія говорить дуже обережно.

— Я знаю, звідки я, знаю, де я, а от що буде далі… — із щемом у голосі каже вона, на мить замовкає і продовжує: — Це ніби дерево, яке вирвали з корінням. Не молоде дерево, яке легко пересадити, а дерево з плодами!

І вже з легкою усмішкою, в якій відчувається сила херсонських людей, каже:

— Але я все одно ділюся своїми плодами. Своїм досвідом, своїми знаннями, своїми уміннями…

Два роки тому Вікторія вперше після виїзду побувала у рідній хаті. Найбільше запам’яталися порожнеча і пронизливий, невидимий холод.

— Без людей хата сумує, плаче і дуже хворіє, — каже вона.

Батьки Вікторії нині знайшли прихисток у Миколаєві, і Віка щиро радіє, що вони в безпеці.

— Три роки моє серце жило в постійній тривозі за батьків. Вони залишалися в рідному селі, у зоні активних бойових дій, де кожен день і кожна ніч проходили під звуки вибухів, а найбезпечнішим місцем був підвал.

Було боляче усвідомлювати, через що їм доводиться проходити, і щодня чекати звістки, що з ними все добре. Та нарешті настав той день, якого ми так довго чекали. Після трьох важких років мої батьки змогли виїхати звідти. Сьогодні вони перебувають у Миколаєві, і я безмежно щаслива знати, що тепер вони у більш безпечному місці. Це велике полегшення, велика радість і вдячність за можливість нарешті обійняти їх без страху за завтрашній день.

— Я радію за кожного односельця, який виїхав із пекла, і дуже хвилююся за тих, хто залишається у Станіславі під дронами, — говорить Вікторія.

Сьогодні родина Лелеко винаймає квартиру у Львові, працює, і будує кожен новий день.

А всі спогади про пережите Вікторія зберігає у собі.

— Це ніби скриня, обмотана колючим дротом, який важко перекусити. Вона завжди буде в серці. Та навколо цієї скрині — сьогоднішнє життя. І, здається, я живу для того, щоб її зберегти,
— говорить жінка і упевнено додає: — З отих глибин душі, і від хороших людей з Херсонщини та Львівщини, за яких я вдячна Богу, я й черпаю свої сили і натхнення. А своїм херсонцям скажу: не опускайте руки, не падайте духом, не гасіть у собі те херсонське світло. Доки є життя — вірте в себе і в добрих людей.

Ірина Квітка

Матеріал створено за підтримки Міжнародної програми розвитку комунікації ЮНЕСКО. Його зміст є виключною відповідальністю медіа Білозерка.Інфо і не обов’язково відображає офіційну позицію ЮНЕСКО.