Незламне Правдине: як люди чинили опір окупантам та відновлюють село зараз

Село Правдине Білозерської громади усю окупацію перебувало на лінії зіткнення. Це той населений пункт, де повномасштабна війна сповна залишила свій чорний слід.

Тутешнім мешканцям, які в 2022 опинилися у полоні ворога, довелося набачитися і пережити усякого: терор, тортури, обшуки, ростріли…

Будинки, що колись були охайними оселями для працьовитих родин, розлогі поля та щедрі врожаями сади Росія перетворила на купу руїн. Тепер тут кожен камінь і кожна цеглина має свою, нестерпно болючу історію. Та найстрашніше не в руйнуваннях, бо самі люди – мешканці Правдиного – стали живими мішенями для ворога, який оскаженів від того, що, отримавши відсіч від ЗСУ, не зумів просунутися далі.

Тут, на лінії вогню, окупанти безжально розстрілювали мирних жителів.

Та і під гнітом найтемнішого лихоліття у Правдиному залишалися ті мужні люди, які, наражаючи себе й рідних на небезпеку, чинили опір ворогу, продовжували боротьбу і допомагали ЗСУ.

Дякуючи їм, не згасала надія, і село вистояло, дочекалося звільнення, а тепер підіймається з руїн.

Журналісти Білозерка.інфо поспілкувалися з жителями населеного пункту. Як вдалося пережити окупацію і що відбувається у Правдиному зараз. Від того, що почули, мурахи по шкірі і важке тремтіння під серцем. Але світ має знати, і ми розповідаємо.

Анатолій Сікоза: «Я у Правдиному жив, живу і жити буду!»

Анатолій Іванович Сікоза – уродженець села Правдине. Тут він народився, закохався, виростив з дружиною Іриною Іванівною донечку, побудував дім, вів господарство і обробляв поле.  

Завзятий мисливець, оглядач каналів Снігурівських зрошувальних системах, єгер, Анатолій, як і чимало інших односельців, був щасливий у своєму домі. Та загарбницька Росія зруйнувала сонячний світ та мрії людей Херсонщини.

«Пам’ятаю, як сказав кумові: велика біда насувається. Це було за кілька днів до війни, – згадуючи про вторгнення ворога, починає довгу розмову Анатолій Іванович, – а потім приїхала їхня розвідка. Ми ще не розбиралися тоді, свої чи чужі. Здається, вони були з Луганська, українську мову знали, навіть «паляниця» уміли казати. Тільки коли згодом до села посунули колони їхньої техніки, зрозуміли: окупанти. Швидко окопалися. Сиділи в бліндажах за 150 метрів від моєї хати».

Анатолій Сікоза розповідає, як у перші дні війни зібрав таких, як сам, дужих сільських чоловіків у самооборону села. Вони слідкували за порядком, зупиняли мародерство. Та коли дізнався про загибель тероборонців у Бузковому парку в Херсоні, вирішив усіх розпустити, а сам продовжив працювати, допомагаючи ЗСУ виявляти ворожі дислокації та техніку.

Їхня донька Наталія виїхала з дому на початку війни – спочатку до родичів чоловіка у Новотягинку, далі – в Одесу.

А поружжя Анатолія та Ірини Сікози прийняли рішення залишатися в селі, яке фактично стало полем бою і обстрілювалося з усіх сторін.

«Перший раз прилетіло по даху, рознесло комору, кухню. Але то нічого, руки є – можна відбудувати. Найстрашніше було, коли вони почали вбивати людей… Один чоловік на мотоциклі виїхав на дорогу. Він в камуфляжі був… Одразу вгатили, а загиблого забрати не давали. Так і лежав на дорозі півтора тижня. А потім родичі виміняли в орків тіло за сигарети…», – ділиться жахливими свідченнями співрозмовник і пригадує криваві події масового катування та розстрілу мешканців села.

«Тут у нас працювала бригада, що охороняла сільськогосподарську техніку. Ми казали їх: їдьте, хлопці, звідси, доки не пізно. Та вони чи за майно трималися, чи думали, що біда омине. З ними ще дівчина була – подруга одного з охоронців, яка втекла з дому від вітчима-насильника Віктора Халака… Був у нас тут такий навідник, раніше судимий, посібник орків. Одразу перейшов на бік ворога і став в росіян коригувальником.

Добре знав, що за зґвалтування за ґратами йому буде непереливки, тому, щоб заховати свій злочин, нарозповідав оркам про хлопців з охорони всякого.

І одного дня, в квітні 2022 року, ми почули в селі вибух. То був не приліт. Зірвалося у хаті, де проживали шестеро охоронців. Купу тіл і їх частини ми знайшли не одразу. А коли дим розвіявся і почали збирати останки, побачили, що в людей були зав’язані очі, зв’язані руки, а на потилицях – дірки від куль. Їх вбивали прямо в обличчя, а потім склали на купу і підірвали. Ми хотіли тих людей поховати на другий день, виклали тіла, накрили, але росіяни почали стріляти у повітря і зі словами «будете лежать рядом» усіх розігнали. Тіла залишалися на сонці понад місяць. Ми змогли їх поховати лише на 39 день, коли в орків відбулася ротація і новим служакам не сподобався запах. А дівчину той зрадник забрав, він потім ще примудритися видавати себе за жертву – першим журналістам, які заїхали в село після звільнення. Але тут був я – живий свідок, бо він, Віктор Халак, якого засудили за зраду на 15 троків, привів ворога і у мій дім, – вражає розповіддю Анатолій.

Чоловік каже, що жив зрадник недалеко, тож усе видивлявся, вистежував. А згодом росіяни прийшли до хати Сікози. Господаря – під автомат. Почалися обшуки, допити, побиття…

«Один кричить: «сейчас ногу прострелю, сам умереть захочеш», інший «где ружье, бинокль, телефон»… І за кожним запитанням – прикладом по голові. А я думаю, як найдуть… Коротше, ми б з вами уже б не говорили! Добряче мені тоді натовкли голову та спину. Кажуть – «коректируєшь», а я на те відповідаю: «то що, сам на себе коректирую, он як кухню знесло!» В результаті нічого вони не знайшли, але йшли геть зі словами: «все равно узнаем, ти еще попляшешь».

І через чотири дні, коли моя голова вже потроху почала стухати, вдарили прицільно по нашій хаті. Одразу тоді відчув уламки в тілі, викрутило ногу, руку, але про біль не думав. Шукав дружину. Все кричав: «Іро, Іро!»… Думав, що вже збиратиму її, як тих охоронців… Але за мить дружина вилізла з-під завалів – чорна як сажотрус, але жива! Собачка наша такса Норка тоді теж постраждала, вона в момент удару на порозі хати була, уламок опинився у її тільці, та нічого – виходили нашу трьохсоту! А свідчення про всі ті події я вже розповів для слідчих гаазького суду. Скільки іноземних делегацій тут побувало, скільки журналістів!» – хвилює спогадами Анатолій Іванович далі і упевнено каже – він за все помстився зраднику та окупантам, і доки стане сил, продовжуватиме це робити.

Пригадує мужній чоловік й про те, як місцеві мародери виносили з порожніх хат і продавали росіянам чуже майно, як деякі односельці, які після визволення втекли разом з кацапами, на початку війни радо зустрічали ворога, і про те, як серпом косив пшеницю на своєму полі, бо до великої війни обробляв 5 гектарів власного паю.

«Кошу пшеницю, яка осипається на землю і кажу до них: «Ну що, «освободители», сьогодні серпом поле кошу, а завтра – лаптями щі хлебать?! Ніколи такого не буде!»

Після поранення Анатолію разом з дружиною довелося виїхати до Білозерки. Спочатку Сікоза перебував у лікарні, далі проживав у родичів, яких у Білозерці в нього чимало. Та коли наші захисники звільнили Правдине, уже на другий день був вдома.

Від їхньої хати тоді лишилася фактично одна кімната, але Анатолій Іванович самотужки та за допомогою волонтерів зумів полагодити оселю. Звісно, до відновлення дому ще далеко, але принаймні подружжю є, де жити. Вони знову розвели господарство – курей, качок, поросят.

Анатолій Сікоза продовжує допомагати ЗСУ. Сьогодні він працює у бригаді з розмінування. Все знайдене – і міни, і боєприпаси йдуть військовим.

Чоловік віддав воїнам власну автівку, підтримує їх та односельців продуктами. За словами відчайдушного мисливця, буде працювати так до перемоги. Каже: ладен жити без світла, води та газу, аби не з москалями.

Щоправда, тепер у селі світло є, і газ теж. З водою проблеми, бо старенька система водопостачання не витримала обстрілів. Втім, наразі у Правдиному працює бригада, яка відновлює комунікації.

Анатолій Іванович говорить, що після пережитого уже нічому в світі дивуватися не буде. Але тепер напевне знає: щоб розуміти майбутнє, треба вчити історію. А історія України наскрізь просякнута важким москальським духом.

«Мої батьки й діди жили на цій землі. І я тут жив, живу і жити буду!» – упевнено каже відчайдушний мешканець нескореного села.

Надія Манзіроха: «Вони дуже хотіли вигнати нас зі власного дому!»

Надія Іванівна Манзіроха живе у Правдиному від 1978 року. У південне село дівчина з Рівненщини приїхала як наречена, вийшла заміж за тутешнього жителя Івана Манзіроху. Тут у подружжя склалося гарне життя, народилося два сини, донечка. І усі вони до війни мешкали поруч: найстарший Олександр з сім’єю – на сусідній вулиці Садовій, син Іван – разом з батьками, а донька Марія – у сусідньому селі, ближче до Чорнобаївського аеропорту.

«Коли все почалося, тут були такі вибухи! Ми бігали з підвалу в підвал… Врешті Марії з дітьми вдалося виїхати – спочатку до Херсона, а потім і за кордон. А ми з синами були у Правдиному, куди дуже скоро зайшли окупанти. Виїхати з кожним днем ставало не лише важче, але й дорожче. А в перші дні гроші пішли на те, щоб закупити продукти, які пізніше дуже допомогли вижити, – говорить мешканка села Надія Іванівна Манзіроха.

Далі жінка розповідає, як за кілька днів біля їхньої хати зупинився її похресник. Він їхав на мікроавтобусі шукати свого родича, якого росіяни розстріляли в степу. За словами Надії, орки тоді засікли його автівку, і за мить на їхньому подвір’ї вибухнуло. Не стало нового сараю, гаража, двері загнало аж в хату, полетів з даху шифер… Вони не встигли вибігти в підвал, лежали на землі серед пилу та диму, але усі були живі!

«Усе лихо у нас відбувалося наче одним днем. 5 березня дружина сина, наша невістка Аня, що працювала у магазині в Херсоні, разом з двоюрідним братом поверталася з міста. Зазвичай добиралися через Олександрівку, а тут вирішили заїхати додому у Правдине – потрібні були якісь ліки та речі. Їх розстріляли під Грозовим, де їхала колона ворога. Вони загинули просто в машині. Не стало у двох моїх онуків мами, а в сина Олександра – дружини… Ми й поховати її по-людськи не змогли. Забирали і хоронили дуже швидко – під обстрілами», – з хвилюванням згадує Надія Іванівна та продовжує:

«У дім моєї свахи в Таврійському, з якою тоді жили наші онуки, теж прилетіло. Після смерті Ані вона виїхала з дітьми в Польщу, а потім – в Нідерланди».

Надія розповідає, як окупанти нахабно заходили в їхній дім, як їх усіх, та ще одиноку сусідку, яку прихистили в себе, виганяли з хати на вулицю, як просила у них хоча б взяти таблетки, бо Надія хворіє на цукровий діабет… І як снайпер стріляв у вхідні двері їхнього будинку… Тоді син з чоловіком дивом встигли впасти на землю і вижили!

Влітку 2022 у їхню оселю прилетіло знову. Між вікнами хати застряла труба від боєприпасу.  На щастя, вона не розірвалася, і нашим захисникам вдалося витягти її після деокупації. Прильотів було немало. Більші, менші, на город, у подвір’я. У сина Надії від латання дірок після прильотів та ремонтів руки вкрилися мозолями. Але найстрашніше було, коли озброєні москалі проводили допити.

«Одного разу, восени, вже перед звільненням, до нас в хату прийшло 16 окупантів. Ми саме вийшли з підвалу після обстрілу. Вони накинулися на сина Олександра, вигнали його на вулицю, роздягнули, і з криками «нацика нашли» почали допит. Ми усі понад годину стояли під дулами автоматів і дивилися, як мучать нашу дитину.

Першим не витримав мій чоловік. Каже, скільки ж можна знущатися?! Врешті нічого не довідавшись, і сина, і нас відпустили» – зі слізьми пригадує Надія Іванівна.

Нестерпно важко було отримувати новини про розстріли односельців. За словами очевидиці, у ворота помешкання однієї з жительок Правдиного росіяни заїхали на БМП, а, побачивши господиню, – просто розстріляли невинну людину. Невдовзі чоловік тієї жінки підірвався на розтяжці. А про масове убивство охоронців та дівчини жінка без ридань і говорити не може.

«Вони дуже хотіли вигнати нас з власного дому, а ми не йшли, хоча постійно жили в страху!» – говорить Надія Манзіроха.

Зруйнована хата і у сина Олександра, який втратив дружину, пошкоджене житло доньки, що будувала дім в Комишанах. А подружжя, яке залишається у Правдиному, уже втомилося латати свій рідний дім. І таких осель у селі чимало, тут 50 відсотків будинків зруйновано обстрілами.

Жінка розповідає, що лише в цьому році їм врешті вдалося накрили хату: в сільській раді допомогли з шифером, а волонтери перекрили дах. Після визволення в селі стало тихіше, почали повертатися і лагодити свої будинки люди…

Під час окупації мешканка Правдиного Надія Іванівна Манзіроха схудла на 20 кілограмів. Тепер здоров’я трохи покращилося. У цьому році жінці навіть вдалося побувати у Нідерландах, де відвідувала онуків.

Надія Іванівна та Іван Адамович продовжують жити і працювати на своїй землі. Зізнаються: дихати на повні груди ще не можуть. Воля настане лише тоді, коли вся Україна очиститься від полону російських терористів.