Нескорена Білозерка: 245 років ідентичності, яку ворог не здатен знищити

Цього року наша Білозерка, попри те, що зранена війною та кровоточить болем, відзначає свій 245-річний ювілей. Два великих символічних дні – День народження та День визволення – нагадують нам, що сила селища у єдності, любові до рідної землі та в нескореному дусі його жителів.

Історія Білозерки — не в старих фоліантах чи музейних виставках. Вона проросла крізь кожне обійстя і живе в розповідях людей. Хоч як ворог — чи то німці в часи Другої світової війни, чи росіяни сьогодні — намагався стерти пам’ять і знищити нашу ідентичність, ми берегтимемо своє минуле і знатимемо його.

…А найкраще історію розповідають людські долі. Серед корінних жителів селища – Галина Петрівна Гніздовська (дівоче Кравченко). У її родинній сазі віддзеркалюється вся еволюція Білозерки, від її заснування до сьогодення. Родину Галини Петрівни доля пов’язала з Білозеркою ще задовго до створення колгоспів. Її прадід, Лаврентій Кравченко, прибув із Центральної України, шукаючи кращої долі у таврійських степах. Він оселився на розі нинішніх вулиці Пушкіна та провулку Торгового, де заклав обійстя, що простягалося аж до стадіону. Лаврентій заклав величезний сад, у якому росло аж 14 сортів яблунь! Син Лаврентія, Іван Кравченко, був грамотним землеробом і агрономом, але його життя трагічно обірвалося у 1920 році через “розмову на політичні теми” в непевні часи Громадянської війни. Його дружина залишилася сама з чотирма дітьми, обшиваючи усю Білозерку, щоб виховати їх чесними та працьовитими.

Батько Галини Петрівни, Петро Іванович, став першим механізатором у Білозерці. У часи, коли на весь район було лише чотири комбайни, він тижнями обкошував усі навколишні села. Перед приходом фашистів він як справжній господар розібрав свій комбайн і замурував залізяччя у грубу. У цей час, коли Друга світова війна наближалася до Білозерки, усю худобу зібрали у саду, що заклав прадід Лаврентій, і вона вщент понівечила дерева, і з того часу сад не відновився, розповідає Галина Петрівна. Страшними спогадами закарбувалася у пам’яті війна: рідня Галини Петрівни поневірялася у чужих людей в Миколаївській області. Рятувалася від румунів, які навіть їжу з казанка забирали собі в торбу. Після звільнення Білозерки родина побачила, що їхню хату підірвали німці. Речі з погребу розібрали односельці, які повернулися раніше, а нову хату звели лише у 1953 році. З того часу 14 березня – день звільнення Білозерки від німецьких фашистів – було для Г. П. Гніздовської найбільшим святом.

Важкі спомини у серці залишив і голод 1947 року. Від голодної смерті білозерчан рятувало озеро, яке “перецідили по краплині” – водилися в ньому риба й раки. Сестра Галини Петрівни з 14 років працювала у колгоспі, за вирощування бавовнику мала навіть орден Червоного Прапора.

Сама ж Галина Петрівна змалку і корову доїла, і хліб пекла, і дітей менших гляділа. Тож коли вийшла заміж за Вільямса Васильовича Гніздовського, була готова до подружнього життя. Живуть вони у любові і злагоді, виховавши вже шосте покоління, яке народилося у Білозерці.

Історія Білозерки й понині – це історія виживання, віра, що справедливість таки переможе і любов людей до рідної землі…

З Днем народження, зранена Білозерко!

За матеріалами “Придніпровської зірки”, 16.10. 2015 р.