Завтра вона знову напече хліба. І коли засипатиме борошно, коли вийматиме гарячий буханець, коли нарізатиме товстими скибками і кликатиме до столу чоловіка, – постійно згадуватиме сина. Це ж Дмитро подарував їй хлібопічку на ювілей! Замовив через інтернет, і у день народження Тетяна Геннадіївна Карпеченко на “Новій Пошті” отримала сюрприз від синочка. А сам він тоді був “на нулі”, під Мар’їнкою.
Все у цій хаті дихає ним і нагадує про нього, працьовитого, щирого. “Мамо, давайте допоможу, батько, не треба, я сам”, – з такими словами, по приїзді додому Дмитро відразу брався до роботи. Старався бути корисним навіть у короткі миті зустрічей. А щастя бачити сина від початку війни батькам випало зовсім мало…
Дмитро Карпеченко загинув 9 жовтня 2023 року під час виконання бойового завдання під Мар’їнкою Донецької області. Йому назавжди лишиться 37…
8 місяців батьки не знали, що їх син на війні
“Він ріс звичайним сільським хлопчиськом. Непосидючим, веселим. Але знаєте як у селі – змалку був привчений до важкої роботи, бо тут її завжди вистачає. Закінчив школу, вступив до професійного ліцею, а далі була служба в армії. Пам’ятаю, як усією Федорівкою відправляли Дмитра служити. Столи накривали, співали… Після повернення Діма працював будівельником у Херсоні, Миколаєві. Мав хист до будівельної справи, особливо гарно клав плитку.
Невдовзі уже знайомив нас з дівчиною із Чорнобаївки. І знову вся родина збиралася разом – гуляли весілля. У них народився синочок Іллюша, йому вже 14. Але подружнє життя не склалося. Дмитро подався на заробітки до Одеси: там знайшов хорошу роботу на підприємстві, нову жінку, а в квітні 2022 року був мобілізований” – розповідає Тетяна Геннадіївна.
За словами жінки, батьки нічого не знали про те, що Дмитро потрапив до ЗСУ та уже на війні. За час окупації Федорівки (до листопада 2022 року) , де залишалися Карпеченки, він надіслав матері одне повідомлення: “Не хвилюйся, у мене все добре, на роботі, телефонувати не можу”. Лише коли Херсонщину звільнили, від доньки Ірини, яка мешкала у Нововоронцовці і допомагала брату з амуніцією та тримала з ним постійний зв’язок, вони дізналися, що син на фронті. Разом із побратимами вже кілька місяців героїчно тримає Мар’їнку у складі 79-ої окремої десантно-штурмової бригади.
Дмитро батькам не телефонував, бо хвилювався, що окупанти прослуховують телефон – не хотів наражати рідних на небезпеку.
Узимку 2022 року федорівець отримав перше поранення. У шпиталі в Дніпрі з його тіла дістали уламки. Ще не встиг одужати, а вже просився назад – до своїх. Батькам казав: “Одягну бронік – і все буде добре”.
А в березні 23-го його знову евакуйовували у Дніпропетровський шпиталь. Цього разу штурмовик отримав контузію та важке поранення в руку. Роздробило кістку, Дмитрові зробили складну операцію і вставили шпицю.
Тетяна Геннадіївна пригадує: цього разу лікарі наполягали на звільненні. Але Дмитро радів, коли почав рухати пальцями. Казав: автомат тримати зможу. Попри можливість звільнитися з війська, вмовляння матері він вирушив на Донеччину.
“Я просила його: синочку, вже навоювався, не випробовуй долю. А він у відповідь одне, мовляв, не зможу я тут всидіти, коли мої хлопці воюють!” -– хвилюючись, каже мати загиблого.
Дмитро міг здатися в полон, та загинув на полі бою як Герой
У серпні 2023 року штурмовик Дмитро Карпеченко знову виходив на бойові.
“А ми тоді тільки оговтувалися після підриву Каховської ГЕС. Наш будинок зруйнувала вода. Змило речі, штукатурку зі стін. Але серце дякувало Господу за те, що всі живі. Щоразу перед виходом на бойове завдання Дмитро телефонував. Старався, щоб ми більше не хвилювалися, як тоді, в окупації.
Так і жили, чекаючи. Один раз пішов, повернувся, видихнули! Другий раз після виходу з бойового завдання дзвінок: “Мамо, все ок, хлопці зі мною, позиції втримали, відпочиватиму аж десять днів”. А через три дні телефонує: “Так виходить, що йду знову”. Питаю: “А як же відпочинок, сину?”. “Та нічого, – відповідає, – відбігаю швиденько і наберу”… Але то була остання розмова”, – згадує мати.
Каже, що страшну звістку повідомила їй жінка з Одеси, з якою Дмитро жив. Чотири дні тіло сина не могли забрати з поля бою, а потім привезли до Одеського моргу. Батьки поїхали на впізнання.
“Ми дуже хотіли перевезти синочка у Федорівку, але нова дружина тоді наполягла, щоб його поховали в Одесі. Я не мала сили сперечатися. За цей час перенесла два інсульти, і лише завдяки лікарям знову стала на ноги. Але тепер я за те, щоб забрати Дмитрика додому”, – переконана згорьована жінка.
Побратими розповіли Тетяні Геннадіївні, як героїчно загинув її син Дмитро Карпеченко. Цей момент вони бачили з FPV-дрону, навіть зняли відео.
На завданні їх було троє. Росіяни з безпілотника запустив гранату з токсичною хімічною сполукою. Двоє бійців загинули відразу, Дмитро упав, та згодом піднявся у повний зріст. Він встиг з кулемета покласти двадцять орків, доки не поліг сам. Дмитро був живий, він міг здатись у полон, натомість загинув на полі бою як Герой.
“У мене немає дороги до сина!”
Минув рік, як немає рідної людини – сина, батька, брата. За словами Тетяни Геннадіївни, кожен в їхній сім’ї переживає горе по-своєму. Онук Ілля після звістки про загибель батька чотири дні не виходив з кімнати, і лише коли побував на його могилі, став потроху відходити. Батько не може навіть говорити про те, що сталося, а Тетяна Геннадіївна робить усе, щоб привезти тіло сина у Федорівку та поховати на сільському кладовищі.
“У мене немає до нього дороги, розумієте? До Одеси не наїздишся, та й здається, коли він буде тут, у селі, нам стане хоч трохи спокійніше. Немає такої хвилини, щоб я не думала про нього. Навіть Іллюшу називаю Дмитром. Все думаю, чого він гукає до мене “бабуся”, я ж мама!”, – говорить ненька загиблого захисника.
Жінка зізнається: найдорожче, що в неї є, – подарована сином хлібопічка та ще форма, яку він передав після поранення. І, звісно, фото, щоправда, дитячих світлин Дмитра не залишилося, усі їх під час підтоплення будинку змила вода.
Відновлюючи пошкоджений дім, Тетяна Геннадіївна згадує про золоті руки свого сина. Як допомагав, як щоразу хотів до ладу завершити розпочату справу, і з якою любов’ю дарував їй квіти.
“Всюди він, мій Дмитрик! Все добре – від нього!”– ридаючи, каже Тетяна Карпеченко.
Герої не вмирають! Вони навіки у пам’яті та серцях рідних! Вони несуть варту у небесному війську хороброї України!
Ірина Квітка