Недалеко від дому: як мешканці Олександрівки знайшли прихисток у селі Лимани на Миколаївщині

Село Лимани, що неподалік Миколаєва, сповна відчуло на собі жахіття війни. У 2022 році, під час наступу російських військ, цей населений пункт щодня опинявся під вогнем артилерії, “Градів і заборонених касетних боєприпасів. Ворог пошкодив школу, зруйнував будівлю сільської ради, повністю знищив поштове відділення та інші об’єкти критичної інфраструктури.

Та попри руйнування і страх, громада вистояла. Разом зі старостою Лиманів та сусіднього Лупаревого Наталією Панашій люди не опустили рук — трималися одне одного, допомагали і вірили: українські військові не допустять ворога до Миколаєва. Так і сталося.

Згодом, після звільнення правобережної Херсонщини, села, які ще вчора самі були на передовій, стали надійним тилом для інших. Лимани прийняли десятки родин із сусідньої Станіславської громади, що потерпає від обстрілів і атак дронів.

Для багатьох людей це була вимушена, але водночас близька втеча,  бо недалеко від дому, та вже в іншій реальності. Тут вони намагаються відновити звичне життя і поступово вкорінюються в новій громаді.

Як живеться переселенцям із Олександрівки та Станіслава на Миколаївщині? З якими труднощами вони стикаються і що допомагає не втрачати опору? І чому саме села Галицинівської громади стали для них місцем, де хочеться жити?

Про це та більше — у розмові зі старостою Лиманів і Лупаревого Наталією Панашій, а також переселенками з Олександрівки — Оксаною Долгоаршиновою та Наталією Корнієнко.

“Вони нам як рідні” — староста Наталія Панашій

Староста сіл Лимани та Лупареве Галицинівської громади Наталія Панашій, яка не покидає старостат від початку  повномасштабного вторгнення, добре пам’ятає, як місцеві переживали перші місяці війни.

Навесні 2022-го села обстрілювали щодня: постраждали школа, будівля сільради, інші об’єкти інфраструктури. Водночас житлові будинки, каже:

“Бог милував — більшість уціліли”.

Саме вони згодом і стали прихистком для людей, які тікали від війни.

Сьогодні у Лиманах проживає 314 переселенців, у Лупаревому — ще 412. Це переважно мешканці Олександрівки, Станіслава, Широкої Балки, Софіївки, Велетенського, Білозерки та Херсона.

До Лиманів і Лупаревого мешканці Херсонщини почали приїжджати у квітні 2024 року. Та найбільший наплив був у березні-квітні 2025-го, коли обстріли з лівобережжя стали ще інтенсивнішими і фактично щоденними.

“До війни у нас проживало чотири тисячі людей, а тепер разом з ВПО стало більше п’яти, – розповідає староста.”

Загалом лише зі Станіславської громади тут нині близько 400 людей, серед них — 110 дітей.

“Спочатку було трохи незвично. Ми, хоч і були під обстрілами, не жили в окупації і не знали, що таке пережити ці жахіття на собі. Тому трохи хвилювалися, чи не буде переселенцям важко звикнути до нового місця й до нових сусідів. Але на 99% це дуже добрі люди. І зараз вони нам уже як рідні!” — щиро говорить староста.

Переселенців заселяють у порожні будинки — власники здебільшого виїхали й погоджуються приймати людей. У більшості випадків — безкоштовно, ВПО оплачують лише комунальні послуги. Але проблема в іншому: житла вже бракує.

Виручають садові товариства — їх у старостаті 17. Раніше ці будинки на 60–70% пустували, а тепер там живуть люди: є світло, вода, і хоча умови неідеальні, але це вже дах над головою.

“Важче сім’ям із дітьми. У дачні будинки їх не поселиш — немає умов. І, на жаль, тоді люди змушені їхати далі”, — каже Наталя Федорівна.

Окрему увагу в громаді приділили тому, щоб переселенці не залишалися сам на сам зі своїми проблемами. У 2023 році тут виграли грант і облаштували “Пункт опори”. Частину приміщення відремонтованої сільради віддали саме для роботи з ВПО. Це локація, де тісно тримається зв’язок із домом.

Сюди регулярно навідуються старости з сіл Херсонщини — проводять прийоми для своїх людей. Разом із ними або окремо працюють спеціалісти ЦНАПу, соціальні служби, психологи, юристи. Тут допомагають оформлювати документи, подаватися на компенсації за зруйноване житло, просто вислуховують — і спільно, у співпраці між громадами Миколаївщини та Херсонщини, намагаються знайти рішення.

Для дітей організовують зустрічі та пізнавальні заходи. Волонтери привозять гуманітарну допомогу — продукти, засоби гігієни, пакунки для малечі. Частина благодійних організацій, які раніше добиралися до Станіслава, тепер приїжджають уже в Лимани.

“Ми вже жартуємо, що тут у нас своя окрема Станіславська громада!” — усміхаючись, каже Наталія Панашій.

Старостат намагається дати людям не лише житло, а й можливість працювати. Через центр зайнятості переселенці залучені до громадських робіт — доглядають територію, допомагають людям похилого віку, і отримують за працю 10–12 тисяч гривень. А ще тут ліплять вареники для військових. І навіть продають їх, щоб донатити для ЗСУ.

“Це шість жінок — Олена Ноздренко, Оксана Довгоаршинова, Наталія Корнієнко, Олена Левкова, Наталя Полякова й Тетяна Джикант — усі зі Станіславської громади. Ми виділили дівчатам приміщення — і вони активно працюють”, — каже Наталя Федорівна, яка й організовує роботу волонтерської спільноти, що згуртувалася в Лиманах ще з початку війни.

Є й історії про новий старт —завдяки грантам, які вдається залучати разом із міжнародними партнерами. Наприклад, ветлікар Михайло Семенюк із родиною виграв грант і відкрив у Лиманах ветеринарну аптеку — до нього звертаються і місцеві, і переселенці.

А є історії, від яких стискається серце. Нещодавно Людмила Кістінь зі Станіслава, син якої загинув на фронті, задонатила 30 тисяч гривень на “чуйку” для морпіхів  39-ї бригади — це лише один зі зборів, які разом із активними мешканками постійно організовує староста.

Водночас проблем вистачає. Найбільша — житло, якого вже практично немає. Друга — робота. Частина підприємств у Миколаєві, де працювали місцеві, зараз не функціонують. Натомість люди, які приїхали з сіл Херсонщини, хочуть займатися господарством, але в Лиманах і Лупаревому для цього бракує землі.

Попри це, частина переселенців уже осідає: вісім родин купили тут будинки.

“Але більшість дуже хоче повернутися додому. Тому й не їдуть далеко. Навіть зараз примудряються польовими дорогами доїжджати, щоб хоча б глянути на свою хату. І постійно тримають зв’язок із тими, хто залишився. Бо дім є дім, особливо коли прожив у ньому більшу частину життя, — говорить староста, додаючи: — Ну як же хочеться, щоб це лихо закінчилося і кожен мав змогу жити у своєму домі!”

“Усе найкраще пов’язано з Олександрівкою!” — Наталія Корнієнко

Наталія Корнієнко разом із семирічним сином Матвієм приїхала до Лиманів 25 грудня 2025 року. Її історія — це вже друга вимушена втеча з дому.

Вперше родина виїхала з Олександрівки ще влітку 2022 року. Тоді переїхали на Хмельниччину, а повернулися після деокупації — у квітні 2023 року.

“Коли ми приїхали, дім був розбитий: діра в даху, вибиті вікна й двері, і стеля впала… Але сільська рада та волонтери допомогли — дали шифер та інші матеріали. Ми все позакривали і залишилися вдома” — згадує жінка.

Наталія працювала в комунальному підприємстві: займалася благоустроєм і допомагала людям. Чоловік Сергій ремонтував пошкоджені будинки. Але у 2025 році в Олександрівці стало ще небезпечніше: крім артилерії почали активно літати FPV-дрони.

“Один такий дрон вдарив по нашому даху і не розірвався. Впав прямо біля будинку — бойова частина окремо, снаряд окремо. І тоді ми зрозуміли: треба їхати. Тут дитині не місце. До Лиманів поїхали не випадково — порадилися зі своєю старостою Наталією Каменецькою. Тут уже були знайомі, та й відстань — лише 15 кілометрів від дому”.

Сім’ї знайшли невеликий будинок. Господарі виїхали за кордон, а у свою хату пустили їх безкоштовно — Корнієнки платять лише комунальні послуги.

“У Лиманах нас прийняли по-людськи: на перших порах допомогли речами, посудом, продуктами. Люди тут дуже добрі!” — каже жінка.

Проте зізнається: на новому місці спочатку було непросто.

Але все змінилося, коли староста запропонувала роботу. Так Наталя разом з іншими переселенками стали справжньою спільнотою: працюють разом, дружать і допомагають ЗСУ.

Зараз Наталія зайнята громадськими роботами: прибирає, ремонтує, ліпить вареники, допомагає у “Пункті опори”. Син пішов у перший клас місцевого ліцею — це його перша школа, тож адаптувався швидко. А чоловік долучився до війська і тепер служить у Нацгвардії. Про дім в Олександрівці Корнієнки не забувають: постійно телефонують сусідам і старості, цікавляться, що там і як. Наталя каже, що будинок стоїть, але пошкоджений.

“Я тішу себе думкою, що дім — це там, де рідні. Але Олександрівка для мене… як дитя під серцем. Усе найкраще пов’язано з нею”.

“Я мрію посадити в Олександрівці лавандове поле!” — Оксана Долгоаршинова

Оксана Долгоаршинова переїхала до Лиманів у червні 2025 року разом із двома дітьми — 16-річним Артемом і 13-річною Софією. Старший син уже дорослий — живе в Польщі. А чоловік поки що залишався в Олександрівці.

Родина вже переживала евакуацію: на початку війни Долгоаршинові виїжджали до Одеської області. Повернулися додому після деокупації та за допомогою волонтерів і старости Наталії Каменецької відремонтували будинок, пошкоджений під час обстрілів.

“Ми ж тільки перед війною купили цей дім. Гарний, просторий, з ремонтом. А потім почалося: “Молнії”, артилерія…” — згадує жінка.

Останньою краплею стали дрони.

“Два FPV-дрони висіли над нашим будинком. Це було дуже страшно. Спочатку були в хаті, потім ховалися в підвалі… Морально ми просто не витримали!”

До Лиманів поїхали свідомо — бо ближче до дому і туди, де вже є “свої”.

“Я одразу сказала: їду в Лимани. Тут багато наших, олександрівських!”

Староста Наталія Федорівна допомогла знайти житло. Будинок менший, але місця вистачає. Платять лише за комунальні послуги.

Зараз Оксана працює на громадських роботах: уже рік займається благоустроєм села і разом з іншими жінками ліпить вареники.

“У нас дуже хороший колектив. Навіть панічні атаки нарешті зникли!”

Діти навчаються онлайн у рідній Олександрівській школі. Біля нового дому є невеликий город, але справжня любов Оксани — квіти.

“У мене в Олександрівці було багато квітів: хризантеми, лілії, клематіси… А тепер… Тепер я мрію посадити в Олександрівці лавандове поле. Уже навіть говорила про це з підприємцем із Одеси — він обіцяв допомогти, тільки щоб війна закінчилася.”

Оксана дуже прив’язана до свого села. Після деокупації вона навіть створила прапор Олександрівки, виходила з ним у центр: вмикала гімн, хвилину мовчання, збирала людей.

“Я дуже люблю своє село і точно знаю, що повернуся. Навіть якщо мого будинку не буде — все одно повернуся! — щиро каже жінка, дякуючи двом старостам, Наталії Каменецькій та Наталії Панашій, а також своїм новим щирим сусідам за підтримку та допомогу.”

…Недалеко від дому — це не лише про відстань у кілька десятків кілометрів.

Це про інше життя — трохи тихіше, зі світлом у вікнах і підтримкою людей поруч. Тут можна завести дітей до школи і видихнувши, почати жити без постійного страху.

 Але це і про те, що в один момент, коли стихне зброя і в небі буде чути лише спів птахів, можна сільськими дорогами першими чимдуш помчати до пошкодженої хати, і квітів, які чекають тепла й дбайливих рук.

Тому майже кожен з мешканців Херсонщини повторює одне й те саме: це тимчасово, ми скоро будемо вдома!

Ірина Квітка

Матеріал підготовлений у межах проєкту “Імпульс”, що реалізовується Міжнародним фондом “Відродження” та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”, Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії та Уряду Швеції.