“Не уявляв свого життя без ЗСУ!” Спогад Тетяни Митасової з Благодатного про сина, який загинув на війні

18-річний, на вигляд міцний юнак, мав спадкову гіпертонію. Хвороба високого тиску Олександрові передалася йому від матері. Але коли прийшла пора йти до війська, проблеми зі здоров’ям його не зупинили. Тетяна назавжди запам’ятала слова свого Сашка: «Мамо, та я життя не уявляю без армії!»

Історія повторилася й у 2020 році, коли мужній одружений чоловік, мешканець Благодатного Олександр Митасов заявив матері та дружині: “Нічого не кажіть! Питання вирішене – я на війну!” Повномасштабне вторгнення він зустрів у бою, дивлячись в очі оркам, які сунули вперед.

Старший сержант, командир бойової машини, командир механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти 57-ї окремої мотопіхотної бригади Олександр Валентинович Митасов загинув на другий день війни, 25 лютого 2022 року.

У 36-річного воїна, який віддав життя, аби не пустити ворога на рідну землю, залишилося троє дітей. Спогадами про свого мужнього сина з “Білозерка.info” поділилася його мама, Тетяна Тимофіївна Митасова.

Подвійне щастя

Олександр – із двійнят. Він народився на півтори хвилини раніше за свою сестру Наталю. У подружжя Митасових уже було двоє старших дітей – син і донька. Але коли в Білозерській лікарні вагітну Тетяну з чоловіком здивували новиною про двійню, вони не могли повірити, що на них чекає таке велике щастя.

“Чоловік хотів хлопчика, я – дівчинку. А вийшло так, що з пологового відділення кожен ніс на руках те, про що мріяв: я – Наталку, а Валентин – сина… Сашко ріс гарним хлопчиком. Був щирим, добрим, щедрим. Хоча мав багато друзів, завжди гуляв разом із Наталкою – наші двійнята були нерозлучні! Після школи він одразу пішов працювати у молочний цех заводу “Гауда”, але затримався там недовго, бо вже марив армією. А далі склалося так, що довелося просити, аби мого сина взяли служити”, – хвилюючись, з теплотою в голосі пригадує жінка.

“Він дуже хоче служити!“

Лікарі виявили у 18-річного хлопця гіпертонію. До списку хвороб додалася й плоскостопість. Але коли Тетяна Тимофіївна розповіла про це синові, він розхвилювався й сказав: “Мамо, та я свого життя без армії не уявляю!”.

Тоді вона повезла Сашка до Херсонської лікарні, на прийом до кардіолога. Після огляду він сказав: “Я претензій не маю, але для спостереження потрібно лягти в Білозерську лікарню. Якщо тиск стабілізується, підете в армію”.

Хлопець потрапив у лікарню, але його тиск продовжував коливатися – від 120 до 160.

“Він дуже хоче в армію!” – говорила Тетяна лікарці, і таки впросила її зробити виписку.

Олександр потрапив у навчальний центр “Десна”, де за відмінне навчання та зразкове виконання завдань його залишили на весь термін служби. Додому він повернувся старшим сержантом. Молодий чоловік знову пішов працювати на завод, але згодом влаштувався на службу у лінійне відділення поліції (тоді – міліції). Його робота була пов’язана з постійними відрядженнями й ризиком, але Олександр казав, що мріяв саме про таку справу.

“Мамо, поміряй мені тиск!”

Між тим закохався в дівчину, яка приїздила в Благодатне до батька, що працював в Благодатному трактористом. Незабаром у Олександра та його дружини Ірини народилося двоє донечок – Вікторія та Єлизавета. Із часом він розчарувався в роботі поліцейського. Тож поїхав на заробітки, а згодом почав працювати охоронцем на полі місцевого радгоспу.

У 2020 році до Митасових приїхав Іринчин брат, який служив в АТО. Поспілкувавшись зі швагром, за кілька днів Олександр заявив: “Нічого не кажіть, я все вирішив – йду воювати”. Лише попросив Тетяну поміряти тиск. Тонометр зупинився на позначках 160 на 100.

“Нічого!” – махнув рукою Олександр, випив таблетку і поїхав до військкомату.

“Ми ще й транспорт шукали, аби завезти його на Донеччину. Кілька тисяч заплатили водію…”, – каже мама загиблого.

Відтоді він приїздив додому лише під час ротацій. Спочатку була Донеччина, потім – Луганська область, де й зустрів початок великої війни.

Вийшов з дому і вже ніколи не повернувся

Тетяна Тимофіївна жила разом із невісткою Іриною та двома онучками – Вікторією й Єлизаветою.

У листопаді 2021 року в Олександра та Ірини народилася третя дитина – дівчинка Анастасія. Побачити донечку він приїхав за місяць до повномасштабного вторгнення – у січні 2022 року. Неймовірно тішився крихітною донечкою, тиснув у обіймах старших дівчаток… А потім вийшов з дому – і вже ніколи не повернувся.

В Благодатному в перші тижні війни було дуже гучно. Тетяна з невісткою та онучками днями і ночами сиділи в підвалах. Доньки Тетяни Тимофіївни жили окремо. Старша, Ольга, мешкала поряд, у Благодатному, а Наталія свого часу вийшла заміж і виїхала в село Новософіївка Голопристанського району. Правда, згодом разом із сім’єю вони ледве вибралися з окупації…

Тетяна вже встигла натерпітися горя – поховала чоловіка і старшого сина Олега, який помер від туберкульозу у 41 рік. Жінка відчайдушно благала Бога вберегти її доньок і сина Сашка.

У перший день повномасштабного вторгнення він зателефонував дружині й попросив збирати дітей та виїжджати на Захід України. І повідомив, що зв’язку з ним не буде. “Я сам зв’яжуся, коли повернуся з бойового завдання”, – сказав.

Дві жінки – мати й дружина – з молитвою на вустах чекали дзвінка та почергово набирали його номер. Спочатку йшли гудки, а потім зв’язок і зовсім зник. Але, як згадує Тетяна Тимофіївна, вони й гадки не мали про біду – думали, що просто розрядився телефон.

Дзвінок вони отримали через два дні.

“Ірина взяла слухавку, а за кілька секунд заплющила очі. Не приймаючи чорної звістки, миттєво віддала телефон мені. Нам повідомили, що Саші більше немає… Виконуючи бойове завдання, він загинув на другий день війни – 25 лютого 2022 року…” – ковтаючи сльози, каже Тетяна.

“Мені хоча б одну Сашину кісточку…”

Одразу почали думати, як забрати тіло. Незабаром дізналися телефон ротного, і той у розмові пообіцяв привезти загиблого Олександра додому. Але невдовзі командир роти загинув сам. Окупанти зайняли позиції, де стояла рота воїна. ЗСУ вже не змогли зайти на окуповану територію. Тіло Олександра рідним так і не повернули.

Кілька років родина жила в гнітючій невідомості. Шукали Олександра в інтернеті, Тетяна Тимофіївна здавала аналіз ДНК…

“Більше року моя невістка вірила, що Саша живий. Якось нам зателефонували з Дніпра – нібито в шпиталі перебуває поранений військовий, схожий на нього. Але то був не він…”

А потім знайшли очевидця. Побратим, якого поранило в тому бою, розповів, що бачив загибель Сашка: одна куля влучила в шию, інша – у ту частину тіла, яку не прикривала броня.

Разом із Олександром Митасовим 25 лютого 2022 року в нерівному бою загинуло ще сім воїнів. Росіяни розстріляли їх упритул. П’ять бійців дивом вижили, ще двох було поранено…

Через два роки і сім місяців, після кількох судових справ, Тетяна Тимофіївна отримала свідоцтво про смерть сина.

“Мені хоча б одну Сашину кісточку, щоб поховати, як належить…” – ридаючи, каже жінка.

Тетяна постійно ходить на Алею Слави, яку облаштували в Благодатному.

“Вони там утрьох – Саша, його друг і колега по заводу Максим Бараненко, який загинув у Кринках, та товариш мого онука – захисник Іван Івахненко. Стою біля Сашиного портрета і запитую його: “Синочку, ти не замерз?” Він же на тому фото у футболці… Знімок зробили ще влітку, до війни…”

Тетяна Тимофіївна каже, що її дуже підтримує онук Станіслав – він теж АТОвець, у свої 31 вже чотири рази контужений…

Ірина з дітьми виїхала з Благодатного.

А мати чекає сина… І просить Бога, аби ніхто не пізнав такого полинового горя, яке спіткало їхню сім’ю.

Вічна слава і пам’ять Герою, який поліг за те, щоб ми бачили новий день у рідній Україні!

Ірина Квітка