Не просто малюнки на асфальті

24 лютого 2022 року для мешканців Дніпровського розпочалося зі звуків вибухів, червоного неба за річкою. Чорні зграї наляканих птахів, які сунули на захід, пробуджували неймовірним криком тих, хто солодко спав, не знаючи, що прийшла біда…

Згадуючи життя до війни, в пам’яті виринають спогади про виготовлення інсталяцій “Я люблю Дніпровське”, “Я люблю Херсон”, “Я люблю Україну”. У кожному населеному пункті, місцеві майстри створювали патріотичні арт-об’єкти, облаштовували фото-зони, чепурили вітальні будинків культури, фойє шкіл та місцеві площі.

Окупація народила новий вид протесту – арт-опір. У різних куточках України він мав свою специфіку, але засвідчував єдине – перемогти нас неможливо.

Хвиля підпільного супротиву накрила і Дніпровське. Тривалий час місцеві навіть не здогадувались, хто пише “Слава ЗСУ!” та “Смерть ворогам!” на зупинці, пофарбованій окупантами в кольори російського триколору та на сільських дорогах. Імена героїв стали відомі після звільнення Дніпровського. Як ви думаєте, хто ці відчайдухи? Наші неймовірно сильні жінки!

На розмову погодилася одна із місцевих героїнь – Людмила Пігарєва.

“Про початок війни я дізналася у телефонній розмові із сином. Хаосу в голові не сталося, розум включився у прийняття конкретних раціональних рішень
– сховати усі речі, які могли свідчити про мої патріотичні погляди. Прискіпливо проглянула все у квартирі, щоб окупантам не було за що зачепитися поглядом. Тривожна валіза була зібрана задовго до початку війни. Передчуття біди примусило мене це зробити”, – спокійним та впевненим голосом почала розмову Людмила.

Потім розпочалися важкі будні в умовах окупації. В село заїжджала російська техніка, озброєні непрохані гості нишпорили, де їм заманеться, заходили до помешкань, перевіряли телефони, багатьох забирали на допити до катівень. Жити під постійним контролем загарбників було вкрай важко.

Людмила тримала постійний зв’язок із мешканцями сусідніх сіл, розташованих вздовж дороги до Дніпровського. Щоразу, коли окупанти з’являлися у полі зору, знайомі дзвонили і попереджали жінку про небезпеку. Подібний інформаційний ланцюжок спрацьовував і в самому селі. Таким чином до приїзду окупантів місцеві встигали почистити телефони і сховати все, що не мали бачити рашисти. Це була дуже важлива справа, хоча й вкрай небезпечна. Серед дніпровців виявилося багато зрадників, які могли донести на Людмилу окупантам.

Поки молодша донечка була біля жінки, вона поводилася дуже стримано та продумано, адже діти – то найбільш вразливе місце. Людмила не давала собі права ні на розпач, ні на сльози. Достатньо було переживань, коли дитина втрачала свідомість при кожному обшуці в їхній квартирі. Щоб не наражати Олечку на небезпеку, жінка прийняла рішення відправити її до Європи. Людмилі було дуже важко піти на цей крок, але заспокоювала думка про безпеку дитини.

Завжди пряма і відкрита, звична до випробувань, жінка навчилася сортувати інформацію, придивлятися до людей, з якими доводилося спілкуватися. Бо війна відкрила дуже багато таємних сторін життя у селі. Це було відповіддю на моє питання, чи здобула вона якийсь новий досвід протягом цього часу?

На жаль, для Людмили це став досвід недовіри до людей…

Можливо, не так недовіри, як обережності при кожному спілкуванні, коли могли проявитися її відверті емоції. Ще одна причина обережності – переховування пораненого тероборонівця, якого попросили прихистити працівники військкомату. Протягом місяця Людмила лікувала захисника, як фізично, так і ментально. Намагалася створити сприятливу атмосферу для швидкого одужання, повернути бажання жити і не втрачати віру у свої сили. При кожному рейді окупантів нашого військовослужбовця переводили до іншого помешкання. А потім, тільки-но закінчувався обшук, чоловіка повертали назад до Людмили. Можна лише уявити стан жінки, яка ризикувала своїм життям заради порятунку
пораненого.

Я запитала, а чи бувало страшно?

“Не бояться тільки дурні. Але мій страх переборювала злість”, – відповіла Людмила.

Разом із протестом і гнівом міцніла любов до життя, до рідного гніздечка, розправляла крила віра у перемогу. В період окупації всім важко жилося. Не було нормального сну, спокою, душевної рівноваги.

Вичерпувалися засоби для існування, але Людмила заспокоювала себе “цікавими ідеями” щодо окупантів та місцевих колаборантів. Влаштовувала такі собі сеанси психотерапії. Коли у саду жінки достигли черешні, з’явилася можливість
трохи підзаробити. Гроші були потрібні їй не на їжу чи побутові речі (навчилися обмежувати себе у всьому). Жінка вирішила витрати їх на іншу мету. Виторгувані за черешні кошти швидко конвертувалися у балончики з фарбою. А потім на дорозі у Дніпровському з’явилися патріотичні написи “Слава ЗСУ!” та “Смерть ворогам!”. І це були не просто символи на асфальті. Місцеві мешканці повірили у перемогу.

Найщасливішим днем після важких місяців окупації стало 11 листопада 2022 року, коли дніпровці дізналися про визволення правобережжя Херсонщини. Люди зустрічали українських визволителів на в’їзді до села, обіймали, пригощали домашніми стравами, а потім дружно всі відправилися у кортежі з військовими по сусіднім селам, з рідним українським прапором сповіщати про звільнення від ворожого ярма.

Людмила залишилася тут для того, щоб дочекатися додому своїх донечок та сина. Стати знову щасливою у своєму українському селі!

Олена БУТКОВСЬКА

Публікація підготовлена в рамках короткострокового проєкту громадської організації “Білозерський центр регіонального розвитку”, який підтримується Фондом реагування на надзвичайні ситуації для жінок і дівчат, заснованим #HIAS у співпраці з #VOICE в рамках проєкту, що фінансується #USAID під керівництвом Save the Children в Україні. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» і не обов’язково відображає погляди партнерів.