“Не потрібно чекати, коли закінчиться зима чи війна!” Історія про кохання, яке перемагає

…Він побачив її очі, коли лежав на операційному столі. Молода інтерн-анестезіолог намагалася бути зосередженою на роботі. Але поранений військовий не давав жодного шансу думати лише про роботу і не усміхатися.

Так у Волинській обласній лікарні почалася історія кохання Марини та Владислава.

Після важкого поранення на фронті Владислав Троцюк із Білозерки не лише зумів піднятися з лікарняного ліжка, але й знайшов сенс у житті. Що повернуло віру в себе, як долав випробування і яким стало життя 29-річного ветерана російсько-української війни після ампутації.

Зворушлива розповідь далі.

Шлях до війська

Владислав Троцюк родом із Білозерки. Тут він змалку проживав з батьками, тут закінчив школу, провів свої найцікавіші роки дитинства та юності. А далі був Херсон. Після закінчення Херсонського Національного технічного університету та проходження строкової служби Владислав разом зі своїм армійським другом Ярославом винайняли офіс і відкрили невелику IT-студію, де займалися розробкою сайтів та рекламою.

Хлопці завзято працювали, будували плани й мріяли про розвиток справи. Але повномасштабне вторгнення стало тією неминучою реальністю, що змінила все. У перший день війни Владислав з Ярославом та його сім’єю поспішали до Білозерки. Їм швидко стало зрозуміло: це не на три дні й нічого не обійдеться.

Тоді Влад найбільше думав про безпеку рідних. Спочатку мама Дана не хотіла їхати з дому, і залишилася у Білозерці з двома котами. Тож Владислав сів за кермо своєї автівки й повіз у невідомість свою молодшу сестру Соню й товариша з сім’єю.

“Пам’ятаю, як ми їхали дорогою, і біля Південноукраїнською АЕС літали ракети. “Оце то виїхали!” – думав я і швидше мчав далі. Так ми дісталися до Умані, батьківщини Ярослава. Там я його залишив, а далі, з сестрою, поїхав на кордон з Молдовою, звідки вона зуміла виїхати в іншу країну. Та заспокоївся я лише тоді, коли за два тижні таки змогла виїхати з Білозерки і мама. Вона вирушила до Німеччини”, – пригадує нелегку евакуацію наш співрозмовник.

Коли Владислав зрозумів, що рідні у безпеці, ухвалив рішення йти до військкомату. Прибув туди разом з Ярославом і отримав відповідь: “Чекайте, за декілька днів буде виїзд”. Минув тиждень, хлопців ніхто не викликав. Так вони декілька тижнів пробули в місцевому ТРО, поки нарешті телефоном не пролунало: “Збирайте речі!”.

“Я їхав в автобусі й думав, що було б добре потрапити не в Київську бригаду і не на Донбас. Дуже хотілося саме на свій Херсонський напрямок. Але приїхали ми в Київ, в якийсь момент навіть вирішили, що опинимося в тій самій бригаді, де проходили строкову службу. Натомість потрапили в Окрему Президентську бригаду імені Богдана Хмельницького. Іншу, але у Київ! Тоді ще не було чітких формувань, роту лише створювали, і ми навіть ходили без форми, тренувалися в цивільному. Та згодом усе прибуло. Мене як сапера відправили на розмінування у Київську область. Потім, восени, я уже був на Донеччині. І так до закінчення 2022, і так у 2023… Разом з побратимами виходили на передній край, між нашими і ворогом, і працювали”, – розповідає про свій бойовий шлях воїн із позивним “Трофей”.

“Ударна хвиля пішла по ногах, вздовж тіла і по обличчю…“

10 червня 2023 року  Влад отримав пораненя біля Старомайорська.

“Це були наступальні дії. Ми пройшли певний рубіж, відкинули ворога, стали на нові позиції. Щоб далі могла просунутися наша техніка й піхота, ми мали розмінувати. Земля була дуже забруднена металом та осколками, тому міношукач не дуже допомагав…” – пригадує наш герой.

Бійці часто працювали в таких умовах. Невеликою групою військові прочісували територію. Раптом прямо під ногами Владислава мною пролунав вибух!

“Ударна хвиля пішла по ногах, вздовж тіла і по обличчю… Жар потрапив в очі, сильно запекло. Це були мілісекунди, але для мене тоді час сповільнився, мозок швидко аналізував інформацію і видавав результат. Оглянув хлопців, які йшли попереду мене, всі цілі: пригнувшись, озираються на мене. Подивився під ноги, де відчував найбільшу біль, берець на лівій нозі розкритий та викручений в іншу сторону. Треба впасти, але краще назад, бо спереду також можуть бути міни!» – пригадує “Трофей”.

Наш співрозмовник запевняє, що ніякого шоку і втрати свідомості у нього не було. Лише нестерпна біль скувала все тіло! За мить він перевернувся на бік, щоб травмована нога не торкалась землі, і почав накладати турнікет. Згодом підбігли товариші, докрутили турнікет та поставили ще один, й на іншу ногу, оскільки з-під штанки почала сочитися кров.

Згадує, як його евакуювали. Спочатку привезли у шпиталь Покровська, потім Курахове, де надали першу допомогу та провели стабілізаційні заходи. Медики діагнозтували травматичну ампутацію п’яткової кістки на лівій нозі, осколкові поранення правої ноги, поранення плеча та контузію ока. Далі – дорога на Дніпро. Там поставили апарат зовнішньої фіксації – металеву конструкцію, щоб зафіксувати кістки.

Згодом поранений білозерчанин опинився у Луцьку, у Волинській обласній клінічній лікарні. Перший місяць лікарі продовжували рятувати ногу, в першу чергу від інфекцій, постійно очищали рани від некрозу, перед тим як зашити.

Майже одразу з Миколаївщини примчав його батько Олег. Невдовзі з Німеччини на декілька тижнів приїхала і мама Дана.

“Я їм казав, що не треба до мене їхати, але вони все одно були поруч і підтримували мене. Це теж добре вплинуло на моральний стан і легший перебіг цього періоду”, – каже воїн.

Бувалий АТОвець Олег, який уже не проходив за станом здоров’я до війська, взявся допомагати синові. Олег Анатолійович залишився в Луцьку, сам готував і приносив сину смачні обіди та вивозив гуляти на кріслі колісному. Навіть скооперувався з місцевим центром допомоги ветеранам “4.5.0.”, де невдовзі став працювати. Далі почались численні операційні втручання, на одному з яких і зустрілись Владислав з Мариною.

Рятівне кохання

“То було чергове болісне втручання. Я попросив анестезію. Мене завезли в операційну, підійшла лікарка, схилилася наді мною, забрала подушку, взяла мою голову в руки. “Все, – каже, – комфорт закінчився!”. Спитала моє ім’я, я у неї теж, обмінялися декількома фразами.  Ввела анестезію і пожартувала: “Коли заснете – скажете”. Я не бачив її обличчя, оскільки вона була в шапочці та масці. Але коли прокинувся, перша думка була про неї! Почав шукати очима. Навіть гукав: “А де та дівчина, що мені наркоз робила?” “Та тут я, тут!” – відгукнулася вона. Сиділа за столом поряд, писала щось у моїй історії хвороби… Я запропонував: “А приходьте до мене в палату на кофе!” Ще й додав: “Тільки кофе візьміть з собою. Можете взяти яке захочете, а мені і маккофе піде…”. Ми ще трохи посміялись, і мене забрали” – ділиться спогадами герой.

З операційної Владислава передали батькові, щоб він довіз сина у палату. Наш герой одразу розповів татові, що запросив лікарку “на кофе”.

“Сину, яке кофе? Првильно казати – кава, – докорив батько. – Ми ж на заході України!”

“Справді! А я випадково по-англійськи сказав!..”

Жарти жартами, але вона не прийшла… Згодом Владиславові зробили операцію: зашили стопу, пересадивши шкіру і м’язи з гомілки. Два тижні він не міг встати з ліжка. Лікарі не дозволяли навіть сідати. Тоді було особливо видно, як поранена нога швидко худне та втрачає форму.

“І одного дня Марина підписалася на мене у Instagram. Тоді я вперше побачив, як вона виглядає. Але я їй вже не став писати, оскільки на той момент був лежачий. Через деякий час мені дозволили прогулятись, я сів на крісло колісне і батько мене вивіз на вулицю. Літо, гарно, зелено, і під час прогулянки я здалеку побачив знайому дівчину, яка йщла назустріч…”

Хлопець одразу зрозумів, що це вона. Упізнав по фотографіях. Дівчина була сукні, довге волосся, дуже жіночна, пригадує Владислав, вона якраз поверталася з роботи додому. Наш герой їхав назустріч і помахав красуні. Вона побачила, усміхнулася і теж махнула рукою.

“І ось тоді я вже написав своє перше повідомлення: мовляв, стільки часу не виходив на вулицю, а тут вийшов – і одразу тебе побачив! Вона відповіла, ми переписувалися, і врешті Марина після роботи прийшла до мене в палату. Ми там були не одні, оскільки в палаті лежали ще троє таких самих бідолах з пораненнями. Та ми просміялися тоді понад чотири години!” – із захопленням розповідає про початок історії кохання Владислав.

“Але чому вона не прийшла одразу?” – запитую у Владислава, бо ж цікавість бере вверх. На це запитання відповідає уже Марина, яка під час нашої розмови поруч з коханим.

“О, то був цікавий день. Шоста операція поспіль. Влад ще й встиг пожартувати, а потім – про “кофе” в палаті. Розрекламував себе на славу: мовляв, він – ідеальний варіант, бо далеко не втече… А чому я не прийшла? Мало хто що говорить, коли виходить з анестезії. Уже всякого набачилася. Думаю, прийду, а там жінка і діти… Та за кілька днів він мені наснився, і я таки відшукала його ім’я та прізвище у журналі реєстрації, а згодом додалася до нього у друзі в Instagram. Ще запитала про Влада хірурга, він сказав, що поранений вже в іншій лікарні… Насправді ж його перевели лише в інше відділення, і згодом ми зустрілись на вулиці”, – всміхаючись, пригадує дівчина.

Каже, Влад підкорив її своїми жартами. Вона й сама любить пожартувати, на тому обоє і зійшлися. Марина навіть не звернула увагу на те, що правильно “кава”, а не “кофе”, бо ж сама з Вінниччини. Тому суржик знає, а у Волинську область приїхала проходити інтернатуру.

Згодом уже Марина перейняла естафету у батька і почала сама вивозити Влада на кріслі колісному у двір лікарні. Такі у них були побачення… Далеко вирушати ще не могли, але кав’ярня на розі стала улюбленим місцем закоханої пари.

“Ми пили бамбл-каву – каву з апельсиновим соком,  багато жартували і вже не розлучалися”, – згадує ті дні Марина.

Важке рішення, яке повернуло до самостійності

“Ще в Луцьку хірург обласної лікарні пропонував мені ампутацію лівої ноги по середину гомілки. Казав, що її імплантація не забезпечить нормальної ходьби. Але я відмовився. Мовляв, лікуйте і зашивайте. Восени нога зажила. Ми почали шукати варіанти, що робити далі. Я навіть пробував стати на ногу, використовуючи спеціальну індивідуальну устілку, але це було дуже болісно і важко. Восени ми поїхали у медичний центр Unbroken, що у Львові. Там на консиліум зібралося вісім лікарів. Мені знову почали пропонувати ампутацію. Далі – Івано-Франківськ, де нам сказали, що можуть встановити імплант замість частини стопи і заблокувати суглоб в одному положенні, але це багатоетапне лікування затягнеться на роки. Ніхто не давав гарантії, що я ходитиму, навіть дуже кульгаючи! Мама – в Німеччині, ми– в Україні цілий рік радилися з лікарями і шукали варіанти…”

Навесні 2024 року Владислав поїхав до Польщі. Там приймали лікарі канадської місії. Хірурги з Канади винесли вердикт: або залишати так як є – імплантація тут не допоможе – або ампутація та протез. Медики запевнили, розповідає Владислав, що другий варіант буде кращим для життя.

Кохана Марина мовчала. Не казала, що краще, не радила.

“Ну скажи хоч щось!” – якось з хвилюванням попросив Влад.

“Я не хотіла на нього тиснути, це мало бути його рішення. Хоча ще хірург з обласної лікарні, де працюю інтерном, на зрозумілій мені лікарській мові пояснив: ампутація та протез – найкраще для Влада рішення. Але коли він попросив, я підтвердила слова хірурга”, – каже про ту ситуацію Марина.

Як пригадує Владислав, він для себе вирішив, якщо робитиме ампутацію, то це буде саме центр Superhumans у Винниках Львівської області. Туди пара і поїхала на консультацію. Згодом призначили дату госпіталізації та операції.

“Добре, доки у мене є нога, поїхали десь покупаємось, поплаваємо, вирішив тоді я. Ми обрали Світязь, бо він був найближче. Чули, що там атмосфера як на морі”, – згадує той час Влад.

 Останні дні перед ампутацією Владислав провів на пляжі  величезного красивого озера. Для білозерчанина воно було таким схожим на рідне Чорне море. Навіть з хвилями!

А далі – госпіталізація в Superhumans. Тут Владові зробили операцію, тут він пройшов реабілітаційний період. Невдовзі провели й протезування. Неред тим військовослужбовець звільнився з військової частини. Після комісії МСЕК захисник отримав інвалідність. Каже, усе пройшло доволі швидко і чесно зізнається: взагалі не відчув на собі якоїсь бюрократії та маніпуляцій з боку МСЕК, військкомату, а тим паче частини, де служив. Хоча допускає, що йому пощастило, бо знає, що буває по-різному.

Нові захоплення

“Після ампутації я лежав і думав, як із цим далі жити. Ні, це не були якісь душевні колізії… Просто побудова нових планів, з огляду на реалії. Аж якось зателефонував мій ще один товариш і розповів, що в 30 років вступив у коледж на програміста! “Ага, – думаю, – виклик прийнято!” Ще перебуваючи у лікарні, я захопився психологією. Із захопленням перечитував мотиваційні книжки, знаходив у них зрозумілі, інтуїтивно близькі мені речі. Тож, маючи спеціальність з маркетингу, я знову подався здобувати вищу освіту. Тепер взявся вивчати психологію у Волинський національний університет імені Лесі Українки. Хотів лише розпитати про вступ, але в приймальній комісії мені швидко розповіли розклад іспитів й запросили приходити у ті дні…”

У період між домашнім лікуванням після ампутації і протезуванням наш герой став студентом. Зараз він вивчає тему, з якою зіткнувся сам – це фантомні болі. Після ампутації, як зізнається Владислав, думав, що з ним такого не станеться. Адже він ішов на це свідомо та підготовлений, а не так, як буває – після поранення прокинувся без ноги.

“Але ні! У мене фантомні болі були дуже сильні, більше за все доки були перев’язки та постійні бинти. Довелося навіть приймати знеболювальні. Згодом вони вщухли, особливо після того, як зняли бинти. Я побачив куксу, почав її торкатися. Я починав розуміти нові відчуття. Фантомні болі – це як механізм захисту психіки, заперечення проблеми, регресивне відчуття, що нога на місці, ось вона й болить. Тому я більше схильний думати, що ця проблема може вирішуватись через самоприйняття”, – ділиться досвідом ветеран.

Скоро весілля!

Спочатку Владиславові поставили тимчасовий протез із пластику, адже нога худла і він потребував корекції. Тепер у нього постійний протез – карбоновий. Влад розповідає, що у період реабілітації, коли тестував протез, навіть ставив рекорди, наприклад, найшвидше підіймався та спускався по сходах.

“У мене був такий азарт! Я зрозумів, що повертаюся до повноцінного життя! Сьогодні уже можу спокійно ходити, навіть по горбистій місцевості, давно розпрощався з кріслом колісним. Я знімаю протез фактично тільки на ніч. Звичайно, є нюанси в одяганні-зніманні, потрібно знати, як користуватися ним протягом дня. Але то вже згодом”, – каже про адаптацію воїн.

У його планах – корекція протезу, оскільки в перші роки ампутаційна кукса змінює об’єми, треба і протез підганяти під нові розміри. Також Владислав хоче собі спортивний протез, щоб була можливість бігати та займатись спортом. Навесні ветеран планує пройти піший марафон на протезі. Також Владислав робить багато психологічних нотаток. Можливо, згодом видасть книжку. 

“Я знову цікавлюся навчанням. За період лікування багато чого нового прочитав і дізнався. Тому тепер час діяти, реалізовувати цікаві проекти, та пробувати щось нове в житті”, – упевнено говорить Владислав.

Та на першому плані сьогодні весілля. Так-так, закохані одружуються. Уже за два тижні – 25 січня!

Влад сподівається, що за дружбу у нього буде побратим Ярослав, з яким починали ще під час строкової служби, разом пішли до військкомату та й донедавна служили в одній бригаді. Наречена зізнається, що вже купила весільну сукню. Вони не планують великого весілля. То буде тиха вечірка для рідних та декількох друзів. Звісно, приїдуть батьки, мама нареченого та сестра Соня, які живуть зараз у Німеччині.  

Батьки Марини так полюбили майбутнього зятя, що постійно передають йому смаколики з Вінниччини. Дізнавшись про їхні стосунки, тато дівчини одразу сказав: “То не проблема! От коли в чоловіка мізків немає – оце вже біда!”

А що буде далі? Далі – сімейне життя. Владислав Троцюк упевнений: для доленосних рішень не треба чекати, коли закінчиться зима і війна. Жити треба тут і зараз, в моменті, який дарує доля.

Його шлях – яскраве свідчення того, що навіть найбільші випробування можуть відчинити двері до справжнього щастя.

Ірина Квітка

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення України”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.