Наталія Савицька: “Мій янгол з мережива врятував найдорожче”

0
662

Тихе розважене сільське життя… Привітні люди, яких ти щодня зустрічаєш по дорозі на роботу. Побажання одне одному доброго дня і щира посмішка, як індикатор внутрішньої гармонії та натхнення.
Саме цим були наповнені ранки Наталії Савицької (на фото – праворуч) з Правдиного до війни, коли вона йшла на роботу. Там, у невеличкому селі на межі Миколаївської та Херсонської областей, подалі від міської метушні, жінка відчувала себе по-справжньому щасливою. Після смерті чоловіка вона знайшла душевний порятунок у світі мистецтва.
Сільський будинок культури, який очолювала Наталія, став місцем, яке наповнювало її серце теплом та любов’ю. Ці почуття вона вкладала у правдинський жіночий вокальний ансамбль, авторські концертні сукні, підготовку до місцевих, районних та обласних заходів, у щоденне спілкування із талановитими односельцями, які готові були розвивати свої творчі здібності.
Все те, що наповнювало Наталію життєвою енергією в лютому 2022 року забрала війна… Правдинці відчули її на собі майже відразу після вторгнення окупантів.

«Разом із мамою та вітчимом ми жили на окраїні села. Наша вулиця постійно потерпала від обстрілів, як з одного, так і з іншого боку. На початку березня снаряд поцілив поблизу нашої оселі. Пам’ятаю, перед цим у мене було якесь тривожне передчуття. Для перестраховки ми заставили вікна мішками з піском та забарикадували меблями. Але удар був такої сили, що все розлетілося по хаті разом із вікнами та дверима. Крім того уламки снаряду пошкодили дах оселі, внаслідок вибухової хвилі в будинку потріскалися стіни…», – згадує Наталія.

Згодом жінка дізналася про те, що в той день поранило сусідку із донькою. Їм навіть не було чим обробити рани, адже окупанти не допускали у село швидку…
Підземного уктиття у батьківській хаті Наталії не було, тож згодом родина переховувалася від обстрілів у підвалі братової тещі. Той період жінка згадує із жахом, адже у Правдиному зникли світло, вода та газ. Під час кожного масованого обстрілу у голові панували думки про смерть. Цей страх пронизував кожну клітину тіла, паралізував свідомість, призводив до повного відчаю та зневіри.
Вирватися з полону тривоги можна було лише виїхавши з села. Відповідне рішення родина Наталії прийняла в середині березня. Поїхали до Херсона, де на той час було набагато спокійніше. Хоча спокій звісно був відносний. Думки про односельців та будинок не виходили з голови. Крім того, на психіку тиснула присутність окупантів, які відчували себе господарями життя.
Через три місяці жінка поїхала до Фінляндії. Причиною такого рішення стала кішка Сімба – домашня улюблениця доньки Наталії, яка жила і працювала у цій країні. Юля попросила маму привезти тварину, хоча звісно перш за все хотіла побачитися з ненькою.


Наталія планувала побути у гостях пару тижнів, проте залишилася там донині. І не через те, що не хоче повертатися. Так склалися обставини…

«На той час у мене виникли серйозні проблеми зі здоров’ям. Я впала у глибоку депресію після пережитих стресів, мій організм просто здався, почалися проблеми із пам’яттю. Чесно кажучи, від мене залишилася лише оболонка…», – згадує Наталія.

В «темні» часи поряд із жінкою з’явилася «світла» людина. Якось Наталія гортала стрічку у Фейсбуці і натрапила на допис психологині Інни Корміленко з Білозерки, яку знала заочно ще до війни. Її текст про переживання, пов’язані із випробуваннями в окупації, настільки вразив Наталію, що вона вирішила написати землячці у месенджері.
З цього моменту почався шлях її психологічного порятунку. Інна проводила з Наталією консультації та допомогла повірити у власні сили. Коли жінка поборола свої страхи, життя почало поступово змінюватися на краще. Наталія знайшла роботу за першою спеціальністю зуботехніка та переїхала від доньки у столицю Гельсінки.
Жінка відчуває підтримку багатьох місцевих мешканців, які намагаються допомогти біженцям з України – від волонтерів до звичайних водіїв автобусів. Крім того, Наталію завжди підтримують донька та мама.

«Моя мама справжня оптимістка. У наших телефонних розмовах вона завжди мені каже, що все буде добре. Я то розумію, як зараз складно у Херсоні і просто захоплююся своєю матусею, люблю її дуже і мрію про повернення додому», – ділиться Наталія.

Нещодавно жінка втілила свою мрію про зустріч із мамою. Для неньки це був найкращий подарунок на її день народження, який вони відсвяткували вдвох у Львові.
А ще Наталію сьогодні зцілює українська пісня. У березні вона переспівала музичну композицію «Чужина» Наталії Гураль і записала на неї кліп, який поширила у Фейсбуці. Змонтувати відео допоміг знайомий Максим Гардашевський. Ця пісня повністю передає душевний стан Наталії сьогодні…

«Я дуже хочу повернутися додому, у своє рідне серцю Правдине, де залишилося моє серце. Можливо, хтось скаже, що за кордоном краще, більше перспектив, але це не моє. На чужині я зрозуміла, яка тільки неймовірна наша Україна та її народ. Хочу бути частиною унікальної нації, мати можливість жити і працювати на батьківщині», – говорить жінка.

В перший день війни Наталія виготовила маленького янгола з мережива. Зверталася до оберегу з проханням допомогти її родині пережити випробування.


Потім, коли їм довелося виїжджати із Правдиного, вона залишила янгола у будинку, сподівалася, що він допоможе відвести біду. Проте, на жаль, внаслідок ворожого обстрілу будинок родини повністю згорів.
Тоді Наталія подумала, що Бог від них відвернуся, але зараз вона розуміє, що янгол вберіг найдорожче – їхні життя. А оселю вони обов’язково відбудують після перемоги.
Наталія СВИРИДА

Публікація підготовлена в рамках короткострокового проєкту громадської організації “Білозерський центр регіонального розвитку”, який підтримується Фондом реагування на надзвичайні ситуації для жінок і дівчат, заснованим #HIAS у співпраці з #VOICE в рамках проєкту, що фінансується #USAID під керівництвом Save the Children в Україні. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» і не обов’язково відображає погляди партнерів.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь