“Нас тримає ваша любов!” Як захисник із Янтарного повернувся з російського полону після 1089 днів темряви

“Ми їхали в автобусі, а обабіч дороги – у населених пунктах чи просто серед поля — стояли люди з жовто-блакитними прапорами. Вони нас зустрічали, вони кричали нам “дякую”…  І в ті миті не було жодного, хто зміг би стримати сльози. Ми вдома. Це – наша земля, наші люди!” – щиро згадує Євген Мрих день звільнення.

30-річний військовий родом із села Янтарне Білозерської громади повернувся додому 25 травня 2025 року в межах масштабного обміну “1000 на 1000”.

Історія Євгена – це три роки випробувань, побоїв, принижень і болю. Щоденна боротьба за життя та гідність. І, попри все, дорога незламної віри в свою країну, що зрештою вивела його до свободи.

Женю ніхто не міг зупинити

Євген Мрих народився у селі Янтарне. У родині він середущий — має старшу сестру Дарину та молодшу Юлю. У підлітковому віці разом із батьками переїхав під Київ, до села Рудня. Там закінчив коледж із посиленою військово-фізичною підготовкою, а згодом відслужив строкову службу в морській піхоті.

Після армії Євген шукав себе і працював у різних сферах – на заводі ковбасних виробів, у фірмі нерухомості, складах “АТБ”. Та справжнє захоплення знайшов у компанії Crazy Box, де створював подарункові бокси з екзотичних фруктів. Він навіть пройшов навчання і отримав сертифікат експерта. Жив у Броварах, мав дівчину, крок за кроком будував власне майбутнє.

Та 25 лютого 2022 року, на другий день після повномасштабного вторгнення, не вагаючись, пішов до військкомату. Його намагалися зупинити мати, сестри, дівчина. Та марно: доброволець був непохитний у своєму прагненні боронити Україну.

Євгена зарахували до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Він обіймав посаду командира відділення. Спершу брав участь в обороні Борисполя, згодом – у боях на Харківському напрямку, а потім опинився на Донеччині. Пекельний Бахмут став одним із найважчих етапів його військової служби.

“Мамо, я живий!”

1 липня 2022 року під Бахмутом Євген отримав поранення і потрапив у ворожий полон.

У той день він разом із побратимами тримав оборону позицій. Бій тривав близько години. Першу хвилю атаки відбили. Друга – накрила позицію щільним вогнем. Гранатометний обстріл, поранення, контузія, втрата свідомості… Коли Євген отямився, навколо вже були російські солдати.

 “Я був напівпритомний, весь у крові, але бачив, як мене тягне русский, якого я сам поранив у бою. Дорогою він не припиняв бити мене прикладом по голові. А я в той час думав лише про одне: добре, що я встиг знищити понад п’ятнадцять ворогів. А коли отямився і побачив, скільки їх – перше, що спало на думку: як шкода, що хлопці не знають про це місце… От би накрили!” — згадує Євген.

Спершу його утримували на так званій “гобвахті” в окупованому Донецьку. Євген розповідає про суцільну антисанітарію та нелюдські умови у тому ворожому таборі.

“Двадцять один день пекла – ні помитися, ні нормально сходити в туалет. Лише побої та знущання”, – каже хлопець.

З Донецька перевезли до розподільчого центру в Оленівці.

“Саме там я зміг зв’язатися з мамою. Хлопці з “Азовсталі” якось сховали телефон і дали мені зателефонувати. Я пам’ятав номер напам’ять. Так мама й дізналася, що я живий”, – розповідає боєць.

“До болю звикнути неможливо!”

Згодом Євгена етапували до Воронезького СІЗО в місті Борисоглєбськ, де він провів майже три роки.

“Як ми там жили?.. Та це й не було життям! Суцільне катування. Нас били, змушували схилятися в поклоні, дякувати “матушке росии”, співати гімн РФ… Без повітря, світла… А побиття щоразу по-різному: руками, ногами, кийками, за допомогою електрошокера, іноді – по троє-четверо на одного. Щоб сповна відчули біль. Бувало, спускали собак… Можна звикнути до голоду, до баланди без смаку… Але до болю звикнути неможливо. Наші тіла були чорними від ударів, а душі оніміли від жорстокості росіян… Якось мене так відлупцювали, що кілька тижнів не міг підвестися…”, – відверто розповідає Євген.

Та як витримати таке пекло? Хлопець каже: рятували думки про рідних і побратимів.

“Зі мною все зрозуміло, а от як там моя мама? Лише б не хвилювалася, не терзала серце! І як хлопці? Чи важко їй, чи втримаються?” – ці думки його не залишали.

“У наступному обміні буду я!”

Євген бачив, що не кожен витримує тортури. Намагався підтримувати інших військовополоненних: говорив з ними, запалював надію, ділився вірою в те, що вони обов’язково повернуться додому.

“Деякі навіть сердились на той оптимізм у суцільній темряві, – з усмішкою пригадує він. – Але зламати мою надію не міг ніхто. Коли когось міняли, я подумки казав собі: “У наступному обміні – я!”.

У 2023-му пів року обміни взагалі не проводилися. А потім процес таки зрушив з місця. Євгенові дозволили написати рідним листа. А в грудні – подзвонити.

“Вдалося поговорити з сестрою Дашею по відеозв’язку. Вона була в шоці – я схуд майже на 30 кілограмів. До полону важив 80, а тоді був уже 52», – каже він.

У травні 2025-го, за два тижні до обміну, все раптом змінилося: їх перестали бити. Видали чистий одяг. Згодом – записали на відео. Тоді Євген отримав ще одного листа. Коротке послання від рідних і друзів з теплими словами підтримки. Він зберіг лист як доказ: його люблять, його чекають…

Ще кілька днів нічого не відбувалося, а 25 травня 2025 року полонених посадили в автозак і повезли у бік України…

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Євген Мрих (@zeniekmrykh_official)

Прорив крізь темряву до життя

Коли Євген вийшов із автобуса, душею відчув: він вдома. Це почуття не було схожим на повернення з тривалого відрядження чи навіть з фронту. Це був прорив крізь темряву – назад, до життя!

“Ми довго обіймались і плакали, – згадує Євген. – Але сльози були в усіх хлопців ще в дорозі, коли побачили людей з прапорами. Це було щось неймовірне!”.

31 травня у реабілітаційний центр приїхала його молодша сестра Юля. У неї був день народження. Євген зустрів Юлію з великим букетом троянд.

Згодом побачився з батьками, старшою сестрою Дар’єю, племінницею Софійкою та чоловіком сестри Дмитром. Міцні обійми батьків, мамині сльози вже від щастя… І усі разом — як до війни. Як у щасливому сні, з якого не хочеться прокидатись.

Та свобода не одразу стала відчутною. Усвідомлення того, що вже не полонений, прийшло лише за 10–15 днів. Із Євгеном працювали психологи й реабілітологи. Але найбільше повертали до життя звичайні українці: приходили, приносили смаколики, обіймали, дякували. Просто були поруч.

Сьогодні Євген завершує реабілітацію. Грає у волейбол, займається спортом, веде TikTok та Instagram. Знімає фото й відео – не для власного піару, а для правди. Щоб світ дізнався, якими є російські катівні. Щоб ті, хто досі чекають своїх рідних, не втрачали віри.

Женя не шкодує, що пішов воювати. Каже, зробив свій внесок. А тепер ухвалив рішення повернутися до війська. До нього приїхали побратими з бригади, привезли форму. Вже наступного дня Євген вийшов у місто — у своєму мультикамі. Його зупинила маленька дівчинка, років чотирьох. Обійняла прямо посеред вулиці й серйозно сказала: “Дякую, дядю, що захищаєш! Я теж буду військовою”.

“У такі моменти хочеться жити ще більше!” – зізнається боєць.

“Кожен обмін без нього був для нас як ніж у серце!“

Родина Євгена теж заплатила свою ціну за ці роки. Мама перенесла мікроінсульт, почалися проблеми з здоров’ям. Батько, Сергій Петрович, служив на нулі — отримав контузію та важке поранення.

“Ворогу не побажаєш того, що ми пережили, – зізнається сестра Дар’я. – Спочатку в частині сказали, що Женя на завданні, потім, що “двохсотий”. Тоді знайшли його бронежилет з його позивним  “Моряк”. Ми вже думали, що втратили його назавжди…”.

Та раптом – дзвінок з Оленівки. Живий! Після цього родина почала оббивати всі пороги: СБУ, ГУР, Координаційний центр, Червоний Хрест… І чекали. Болісно, але з надією.

“Кожен обмін без нього був для нас як ніж у серце!” – емоційно згадує Даша.

Євгена внесли в списки вісім разів. І щоразу — відмова. Аж поки не прозвучала новина: “1000 на 1000”.

Перший день – тиша. Другий – знову нічого. А на третій…

“П’ю каву, – згадує сестра, – і бачу: обмін почався. Так рано… Зазвичай після обіду. А тут якраз приїхала мамина сестра з Білозерки – хоч трохи відпочити від обстрілів, у неї був день народження… І раптом  у “Дію” приходить повідомлення: “Ваш син звільнений з полону”. У мами затрусились руки. Ми її ледве відкачали!”

Тепер Євген удома. Але в їхній родині все ще чекають. Бо чекати стало частиною їхнього життя…

“Ми вже не можемо інакше, – зізнається Даша. – Просто просимо в Бога, щоб повернувся кожен!”.

“Не рвіть своє серце! Просто дочекайтеся!”

Після обміну Євген отримав десятки повідомлень. Одне з найтепліших – від друга дитинства Сергія Серчишина з Янтарного, який зараз у Польщі: “Я так радію, братан!” – по-дитячому написав він.

Вони знову на зв’язку. Як і раніше, у школі.

Янтарне, де виріс Євген, нині зруйноване, залишилася лише пуста бабусина хата. Свій 30-річний ювілей Євген Мрих зустрів в російській катівні, але тепер він на волі! І аби радіти кожному моменту цього бентежного життя, хлопцю більше не потрібні свята чи дати.

“Я став ще відкритішим, чутливішим. Ще більше прекрасного помічаю, ще більше люблю Україну і українців. Бачу, які вони втомлені, скільки втрат пережили. Хочеться обійняти кожного”, – зворушливо каже невтомний життєлюб.

Він щиро просить, аби рідні тих, хто в полоні, не втрачали віри.

“Не рвіть серце. Дочекайтесь. Бо ми там все це відчуваємо. Зрозумійте: нас тримає ваша любов!”

Ця історія здається найкращим уроком про те, як не зламатися, навіть коли здається, що темрява поглинула все. Про любов, що долає відстань та премагає. І про віру, яка тримає міцніше, ніж будь-які кайдани. Бо допоки є ті, хто чекає – завжди є шлях додому.

Ірина Квітка